Довелося кілька разів зустрічатися із випадками, в чомусь надзвичайно схожими між собою. Дитина, яка прагне чогось досягти (витребувати) від дорослого, падає на підлогу й починає совати ногами.
Поведінка батьків
в такій ситуації різноманітна. Одні намагаються задовольнити вимоги маляти,
маленьке ж, не розуміє, а верещить – перед оточуючими соромно….
Інші намагаються
заспокоїти дитя, що також не завжди вдається, дехто починає «наказувати»
лясканням по дупці.
Найцікавіший
варіант – коли тато-мама сіли на стільчики подивилися на дитячий лемент, та й
почали між собою спілкуватися. Дитя посовало ніжками, посовало. Побачило, що
ніхто не звертає увагу, та й пішло собі гратися далі…
Із цією дитиною батьки розмовляли ще ДО її
народження. Певно, по народженню, дитя було пасивним співрозмовником обох
батьків не так до й довго. Десь років півтора.
Розмовляти дитя полюбляло, нові слова
запам*ятовувало досить швидко, вже доросле – рік і вісім.
Вечір. Дитячий садочок, як джерело нових
знань, а також нових слів, залишився десь там… Рідна кімната, рідні іграшки,
рідна мама, яка , чомусь, на йде гратися.
-
Ти
дура!
-
Що?
Вигук
повторюється. З притиском.
-
Сонечко,
я образилася, і розмовляти з тобою не хочу.
-
І я
не стану., - в розмову вступає батько.
Дитя покрутилося,
покрутилося. То до одного , то до іншого
звертається. Мовчать обоє. Помовчали так хвилин із п*ятнадцять. Потому стали
розмовляти так, наче ніяких негараздів і не було.
А дитя слово, що привело до неприємної процедури,
НІКОЛИ більше не використовувало.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.