Пробудження сезонних лицедіїв

себелюбці нахабніють

Трагічним спадком кількасотлітньої бездержавності українського народу є спричинені кріпацтвом та войовничим атеїзмом моральний розклад, духовна деградація і керунок матеріалістичними міркуваннями в справі вирішення побутових проблем та викликів часу. Факт проголошення незалежності здавалось би повинен був повернути українців до витворених предками й посталих на християнстві духовних вартостей. На жаль, аналіз нинішнього буття дарує невтішні висновки. Справа утримання українців в тенетах егоїстичного матеріалізму (себто віри в перевагу чуттєвого над духовним) є вкрай вигідною для земного воїнства лукавого. Проте наслідки поклоніння мамоні й ганебному запобіганню перед наділеними владою та грішми вкрай загрозливі, оскільки продовженням духовної руїни є фізичне вимирання.

Серед тем, що безугавно і невтомно експлуатуються когортою вітчизняних аналітиків, експертів та самозакоханих кар'єристів-політиканів, одне з чільних місць посідають теревені про першочерговість так званої “стабілізації суспільно-політичного життя та економічних чинників”. Поважні дядьки та ще безвусі, проте вкрай зухвалі й амбітні політологи простраційно просторікують про стабільність як панацею і абсолют. Водночас, геть всі вони без жодного виключення, істеричними голосами закликають грім і блискавку на голови тих, хто згідно їхніх визначень “провокує кризові процеси й конфліктні ситуації в суспільстві та заважає здійснювати заходи, спрямовані на соціальний захист населення”.

На щастя, не позбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що здіймання галасу довкола новітньої кризи (котра, до речі, є одним із елементів розвитку) насправді є формою виправдання власних недолугості та неспроможності подолати атаку проблем новітнього часу. Конкуруючі між собою фінансові угрупування, використовуючи позбавлені чіткої ідеології підконтрольні їм політичні партії чи іменні блоки, вдаються до взаємного звинувачення в найтяжчих гріхах і найстрашніших злочинах. Кожен прагне довести власну вагомість, тож звинувачує політичних опонентів (насправді економічних конкурентів) в замаху на ідилію, навіяну гудінням хрущів над вишневим садком біля тієї самої хати, що скраю. Поза сумнівом, що речники, а тим паче замовники цих беззмістовних і більш ніж помилкових тез є людьми матеріалістичного світосприйняття. Трагедія окрадених системою автохтонів їх ніколи не цікавила. Сумні реалії засвідчили: доля народу, ім'ям котрого начебто здійснюють політику, практиків “корупційного раціоналізму” жодним чином не цікавить. Як і в часи тоталітаризму, балачки про захист гідності кожної особи та реальні потреби загалу залишаються пустопорожнім дзвоном.

Майбутнє, яке безальтернативно нав'язують Україні, не передбачає місця наділеним гідністю і вмінням самостійно оцінювати явища та події. Єдині й обов'язкові для штучно позбавлених моралі та духовності псевдовартості перетворять наділену душею людину в біологічного робота, котрому задоволення найгріховніших забаганок буде критерієм щастя і сенсом буття. На тлі переваги смертності над народжуваністю, дії цих політиканів варто трактувати актами цілеспрямованих геноциду та винародовлення.

Попри відсутність чітко окресленої дати чергових виборів до Верховної та Київської міської рад, факт з'яви на вулицях Києва розповсюджувачів інформаційно-рекламної та агітаційно-пропагандистської літератури свідчить про початок передвиборчої кампанії. Як відомо, процес очікування війни нерідко є тривожнішим від неї самої. Нападник, рівно як і майбутня жертва, майже завжди перебувають в полоні штучних умовностей. Психологічна напруга робить світ простішим і жорстокішим, але водночас яскравішим і відчутнішим. Екстрим загострює почуття, загартовує волю й провітрює мізки. Виклики і перешкоди провокують до дій й пошуку шляхів в справі протидії загрозам.

