“Народовладдя на рівні ЖЕКу” чи “новий первісно-общинний лад”?

Стаття має на меті критчне осмислення деяких мітів, з якими мені довелось зіштовхнутись протягом останнього року в межах “Руху за Народовладдя в Україні” та інших споріднених “суспільних альтернатив"

До написання цієї довгої статті, що має на меті критчне осмислення деяких мітів, з котрими мені доводилось зіштовхуватись протягом останнього трохи більше ніж року в межах “Руху за Народовладдя” та інших споріднених “суспільних альтернатив”, мене спонукав короткий матеріал відомого київського активіста “комунальної самоорганізації” Віталія Комова під назвою “Самоорганизация территориальных общин”.

Скажу зразу: я вірю Віталію (точніше - вірю в його щирість) на відміну від багатьох чи навіть більшості з тих, хто зараз узявся проповідувати під назвою “народовладдя” різних теорій радикального переустрою українського, як мінімум, суспільства відповідно до ідей “влади рад” чи/та “локальної самоорганізації”, що була новою та свіжою за часів Прудона, але, в старих своїх формах, остаточно продемонструвала нежиттєздатність не лише “в нас”, але й у різних інших країнах Європи ще 80-100 років тому.

Ця ідеологія “мешканця маленького міста” (або - села) “не працює” не лише в умовах сучасного мегаполісу “ери цифрових технологій”, але й в “адміністративних та промислових центрах”, яким на сьогодні є більшість міст України, де мешкає переважна більшість українців.

Не дивлячись на це, її нещодавно “взяли на озброєння” певні “глобальні фінансові інституції”, а разом з ними - і СУЧАСНА ВЛАДА УКРАЇНИ, намагаючись, видимо, “наперед протиставити” їх чомусь такому ще досить не окресленому, що, тим не менше, має за собою СПРАВЖНІЙ “життєвий потенціал”, та що подобається “їм” значно менше, ніж гасла “Дайош ОСББ!”, “Дайош “общини“!” й інше таке подібне, яке повертає свідомість освічених, ніби-то людей, прямо до рівню “первісно-общинного ладу”.

І саме тому, що я вірю Віталію та вірю в існування ще сотень і тисяч людей, котрі мислять, наразі, як він (точніше - повторюють певний набір гасел, що виглядають, на перший погляд, переконливо, але “на повірку” є не більше, ніж гаслами), я хотів би поділитися з ними своїми думками, що сформувалися за рік наших спільних очних та заочних дискусій, аби більше не “товкти далі воду у ступі” та “не блукати між трьома соснами”.

Як ідейний анархо-синдикаліст я вірю в НАРОДОВЛАДДЯ як адекватне “право голосу” кожної людини та колективу в усьому, що стосується їхнього життя та життєвих інтересів. Саме так, через ступеневе, “органічне” та “пропорційне реаліям” існуючого технологічного укладу підвищення “залученості індивіда” та “вільної організованості” спільнот ми діб’ємося, того, що наші історичні попередники вважали можливим зробити МЕХАНІЧНИМИ засобами: анігіляції як влади, так, разом з нею, і “приватної власності на засоби виробництва”.

“Народовладдя” існує всюди, де ЛЮДИ “беруть у свої руки” та починають здійснювати “власним розумом” вирішення тих справ, які раніше вони нібито “делегували”, а фактично - ВІДДАВАЛИ, будь-якій “еліті”: власників підприємств, держслужбовців чи, приміром, “партійних (або профспілкових!) бонз”.

Разом з тим, вважаю необхідним відверто та чітко застановитися над тим, що жодним “народовладдям” НЕ Є.

Не є таким, на мою думку, як навіть і хоча б лише “магістральним шляхом до народовладдя” зокрема модна нині теорія “(само-)організації місцевих громад”. Принаймні - в тій формі, як вона зараз пропагується. Чому?


Колгосп часів сталінізму: примусова безкоштовна ручна праця під супровід реляцій про "механізацію сільського господарства" та "звільнений труд"


Тут нам треба “подивитися правді у вічі” та “не годуватися ілюзіями”. Починати цю розмову треба з СІЛЬСЬКИХ ГРОМАД, як таких що існують РЕАЛЬНО та слугують ніби якимось “архетипом” певного загального уявлення про “локальну громаду” як таку.

Сільська громада (вона ж - “община”), там де ІСНУЄ село - річ об’єктивно-конкретна. Люди мають, як правило, ОДИН кінотеатр, одну або дві Церкви, одну школу, один або два “заклади для колективного розпиття алкогольних напоїв” ;-) та одну “закриту” і одну “відкриту” площадку для танців. Для більшої кількості того всього просто нема “ресурсів”, у першу чергу - ЛЮДСЬКИХ, бо все інше (гроші там і т. д.) - ніщо інше, ніж похідні від людей “інструменти людського спілкування”.

