Чарівна оболонка вбивчого атавізму

Підла суть Марини Остапенко

Період бездержавності витворив серед українців орду зденаціоналізованої, а з цієї причини безпринципної, морально розкладеної і духовно здеградованої погані, для якої чесноти пошани гідності ближніх, принциповості, переймання долею рідного народу видаються обтяжливим тягарем й викликають роздратування. Нагода бути хоча б якось причетним до зграйки спроможних “вирішувати питання” можновладців, дарує сумнівної вартості самовпевненість й фальшиве почуття суспільної вагомості. Проте, успадковане від тоталітарної системи духовне кріпацтво є великою перешкодою в справі національного поступу.

Проголошення незалежності жодним чином не змінило силоміць нав`язану систему збочених вартостей. Владні крісла утримали старанні виконавці злочинних вказівок Кремля. Рабська натура спідлених душею безідейних пристосуванців зненавиділа захист власної гідності й прояв навіть побутової непідконтрольності. Постколоніальна адміністрація, яка не маючи на те жодного морального, а тим паче, юридичного права узурпувала в Україні владу, усвідомлюючи, що суспільні пертурбації загрожують їй цілковитим занепадом і можливістю бути притягненими до відповідальності за злочини проти народу, не обтяжує себе вибором методів в справі протидії силам які прагнуть змін на краще. Окрім “профілактичних співбесід” (себто залякувань) в хід йдуть порушення замовних кримінальних справ, оббріхування, звільнення з роботи, виключення з ВНЗ, збір інформації про приватне життя. Такі методи багатьох змушують відмовитися від боротьби, й під тиском незаздрісних обставин перетворитися на покірного (або принаймні німого) раба антинаціональної за суттю й змістом системи.

Боротьба з постколоніальною, постокупаційною, народовбивчою системою зламала життя не одному патріотові. Пригадую як на зламі 1990-91 рр. багатьох відвідувачів приміщення Центрального Апарату розташованого неподалік готелю “Либідь” Народного Руху затримували міліціонери звинувативши в підозрі скоєння найрізноманітніших дрібних правопорушень. “З'ясувавши особу”, затриманих звільняли. Не тяжко здогадатися, що таким чином збирали дані про членство й активістів на той час вже опозиційної пануючій КПСС потузі. “Дрібним хуліганством” й арештом на сім діб потрактували спалення мною прапору Совєцької України напередодні першогрудневого Всеукраїнського Референдуму. Обставини затримання (воно відбулося не вдень спалення, а трьома днями пізніше) й питання які ставили мені на щоденних допитах офіцери міліції вже після арешту, свідчили що впродовж певного часу за мною й кількома товаришами здійснювався нагляд. Приналежність до Спілки Української Молоді, участь в патріотичних мітингах, ширення антикомуністичних листівок, ушкодження пам`ятників які незаслужено вшановують окупантів видавався їм гідним смерті злочином. Згодом, в період очолювання організаційної референтури Київської міської організації Конгресу Українських Націоналістів, а дещо пізніше - Київської міської організації СНПУ, мої дії спрямовані на досягнення сповідуваних переконань також ставали причино пильної уваги. Зацікавленість особистим життям давалась взанаки майже на кожному кроці. “Лицарів пострілу в спину” (працівників МВС та СБУ) цікавили знайомства, зв'язки з діаспорою, причини приналежності до УГКЦ. Пригадую, як особа котра відрекомендовувалася Валентином Івановичем, вихвалялась поінформованістю, що я окремо від решти однокурсників отримав диплом про здобуття вищої освіти й не брав участі в розпитті з цієї нагоди алкоголю. Його хвороблива уява вимальовувала далекі від дійсності причини. До згадки приходять й факти з'яви підозрілих «закоханих пар» та одинаків довкола дзвіниці Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6. В період з травня 1992 р., до мого арешту в липні 1998-го року, з причини відсутності сталого приміщення, київський осередок СУМ, а згодом СНПУ вимушені були використовувати для зборів одну з її кімнат. Смішно було спостерігати за мужланом років 45-ти й 20-ти літньою певно практиканткою, які упродовж кількох годин кружляли довкола дзвіниці в часі зборів, а в хвилини мого наближення імітували глибокі поцілунки. Одного з таких «спостерігачів» влітку 1998 р. нам вдалось навіть затримати й позбавити посвідчення працівника МВС. Остерігаючись нашої кількісної переваги й небажаючи бути битим, він зображав з себе п'яного, переконував що є найманцем, й перед від'їздом до Чечні прагнув лише поставити в церкві свічку.