Двадцять років дискредитації української державності дарували змогу спостерігати за діяльністю великої кількості дешевих, проте вкрай амбітних штукарів. Відразу після проголошення незалежності, впродовж кількох виборів президента, платники податків вислуховували обіцянки керівника Української Фінансової Групи Валерія Бабича. Народжений після війни в одному з містечок Західної України етнічний росіянин (син вбивці НКВДиста) без найменшого докору сумління обіцяв виборцям швидкий зріст особистих статків в разі здобуття ним крісла президента. Пригадую, як в першій половині 90-х років вже минулого століття загал дивувався об'ємам “подарунків” та кількості друкованої агітаційної продукції. Підозрюю, що саме ця нескромність і стала причиною прийняття ВР кількох законів, котрі (нехай і формально) регламентували суми коштів, котрі можуть бути витраченими на передвиборчу агітацію. Лицемірна “щедрість” Бабича швидко забулась, оскільки напередодні й відразу після перших парламентських виборів почали з'являтись аналогічні, не менш зухвалі й амбіційні “проекти”: “Громада”, Народно-Демократична, Соціал-Демократична, Ліберальна, Прогресивно-Соціалістична партії й чимало інших. Сподіваюсь, мої однолітки ще не забули брехливих запевнень і закликів чільників тих без перебільшення злочинних угруповань. Жодне з них так і не було втіленим в життя, а прізвища Пустовойтенко, Лазаренко, Медведчук й Вітренко асоціюються нині виключно з негативом.

Вибори за змішаною системою 1998 року уможливили внаслідок усної вказівки Леоніда Кучми потрапити до ВР вкрай агресивному уламку соціал-демократів. В глибинах пам'яті я надовго закарбував такий випадок: на моє прохання пояснити різницю між соціал-демократією й лібералізмом від оплачуваних чільників молодіжних філій цих самих партій відповіді я так і не почув. Хизування знайомством з депутатами ВР й челядниками Апарату Президента, Кабінету Міністрів або якихось міністерств їм видавалось суттєво вагомішим. Чи не найбільшу огиду викликали методи пошуку “прихильності загалу”. Бабич у наданому в ефірі часі “вшановував” загиблих в часі Другої Світової совєтських окупантів, вчорашні комсомольські очільники Матвієнко й Зінченко хрестилися, представник “тяжкої промисловості” Кучма сіпав струни гітари, а компартійний ідеолог Кравчук жахався злочинами КГБ. Нещирість викликала огиду, проте зматеріалізований загал прагнув “хліба і видовищ”, й дозволяв себе дурити.

Методи нинішніх шукачів владних крісел є суголосними за змістом і формою. До пам'яті приходять обіймання Юлії Тимошенко з улюбленкою ЦК КПСС Аллою Пугачовою та зорганізований в часі останньої передвиборчої агітації тур переважно російськомовних і хамовитих співаків теренами України. Нехай молодь казиться, аби лишень не заважала “керувати”. Опинившись в незаздрісному становищі, Тимошенко звернулась до патріотичних гасел, сповідниками яких в переважній більшості є україномовні українці. На щастя, втомлений її цинічністю люд з байдужістю споглядає на дешевенький водевільчик, який безпідставно охрестили “актом політичних репресій”.

Колегою в нечуваному дурисвітстві Тимошенко був і Леонід Чернівецький. Обраний його радниками шлях виявився фатальним для киян. Розпродаж комунальної власності спричинився до суттєвого погіршення життя та призвів до кількох арештів і безлічі нарікань. Проте пакунки з харчами, якими Чернівецький купував голоси не лише закоханих в “радянське минуле” бабусь, не стали для останніх причиною каяття. Кілька років тому, факт підняття цін на комунальні послуги викликав різке невдоволення киян. Чільником протестних акцій оголосив себе нащадок грішних втікачів з берегів Йордану й принциповий неплатник податків Михайло Бродський. Епітети, якими він осипав (щоправда, завбачливо поза камерами) Чернівецького заслуговують уваги правоохоронців, оскільки адміністративної відповідальності за брутальну лайку в громадському місці ніхто не скасовував. Пізніші зізнання Чернівецького в єврейському корінні матері й оприлюднення факту наявності в нього паспорту громадянина Ізраїлю засвідчили, що очолені Бродським “протести” в дійсності були лише формою “випускання пару” й грою в одні ворота. Утримається Чернівецький - добре, ні — лаври “переможця” здобуде співплемінник. Кагал претендує на передбачливість.