Якщо в селі менше ста осіб у віці 14-25 років, то який сенс влаштовувати дві, а тим більше три паралельні “дискотеки”? - Факт, що це “комерційно не оплатиться” виступає лише найбільш поверховим відображенням того, що в цьому ДІЙСНО НЕМА РАЦІОНАЛЬНОГО СЕНСУ.

Наслідком існування однієї танц-площадки є необхідність КОНЧЕ ПОГОДИТИСЬ про “правила поведінки” на ній. Ці відбувається, як правило, в неформальний та навіть “невербальний” спосіб, через “поведінковий консенсус”. І лише дуже рідко, коли виникає якась дійсно ПРОБЛЕМА, постає необхідність щось обговорювати, або навіть письмово формалізувати. Наприклад, що о 23.00 або 23.30 гучна музика має бути, нарешті, припинена з огляду на інтереси мешканців навколишніх хат. Про це можна винести рішення Селіради, проте у більшості випадків “нормальні люди” розуміють це самі, “на основі існуючих традицій”.

У Києві, натомість, ніхто не має необхідності йти у “Велику кишеню” направо від дому, а не, скажімо, в “Мегамаркет” ліворуч. Те саме стосується кінотеатрів, перукарень, ресторанів і т. д. Танцює хто де хоче і хто як хоче: клубів різних повнісінько. Це навіть і шкіл стосується: фактично існує можливість вибору з 2, 3 чи навіть 4 найближчих, а при великому бажанні - з дуже великої кількості тих, куди треба “трохи підїхати”.

Таким чином, “київська міська громада” в природі, БЕЗУМОВНО Є (бо, з рештою, одне у нас всіх метро, один Залізничний вокзал і один великий концерт дає, зазвичай, якась закордонна музична знаменитість, коли вшановує нас своїм приїздом), проте ВОНА, об’єктивно, ДОСИТЬ І ДОСИТЬ “РОЗМИТА”. І координується БІЛЬШЕ, знов-таки, на рівні “духу” чи “настрою” (згадаймо ту ж Помаранчеву Революцію), а не на основі діяльності якихось формальних структур.

Що ж собою являють ті “місцеві громади”, яким нас інколи закликають передати мало не “всю владу” (як колись “радам депутатів трудящих”)? Яка міра їхньої “суспільної затребуваності” та “підсильної” відповідальності? - Уявляється, що таких громад на одній території може (та, доцільно кажучи, МАЄ) існувати декілька: довкола дитячого садочка одна, довкола школи № ABC - інша, при школі № XYZ - ще третя. Мої інтереси пов’язані з інтересами сусіда по поверху в частині того ЩОБ ЛІФТ ПРАЦЮВАВ, але в плані шкіл чи навіть поліклініки у нас все може бути по-різному: ну немає в нього маленьких дітей, тож брак працівниць у дитячій поліклініці дошкуляє йому значно менше, ніж мені. Точніше - взагалі НІЯК не дошкуля.

Отже, мова, фактично, йде про “громаду”, спільні інтереси якої зводяться до:
1) стану комунальних мереж та “місць загального використання” в одному багатоквартирному будинку;
2) стану невеличкої території безпосередньо довкола нього, по якій ми вранці вирушаємо на роботу та ввечері вертаємось додому, або “вибігаємо” по хліб до однієї з найближчих “торгівельних точок”, і де у теплу пору року граються наші діти.

УСЕ.

Постає три питання:
1)    чи конче КОЖНОМУ З НАС потрібно братися до вирішення вищезгаданих проблем?
2)    чи конче для їхнього вирішення потрібно “брати на себе” якусь додаткову владу, крім тієї, що ми вже маємо як виборці?
3)    і останнє (риторичне): чи означає “взяття влади на себе” В БУДИНКУ суттєвий та неодмінний крок для “взяття влади” в усьому Києві? Або, інакше кажучи, чи обов’язково влада у справі спрямування коштів міського бюджету на будівництво нової станції метро спочатку по “синій” чи, навпаки, “зеленій” лінії має якось опосередковуватись через людей, котрі займаються благоустроєм прибудинкових територій?

Відповідь на усі три (чи чотири) вищенаведені питання, як на мене, одна й та сама: НЕ ОЧЕВИДНО!

Може бути - так, а може - й по-інакшому, але зовсім не гірше.