Успадований від почилого (і геть не в Бозі) Совєцького Союзу тоталітаризм, нинішня система маскує «захистом Конституції та державного устрою». Ігноруючи потреби платників податків й запопадливо виконуючи вказівки режиму, новітні НКВДисти цілеспрямовано ідейно дезорієнтують загал, й не обтяжують себе усвідомленням існування чесноти моралі. Пригадую як в часі проведення Світового Конгресу Українців, який відбувався 2008 р. в приміщенні Українського Дому, я спробував звернутися з усною скаргою до чільника СБУ Валентина Наливайченка. Письмові, оприлюднені в кількох газетах та поширені в мережі Інтернет скарги, з якими я звертався до нього, Президента, Генерального Прокурора й міністра МВС залишались без жодних наслідків. Перешкодою в спробі поспілкуватись виявилась приваблива особа жіночої статі. Зацікавлення політикою уможливило ідентифікувати її як прес-секретаря СБУ Марину Остапенко. Чарівна зовнішність не завадила їй безцеремонно підвищити мало не до фольцету голос. Моїй настирності був поставлений діагноз “ненормальний”, а конституційне право на вільне пересування зневажене кількома брутальними епітетеми. Сам Наливайченко в моїх діях жодного криміналу не побачив, й запропонувавши залишити телефон громадянці Остапенко (що я відразу і в його присутності зробив) пообіцяв зв'язатися і вислухати скарги особисто. Зустріч звичайно ж не відбулася. Я не знаю про долю папірчика, на якому прес-секретарка записала мій мобільний телефон, проте стверджую, що використався він не за обіцяним Наливайченком призначенням.

Підлу і кріпацьку суть Марини Остапенко широкий загал зміг пізнати після зміни політичної верхівки. Не знаю, яким зіллям вона причарувала до себе гендляра-магната, а за сумісництвом й нинішнього Голову СБУ Хорошковського, але її лакейське слугування “помаранчевому” Наливайченку не стало причиною пропозиції знайти інше місце праці. Скигління колишнього директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В'ятровича, який нарікав на надмірну зацікавленнісь його особою вчорашніми колегами, вона коментувала з цинічною посмішкою, й звинувачувала в заполітизованій упередженості. Проте факт затримання на київському вокзалі історика і директора музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого засвідчив, що слідкування за політичними опонентами й перешкоджання їхній діяльності з боку СБУ насправді існують.

