Гортаючи ще не пожовклi шпальти

роздуми

Аналіз публікацій в поважних загальноукраїнських виданнях, зфокусував мою увагу на небажанні, і навіть побоюванні журналістів дати чітку й тверезу оцінку подіям за опис або висвітлення яких вони взялися. В більшості випадків, автори обмежуються «неупередженою» костатацією факту, і лише окремі дозволяють собі наштовхнути читача на якусь думку. Дати ж чітке пояснення і тим самим донести до загалу правду - наважуються одиниці. Відсутність нехай і суб'єктивних оціночних суджень, не сприяє формуванню в громадскості спільного світосприйняття, та не узабезпечує загал вцілому й окремих громадян зокрема від повторних помилок.

Публікація в бізнесовому журналі “І. Статтус” №3(121) за 18.01-24.01.2010, без жодних коментарів повідомила про скасоване розпорядженням Кабінету Міністрів від 23.12.09. обов'язкове сертифікування продуктів харчування. Відмову від контролю якості 17-ти груп харчових продуктів, Україна здійснила йдучи на зустріч вимогам Всесвітньої Торгової Організації. Згідно слів тогочасного міністра економіки, відмова від сертифікації якості продукції була однією з головних умов надання Всесвітнім банком займу розміром в 500тис. доларів для фінансування дефіциту бюджету. Перейняті пошуком особистого зиску підприємці звичайно ж вітали скасування обов'язкового сертифікування, проте аналітики й фахівці застерігали, що це суттєво збільшить кількість неякісної продукції та фальсифікату. Негативні наслідки принизливого запобігання перед наднаціональними фінансово-політичними структурами не змусили себе очікувати. Нині, полиці крамниць переповнені продукцією яка становить загрозу здоров'ю платників податків, проте органи контролю позбавлені одного з найголовніших аргументів в справі протидії.

Не дали тверезої оцінки перебуванню України у ВТО й журналісти газети “Комерсанть”. В числі №176(1450) від 28.10.11. повідомлялось, що минулий рік був щедрим на врожай цукрового буряку. Згідно висновків фахівців галузевої асоціації “Укрцукор”, рівень споживання цукру в Україні сягає 1,86 млн. тонн на рік. Зібраного врожаю вистачало для виробництва 2,1 млн. тон. Проблемою для України також виявилось членство у згаданій вище ВТО, яке зобов'язувало нашу державу щорічно імпортувати 260тис. тон цукру-сирцю. Виробники вітчизняного продукту звичайно ж звернулись до президента з проханням доручити кільком міністерствам провести переговори й умовити бюрократів-глобалістів скасувати хоча б на рік обов'язкову купівлю Україною нав'язаної квоти. На жаль, ця звістка так і не стала причиною уважнішого дослідження й аналізу того стану в якому опинилась Україна після підпису угоди однополярного спрямування. Публікуючи звістки про скасування розпорядження про обов'язкове сертифікування продуктів харчування та вкрай невигідне і обтяжливе імпортування цукру-сирцю, журналісти не наважились засудити практиковану від самих початків проголошення незалежності практику пояснення власних дій та вчинків посиланням на вимоги зовнішніх чинників. Прикро, але про реальне призначення держави, як суспільної інституції, нині майже не згадують. Звідсіля і значний відсоток нинішніх бід та негараздів. 

