Покаяння по-українськи, або чому уроки Голодомору нічому не вчать?

Незасуджені злочини й надалі будуть повторюватися, хіба що змінять форму. Ми перейняли найгірші традиції тоталітарної радянської системи.

Україна вшанувала День пам'яті жертв голодоморів. В цілому, враження від заходів вшанування залишилися двозначними: з одного боку – ми бачимо разом всіх чотирьох президентів біля Меморіалу жертвам голодоморів, що викликає певний подив та повагу; з іншого – цьогоріч в інформаційному просторі хоч і відбувалися дискусії, стосовно значення і впливу голодоморів на історію нашої країни, проте помітно знизився градус.

Що б це значило для пересічного українця?

По-перше, історичні дискусії наразі просто відійшли на другий план: громадян більше цікавлять болючі питання сьогодення. І це нормально.

По-друге, – влада не намагалася цього року якось підігрівати „тему Голодомору”: зрозуміло, що в суспільстві і так відчуття напруженості сягнуло крайньої межі. Однак не покидає відчуття того, що нині діюча влада, при кращих обставинах – обов'язково повернеться до питання визнання чи невизнання Голодомору 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу.

Зараз усі зусилля інформаційної машини влади спрямовані на те, щоб показати главу держави у найбільш сприятливому та гармонічному образі для громадян України.

Прихильники влади скажуть, що суспільство змінилось і увійшло у етап „дорослішання”. А можливо, відсутність дискусії натомість – своєрідна технологія формування „правильного” підходу у вшануванні значимих для українського народу подій в його історичному минулому. Адже послідовно, не поспішаючи, можна дійсно погодитися, що Голодомор був, але згодом все рівно зманіпулювати громадською думкою в сторону того, що нищили українських селян не свідомо і продумано, а через фатальний збіг обставин.

Зараз у нас є можливість спокійно усвідомити, що ж насправді сталося як у питанні ставлення влади до теми Голодомору, так і в питанні ставлення суспільства до цієї історичної трагедії.

Однозначно, що в пам'яті народу зберіглися біль та почуття втрати, які жахають і донині. Якщо історичні дані ще якось можна спробувати „підлаштувати” під певну дійсність і зручні обставини, то згадки очевидців – ніяким чином не підробиш.

З іншого боку українська влада за весь час незалежності активно користувалася темою Голодомору із різною метою. Для декого – це електоральні бали, для інших – не досказана правда, якою також можна вдало користуватися в своїх цілях.

Фактично те, що ми бачили – а це присутність разом усіх чотирьох Президентів на церемонії вшанування пам’яті жертв голодоморів – доводить тезу, що українська керуюча еліта за своєю суттю залишається незмінною усі 20 років незалежності.

Фактично – злочинною. Тому, що не хоче, або не наважується сказати усієї правди про ті темні часи. Особливо це стосується питання осуду сталінського тоталітарного режиму. Жоден президент незалежної України так і не наважився сказати вголос, на увесь світ – Голодомор 1932-1933 років був цілеспрямованим геноцидом українського народу сталінським тоталітарним режимом. А також необхідно назвати конкретні прізвища не тільки тих організаторів, які сприяли і діяли в межах злочинних наказів найвищого партійного керівництва, а ще й тих УКРАЇНЦІВ, які пішли проти СВОГО народу, які радо йшли у каральні загони НКВД, ДПУ, експропріаторів та СУМЛІННО виконували роль КАТІВ. За що отримали похвалу від своїх злочинців-босів.

Так, варто про це казати. Варто назвати прізвища і осудити, нехай навіть посмертно. Якщо ми говоримо про справедливість, то вона повинна бути повною, цілісною – половинчатої справедливості бути не може. Не варто забувати про те, що ті люди, які ще півстоліття тому вбивали своїх співвітчизників, доживали, або доживають свої дні в країні, яка визнала, що Голодомор – це трагедія українського народу, але не осудила своїх катів. Для морального оновлення країни, яким би болючим не був цей крок, дійсно моральна влада повинна осудити не тільки абстрактну тоталітарну систему, але й конкретних людей, які втілювали в життя накази тієї системи.

Тільки той політик, і тільки той президент України, який не просто визнає, але й осудить дії злочинців, які організували геноцид СВОГО народу, дійсно матиме моральне право називатися не тільки легітимно обраним, але й народним лідером країни.

P.S.
Схоже, що про моральне оновлення в країні годі й мріяти. Уроки Голодомору нічому нас не навчили. Незасуджені злочини й надалі будуть повторюватися, хіба що змінять форму. Ми перейняли найгірші традиції тоталітарної радянської системи. А історія має схильність повторюватися.

Вчорашні події у Донецьку не залишили ніяких сумнівів навіть у найбільших прихильників „сильної руки”: влада взялася „закручувати гайки” по-серйозному. А в Україні й надалі з'являються нові посіпаки, які згодні бути виконавцями найбруднішої роботи, головне – не моральні якості, головне – сподобатись „хазяїну”.

До справжнього покаяння, схоже, ціла вічність...