Аналогічно, без найменшого докору сумління, брехала загалові Остапенко й коментуючи сфабриковану справу “васильківських терористів”. 22.08.11. прес-центр СБУ ошелешив загал повідомленням наступного змісту: “22 серпня ц.р. у м. Васильків Київської області співробітники СБУ затримали трьох учасників організованого злочинного угруповання, які мали намір скоїти вибух під час святкування Дня незалежності. Під час обшуку приміщення, яке зловмисники орендували неподалік центральної площі, виявлено саморобний вибуховий пристрій (СВП), наповнений елементами ураження різного розміру (цвяхи, гайки тощо). За попередніми висновками експертної служби, у разі вибуху СВП радіус ураження може сягати понад сто метрів, що спричинило б людські жертви і значні матеріальні збитки. За даними слідства, зловмисники планували здійснити вибух 24 серпня у м. Києві або передмісті під час святкування Дня незалежності України”. 25.08.11. прес-служба оприлюднила деякі “уточнення”: “У ході розслідування кримінальної справи за фактом вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст. 14 та ч.2 ст. 258, ч.1 ст. 258-2 та ч.1 ст. 263 Кримінального кодексу України, за підозрою у вчиненні вказаних злочинів затримано три особи. Під час проведення обшуків за місцем проживання цих осіб виявлено вибухову речовину – тротил, бойові набої, схему виготовлення саморобного вибухового пристрою, листівки з погрозами щодо вчинення вибуху та інші заборонені до вільного обігу предмети. 24 серпня 2011 року за матеріалами СБ України Генеральною прокуратурою порушено кримінальну справу щодо двох депутатів Васильківської міської ради за ознаками готування до вчинення терористичного акту, виготовлення та зберігання з метою розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення терористичних актів та незаконного зберігання вибухових речовин і боєприпасів. Також слідчим відділом УСБУ в Київській області порушено кримінальну справу проти громадянина Ш. за ознаками терористичної діяльності”. Нагадаю, що арештованими виявились депутати Васильківської міської ради Сергій Бевз, Ігор Мосійчук, та громадський активіст Володимир Шпара. Подальші події засвідчили, що започаткована ще за часів ЧК-НКВД-КГБ традиція безсоромно брехати й приписувати собі героїзм та цілодобову “працю на захист спокою громадян” залишилась керунком в діях й для їхніх спадкоємців з СБУ. Вибачатися за брехню, а тим паче каятися за злочини (попередників і власні) вони ніколи не наважаться. Здійснені в часі досудового слідства на вимогу захисників й самих арештованх 33 експертизи так і не зафіксували на нібито знайдених (методи обшуку дають підстави стверджувати що “вилучені” речі були підкинутими) в часі нічних обшуків в помешканнях арештованих набоях, наркотичних засобах, тротиловій шашці їхніх відбитків пальців. Так само не були виявленими цвяхи та гайки у вибуховому пристрої. До речі, згадка про наявність у вибухівці елементів враження (тих самих цвяхів та гайок) також не знайшла підтвердження.

Аналогічно до коментування скарг В'ятровича й Забілого, цинічно брехала Остапенко журналістам й про оприлюднене в мережі Інтернет відеозвернення громадяна Чернеги, який стверджував що працівники СБУ намагались змусити його підписати наперед заготовані “покази свідка” які не відповідають дійсності, проте брехливо обтяжують Мосійчука, Бевза і Шпару.

- Все, що викладено у зверненні – повний ідіотизм, спрямований на уникнення покарання за підготовку вибуху, який би міг зашкодити життю і здоров’ю громадян України у разі його вчинення. Брехлива заява зроблена з єдиною метою – відвести слідство і уникнути покарання”, – заявила тоді речниця СБУ.

Як свідок може “уникати покарання”, Остапенко звичайно не пояснила. Куций розум пристосуванки придатний лише для бездумного шельмування й озвучення наказів ворожого українському народові керівництва. Свідчення тому — реакція на подану наприкінці жовтня громадянином Бойко скаргу на ім'я Генерального Прокурора та Голови СБУ, в якій скаржник також стверджує про факти застосування супроти нього заборонених чинним КПК методів з вимогою визнати себе свідком в справі підготовки теракту. Прохання журналістів прокоментувати скаргу Бойко Остапенко не задовільнила, бовкнувши “без коментарів”.

Брехнею речниці СБУ було й твердження (з детальним описом процесу) про негайну ліквідацію шляхом підриву згаданого вище вибухового пристрою. В цивілізованій державі факт проведення експертизи над вибухівкою вже після заяви про її знищення, а тим паче долучення до матеріалів кримінальної справи висновків, які інакше характеризують її можливості, аніж про це було заявлено, повинен стати причиною порушення, якщо не кримінального, то принаймні дисциплінарного провадження. Але професійним брехунам з СБУ очей в Сірка не позичати. Сором й каяття їм геть не притаманні.

Олесь Вахній