Офіціоз українських письменників, газета “Літературна Україна” за 06.10.11. в статті Марини Варич “Вечір пам'яті Михайла Логвиненка”, процитував кілька речень з виступу доньки літератора Олени, яка зокрема розповіла, що батько, досліджуючи «творчість» Миколи Островського, “акцентував увагу на тому, що твір “Як гартувалась сталь” спершу було написано українською мовою.” Переклад на російську та корегування сюжету, Островський здійснив нібито під тиском більшовицької цензури. Важко зрозуміти логіку автора замітки про подію й акцентування на фактах які жодного відношення до української літератури не мають. Невже нав'язувана для обов'язкового вивчення школярами періоду окупації примітивно-упереджена й антинаціональна в своїй суті, навіть за умови україномовності писанина, має вагоме і принципове значення для національної культури вцілому і літератури зокрема? Навіть якщо факти фізичної недуги Миколи Островського в часі написання та тиск більшовицьких пропагандистів відповідають дійсності? (Відверто кажучи, останню обставину ставлю під сумнів.) Прикре і ганебне явище атеїстичної віри в земний рай та слугування українцями окупантам (тим-же Островським, Приймаковим, Маркус, Галаном, Кожедубом, совєцьким генералом Дерев'янком, Боженком та ін.) мусить трактуватися зрадою рідному народові й зобов'язує до пошуків шляхів подальшого унеможливлення. Особисто мене й переважну більшість моїх знайомих ніколи не наповнювала гордістю україномовність запроданця Ковпака. То чому хтось намагається нині змусити мене повірити в щирість, відданість й патріотизм Островського? Під сучасну пору, як і в період бездержавності, українців позбавляють перспективи жити в національній державі. Претендуючі ж на роль інтелігенції (себто культурної та інтелектуальної еліти) не наважуються подати сміливий і принциповий голос на захист правди.

Не вдались до тверезого аналізу явища зденаціоналізації й журналісти з “Газета по-українськи”. Число (№154(1307) за 21.10.11. повідомляє про звільнену з ізраїльської в'язниці етнічну українку Ірину Саріхне (в дівоцтві Поліщук). Побіжно згадавши про її участь в теракті проти ізраїльських вояків, газета не обтяжила себе поясненням причини долучення українки до участі в єврейсько-арабському конфлікті. Читачів так і не наштовхнули до роздумів над тим, чим насправді в Україні є мусульманські громади, і яку загрозу етнічній спільноті становить шлюб з чужинцем. В ідеалі, факт відречення від рідного, перехід у віру яка в історії України асоціюється виключно з окупантами й негативом, повинен трактуватися зрадою. На жаль, злюмпенізованих в період бездержавності українців відучили мислити категоріями обов'язку та відповідальності перед нацією. Підозрюю, що прагнення уникнути звинувачень в ксенофобії, змусило редакцію обмежитись сухим повідомленням й не обтяжувати себе попередженням про наслідки. 

Впродовж останніх двох місяців, активісти патріотичних середовищ втішаються “перемогою”, довідавшись що жоден з арештованих по підозрі в підриві пам'ятника Сталіну у Запоріжжі наприкінці 2010р., вироком суду так і не був позбавленим волі. Насправді, підстав для тріумфу вкрай замало. Опублікована на початку січня минулого року в офіціозі Когресу Українських Націоналістів “Нація і держава” розповідь Ростислава Винара “Аль-Коляда” або репортаж “терориста” про пережите в часі затримання й методи поводження з ним працівників СБУ та МВС, повинна була стати причиною суспільного збурення й відставки міністрів-силовиків. Побиття, хамське поводження, образи, приниження, вимоги визнати себе винним у скоєнні дій які не чинив, допит в нічний час, трата бюджетних коштів на перевіз чартерним авіарейсом з Івано-Франківська до Запоріжжя гурту брехливо-звинувачених... Не повинна оминути кара й рядових виконавців. Проте, цього так і не сталось. Прикро, суспільство в якому живемо є серйозно хворим на відсутність співчуття ближньому.

Чудовим прикладом принципової громадянської позиції й заклику до протидії свавіллю посадовців постколоніальної адміністрації, може бути коротенька замітка “Боргова залежність” в газетці “Точка” за 01.03.2012. Нагадавши, що в нинішньому році Київ мусить повернути взятий кілька років тому формальним міським головою Л. Чернівецьким кредит в сумі 250млн. доларів міжнародним фондам сумнівної репутації, автор відразу вдався до аналізу причин з'яви боргу. Окрім того, читачів відразу ж повідомили, що нав'язана без згоди киян адміністрація в особі Олександра Попова, не знайшла кращих шляхів подолання проблеми, як взяття ще одного, дещо більшого кредиту, задля погашення попереднього. Закликаючи киян засудити практику перетворення Києва зокрема й України вцілому у всесвітнього боржника, автор замітки рекомендує «потрусити крадіїв челядників». Порада не позбавлена здорового глузду.

                                                                                                    Олесь Вахній