Під сучасну пору, кияни продовжують дозволяти дурити себе першому союзникові Чернівецького в Київраді Кличку та ніким не обраному колишньому офіцерові кривавого КГБ, а за сумісництвом “Голові держадміністрації” Олександру Попову. З'явилися й нові. Громадське об'єднання “Народна Ініціатива” показовим перейманням побутовими незручностями свідомо відволікає увагу киян від постання причин явищ, з якими закликає боротись. Заяви формального керівника штабу Ігоря Тенетка про аполітичність й відсутність залежності від олігархів не відповідає дійсності. Присутність на нарадах особи в супроводі озброєного охоронця, яку відрекомендовують “Іваном Констянтиновичем” і вказівки якої гламурний Тенетко запопадливо втілює в життя, свідчить про нещирість керівництва “Народної Ініціативи”.

До речі, ідеї ще “нерозкрученого” громадського об'єднання не є новими, а тим паче ексклюзивними. Впродовж кількох останніх років киянам муляв очі і псував настрій позбавленими глузду закликами чільник так званого “Громадського Активу Києва” Олександр Пабат. Показові “обурення свавіллям влади” виявились формою заробітку. Політичні та бізнесові конкуренти Чернівецького оплачували ГАКівцям мітинги біля стін КМДА і надавали змогу оприлюднювати різноманітні заяви з телеекранів. Нині пан Пабат зник з політичної арени міста. Зароблені кошти й набуті знайомства уможливили розпочати “власну справу” і, вже не криючись, зайнятись вирішенням меркантильних питань. Аналогічними методами послуговувався і Вадим Гладчук, чільник міфічного громадського об'єднання “Молодь — майбутнє України”. До честі останього (щоправда, звідкіля в нього ця чеснота?), він навіть не приховував, що є заробітчанином на довколаполітичній ниві.

Нині, окрім “Народної Ініціативи”, нішу Пабата й Гладчука опановує й “Коаліція Учасників Помаранчевої Революції”. Позбавлені честі, совісті та  гідності парубки роздають коментарі журналістам, влаштовують показові бешкети в громадських місцях - і непогано на цьому заробляють. Реальні ж проблеми українців їх ніколи не турбували. Змаг за правду, прибутків імітаторам боротьби з режимом на рахунки не дарує. Йолопи! Кличу вас, спиніться! У вже визначений час Всевишній кожного покличе до звіту. Тяжко доведеться шукачам дочасної слави й закоханим у власні світлини на шпальтах бульварних газеток.

Скориставшись соціальною напругою й свавіллям кримінального і неукраїнського навіть за складом елементу, українців з новою силою починають втомлювати егоїстично-прагматичні й натреновані в царині американістики “молоді політики” з “Фронту Змін”, “Громадянської Позиції” та “Батьківщини”. Діяльність останніх жодним чином не є відпором здеградованому середовищу, а декларовані переконання й погляди нічим не різняться від практикованих постколоніальною адміністрацією. В разі здобуття нинішньою нібито опозицією депутатських крісел, українців і далі змушуватимуть труїтись московською блекотою, “святкуючи” 23-тє лютого, 8-ме березня, 9-те травня. Варто зрозуміти, що пронципової різниці між чужинцями Азаровим, Януковичем, Табачніком й шукачами дочасної слави Мартиненком, Яценюком й Гриценком годі шукати. Рух очолюваних ними середовищ узгоджений з інерцією системи, а доля етнічних українців їх ніколи не турбувала.

Свого часу руками помаранчевої зграї була здійснена спроба спаплюжити національну ідею. Вдало зігравши на прагненні жити в державі з розвиненим громадянським суспільством, вільним від свавілля челядників всіх рангів і рівнів, корупції й несправедливості, воїни лукавого використали гнів народу задля ще глибшого закабалення України. Зміна владної верхівки не дарувала платникам податків жодних прав при зіткненні з системою, і не змусила спецслужби захищати народ та закон. Силовики і далі вартують бюрократію від гніву окрадених системою й правових вимог.

Новітні процеси вкотре ставлять українців перед вибором. Або знову купитись на обіцянки нічим не поєднаних з народом політиканів та гендлярів-магнатів, які ними маніпулюють, або принципово стати на позиції ідеалізму й віри в першість духовного і його матеріальний наслідок. Боротьба з викликами, негараздами та проблемами сьогодення є приреченою війною з вітряками. Варто зрозуміти: поборенню підлягають не наслідки, а устрій, що їх продукує.

Олесь Вахній