Скажімо (беру приклад з реального життя), якщо у моєму дворі поламана дитяча качеля, то постає, звичайно ж, потреба її полагодити. Проте, у багатьох випадках це зараз забезпечує “хтось” у районній владі (владі рівню міського району, де вони ще збережені) по “дзвінку на гарячу лінію мера”, або й “просто так” - у плановому порядку. Якщо ж вони цього НЕ РОБЛЯТЬ, тоді вже постає потреба зайнятися цьому нашому власному ЖБК чи ОСББ.

Але чи факт, що передача функції нагляду за дитячими майданчиками з районного рівню на рівень “активу” окремих будинків така вже доцільна? Бо ж “там, у районі” “сидить хтось”, ХТО ЗАЙМАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЦИМ. І у нього “все на мазі”: людина знає які є ті качелі, хто їх виробляє, хто здатен швидко та якісно встановити і т. д. А якщо справа лише в одній дошці, що зламалась, - має змогу дати штатному столяру комунального підприємства завдання таку дошку випиляти і прикріпити.

Натомість, для “Правління ОСББ” це все може перерости у “неабияку проблему” та предмет “серйозних дискусій”, коли на пропозицію асигнувати на дощечку, скажімо, 30 грн. хтось відповість пропозицією “взагалі відремонтувати усю площадку, замінити качелі, завезти новий пісок та пофарбувати жирафів і слонів”, виконавши для цього робіт і закупивши спортреманенту загалом на 3,5 тис. грн. А саме цього можна очікувати, коли у нашому “взірцево-показовому” ОСББ є демократично обране Правління, котре регулярно збирається на свої засідання.

Якщо ж “усе простіше” та “всім фактично керують один ініціативний чоловічок з дружиною”, то теж не факт, що заміна зламаної дошки на дитячій гойдалці обійдеться ОСББ дешевше, ніж якомусь “Управлінню благоустрою”. Рахуймо самі. В “управлінні”, як ми писали, є столяр, який отримує дуже низьку зарплату - скажімо у 2,5 тис. грн. на місяць. Паралельно він працює ще на двох “роботах” та виконує всілякі “халтури”, тому, з голоду досі не загинув, а, навпаки, виглядає досить бадьоро і життєрадісно.

Відпилявши від більшої дошки невеликий шматок та взявши для його закріплення на дитячій качельці чотири гайки й чотири ж болти він витратить, тим самим, матеріалів, скажімо, на 28 грн. 50 коп. Сам ремонт, разом з дорогою туди і назад, займе в нього хай чвертину робочого дня. Себто, одну 88-му місяця з 22 робочих днів. Помноживши 2,5 тисячі, які він отримує “на руки”, на коефіцієнт 1,7, що враховує всі можливі податки і “збори”, та розділивши отриману суму на 88, з’ясовуємо, що робота столяра обійшлася “району” (себто - суспільству) в даному разіс десь у 50 гривень. Разом із матеріалами - 80 гривень, або трохи менше.

У скільки ж обійдеться виконання аналогічних робіт ОСББ, де нема ні зайвого запасу “на всяк випадок” придбаних дошок, ні таких самих гвинтів та болтів, ні, що найважливіше, штатного столяра? - Для початку, “прєдсєдатєлю” доведеться купити газету Avizo за 5 грн. та витратити годинку-другу в намаганні знайти найдешевшого майстра, який погодиться зайнятись такою дрібною, а отже - невигідною роботою. Якщо зарплата Голови Правління ОСББ 1,5 тис. грн. (на “пів-ставки”), то лише цим він уже витратив коштів у сумі десь 2/3 від зарплати столяра, про якого йшлося у першому прикладі. Тим часом, що цікаво, НЕ ЗРОБЛЕНО ЩЕ РІВНО НІЧОГО.

Але ось столяра-“індивідуала” знайдено. За свою роботу він візьме (у Києві) ніяк не менше 150 грн. Тобто, швидше - 180 (і то після торгу), але хай уже буде 150. Дошку і болти він оцінить, “щоб не мілочитись” у “полтинник”. Ітак, “сукупні суспільні витрати” на ремонт гойдалки склали десь 60 + 150 + 50 = 260 грн., що, погодьмось, більш як у 3 рази більше, ніж у випадку зі столяром комунального підприємства! Отаке. “Економіка”...

Отож: ремонт дитячих майданчиків силами ЖБК чи ОСББ в РАЗИ менш економічно ефективний, ніж виконання того самого спеціалізованим комунальним підприємством міськрайонного рівню.

Відтак, робити його “самим мешканцям”, беручи, таким чином, “владу в свої руки” ДОВОДИТЬСЯ лише коли “в районі” нема або самого КП, або столяра в ньому. Бо “економний” уряд Януковича-Азарова-Тігіпка їх СКОРОТИВ “з метою економії бюджетних коштів”. Себто - перекладення будь-яких проблем із влади усіх рівнів на “саме населення”. Бо нема “бюджету” - нема і проблеми. Точніше, У МЕНЕ вона є: качеля поламана, дитині бавитись на ній нізя. Але у Януковича її нема. ;-)

Інші варіанти, коли КП таки є, але ВОНО (майже) НІЧОГО СУСПІЛЬНО-КОРИСНОГО НЕ РОБИТЬ, з економічного пункту зору ще ЗНАЧНО ГІРШІ. Скажімо, гроші, вистачальні для ремонту кількох десятків дитячих майданчиків (тобто, по суті, половини району, бо ж ламається там щось усе-таки не кожен день), були витрачені на закупівлю та монтаж ОДНОГО нового по ціні 5,5 тис. грн. З чого керівник КП отримав ОСОБИСТО СОБІ 1000 гривень “відкату”. Та ще 400 - за здачу на металобрухт старих турників, “гірок”, гойдалок і всього того, що було на тому ж місці раніше, та що насправді достатньо було б лише трохи “підправити” й пофарбувати.

Оскільки ж усе потрачено на нові закупівлі, то матеріалів для ремонту старих качельок нема: їх не закуплено. Столяру робити нічого, але на роботу, “для годиться” з’являтися потрібно. Від нічого робити бідолаха п’є і ніякою “халтурою”, відповідно, не займається. Звертатися до нього ні по якій справі нашому ОСББ не має сенсу, бо про свою вчорашню обіцянку прийти лагодити гойдалку сьогодні він уже не пам’ятає. Тому “предсєдатєль” бере у руки Avizo і... див вище.

“Суспільно-необхідний кошторис” лагодження гойдалки перевищено разів у 10, себто НА ПОРЯДОК: і на бюджетні закупівлі, і на зарплату директора КП, і на ремонт в його офісі, і на зарплату столяра, який нічого не робить, ні на зарплату “прєдсєдателя” ОСББ, і нарешті, на самі дошки та оплату праці столяра-СПДшника, який їде по телефонному дзвінку з іншого кінця міста для виконання роботи фактичною тривалістю 15 хвилин.

“Суспільних ресурсів” на все це не вистачає, тому справа “завалюється” десь наприкінці. Тобто, на зарплати в КП та ОСББ - вистачає, “на воровство” - теж, а на людину, яка, в решті, могла фізично зробити необхідну роботу - ні. Качеля лишається поламаною.


Колишній колгосп сьогодні: збудоване шляхом нелюдської над-експлуатації українців - розвалене у повній відповідності до марксистських тез про "самознищення капіталізму в ході циклічних криз"...

І тут наступає СПРАВЖНІЙ “момент самоорганізації”! Хтось із батьків бере у руки пилку, відпилює шматок від дошки, яка лишилася на балконі з часу ремонту квартири, і ... лагодить качельку. Shame on me, ЦЕ БУВ НЕ Я, але діти весело бавляться!..

Які висновки?

1. “Спасіння утопаючих - справа рук самих утопаючих” ЛИШЕ КОЛИ КОРАБЕЛЬ ТОНЕ.

2. Якщо корабель тоне, то не кожен матрос чи юнга у цьому винен. Тим більше це стосується пасажирів, які чесно заплатили за свої квитки в надії приємно провести відпустку ”на борті комформабельного лайнера”.

3. За нормальних умов, КОЖНОМУ ПРОСТО ТРЕБА СУМЛІННО ЗАЙМАТИСЯ СВОЄЮ СПРАВОЮ.

4. Не красти!

5. “Ідеологія влади управдомів у міжнародно-всесвітньому масштабі” - небезпечна утопія-посестра аналогічної “теорії” про “кухарку”. ВОНА НЕ ПРАЦЮЄ.

Підсумково: “самоорганізовуватися” треба там, де для цього існує достатній “суб’єктивно-об’єктивний мотив”, і ЛИШЕ ЗА УМОВИ, що це дає ОСОБИСТО кожному “суб’єкту самоорганізації” необхідний “економічний ефект”. Або ж - жаданний ним інший “суб’єктивний результат”.

Іншими словами, “колективне” або “спільне” є справді колективним та спільним, коли воно органічно складається із “індивідуального”. Інакше воно - міт, за яким дуже зручно ховатися кому-небудь не дуже сумлінному, але дуже охочому “під красиві слова” трошички “покерувати спільним” у своїх власних, знов-таки суто індивідуальних інтересах.