Суспільний договір – як альтернатива перманентних змін до Конституції

Конституція України святкує своє 16-річчя. Як на такий молодий вік, пережити їй довелося вже чимало: конституційний процес в новітній історії України й досі триває.

Конституція України святкує своє 16-річчя. Як на такий молодий вік, пережити їй довелося вже чимало: конституційний процес в новітній історії України й досі триває. Українці ж потерпають не від недосконалості самого Основного Закону, а, скоріше, від відсутності традиції щодо його виконання.

Конституційний процес з часу незалежності України має одну суттєву особливість – він постійно відбувається на фоні змагальних тенденцій політичного процесу. Сценарій чергових змін до Основного Закону – яскраве підтвердження відсутності консенсусу щодо дотримання певних правил гри. Тобто, політичний процес із моменту прийняття Конституції 1996 року відбувається саме довколо намагань змінити її норми, а отже – використати Основний Закон для комфортного утримання влади. Досі норми Конституції найчастіше порушувалися самими політиками і законотворцями, унеможливлюючи таким чином поступальний розвиток вітчизняного законодавства у інших площинах його реалізації.

Маємо парадоксальну ситуацію: парламент вже двічі змінював Конституцію у питанні форми державного правління, а після внесення змін обидва президенти – і Віктор Ющенко, і Віктор Янукович – постфактум ініціювали створення дорадчого органу (на кшталт нинішньої Конституційної асамблеї) для очевидної легітимізації своїх дій. Фактично, єдиний раз, коли зміни до Основного Закону були поставлені на всенародне обговорення – референдум 2000-го року – сама думка народу із приводу запропонованих змін так і залишилася непочутою. Виходить, Конституція – зручна маріонетка для маніпуляцій в руках політиків, однак й досі не стала священним скрижалем та беззаперечним до виконання Основним Законом України.

Можливо, причина номінального існування нинішньої Конституції України саме в тому, що вона перебуває за межами сприйняття основним її реципієнтом – народом. Тобто спільноти, яка, користуючись послугами цієї самої Конституції, еволюціонуватиме до рівня свідомих громадян єдиної держави.

І справа не в архітекторах і в самій конструкції будівлі, а у тому, що її почали будувати із даху, а не з фундаменту. Основним наріжним каменем такого документу має бути суспільна згода, або таке, дещо архаїчне поняття, як суспільний договір. Саме із цього потрібно починати, коли ми говоримо про створення, зміни або вдосконалення Основного Закону, за яким житимуть покоління цілої держави.

Зміни до Конституції – очима політиків

Як відомо, 17 травня президент Віктор Янукович підписав указ „Про Конституційну асамблею”. Згідно із документом, Конституційна асамблея — спеціальний допоміжний орган при Президентові України, який підготує законопроекти про внесення змін до Конституції України, а також організує суспільне та професійне обговорення цих законопроектів. Надалі планується також доопрацювання тексту за результатами такого обговорення. Після цього Конституційна асамблея подає доопрацьований текст змін до Конституції Президентові України, який вносить його на розгляд Верховної Ради.

Цікаво, що подібна ініціатива про створення Конституційної асамблеї лунала і у попереднього президента – Віктора Ющенка. Адже спочатку, у 2009 році, вийшов указ за його підписом "Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". Ющенко хотів затвердити зміни до Основного Закону безпосередньо керуючись рішенням референдуму, проте у 2008 році Конституційни суд таки виніс рішення, згідно з яким, у разі оголошення референдуму за народною ініціативою до розгляду парламентом відповідних змін Конституції, рішення референдуму матиме виключно консультативний характер. Тобто, Контитуційний суд створив прецедент, за яким оминути Верховну Раду на шляху нових змін до Конституції – не вдасться.

Наразі Віктор Янукович пішов дещо іншим шляхом. Фактично, організувавши роботу Конституційної асамблеї, теперішньому президенту потрібно лише здобути прихильність 2/3 голосів депутатів у майбутньому парламенті. Для чого саме будуть використані нинішні поправки до Основного Закону – поки що невідомо.

Проте очевидно одне – вони будуть націлені на певний утилітарний інтерес зацікавленої групи політиків. Свідчення цьому – хоча б те, що у роботі Конституційної асамблеї не беруть участі представники нинішньої опозиції.

Самі ж спеціалісти із конституційного права зазначають: попри змагання за важелі впливу та постійний пошук балансу в системі стримок та противаг – в цілому нинідіюча Конституція України – один із найдосконаліших кодифікованих документів у світі. Це визнали свого часу і спеціалісти Венеціанської комісії.

Сама ж розмова про створення Конституційної асамблеї виникла досить давно – ще у 2005-му році за відповідної рекомендації ПАРЄ у зв'язку з неправовим рішенням Конституційного суду щодо зміни Конституції – було запропоновано закінчити так званий процес конституційної реформи, ініційований ще президентом Леонідом Кучмою. Адже після подій 2004 року із правової точки зору залишилося багато питань стосовно легітимності рішення КС.

Саме ця зачіпка і є причиною постійних розмов про поступовий та нібито професійний процес „оновлення” нинідіючого Основного Закону. Наразі ж політики використовують конституційні ігри із певним власним баченням свого місця в майбутній владній системі координат. А це означає, що поки що неможливо передбачати, якого масштабу будуть зміни до Конституції. А отже і невідомо, чим же все-таки закінчиться процес змін до Основного Закону країни.

Механізм дії суспільного договору

Поки політики роздумують – як підлаштувати закони (які вони так чи інакше намагатимуться в майбутньому обійти) під короткострокову політичну доцільність, пересічні громадяни мають усвідомити, що конституційний процес – це значно глибша конструкція.

Якщо держава Україна продовжуватиме свій розвиток у демократичному дискурсі, то у суспільства має виникнути питання щодо свого походження – тобто на чому грунтується його власний суспільний договір.

Поки що ми помічаємо, що в Україні фактично існує такий собі прототип суспільного договору – Конституція. Проте мусимо визнати: цей договір є фіктивним, адже був порушений багато разів. А в нинішніх реаліях перманентне бажаннях політиків та еліт підлаштувати „правила гри” під власний інтерес – викликає занепокоєння і створює передумови виникнення диктаторських та авторитарних тенденцій.

У теорії відкритого/закритого соціального порядку, яка викладена у працях західних дослідників Д.Норта, Дж.Воллса, Б.Вайнгаста, мова йде безпосередній взаємозв'язок між економічним зростанням та демократичних процесів в середині кожного суспільства. Таким чином, існує 3 головні умови переходу від закритого до відкритого соціального порядку. По-перше, еліти мають домовлятися про загальні правила для всіх, а не про винятки для себе. По-друге, громадянське суспільство повинно діяти активніше держави. По-третє, засоби та органи насилля повинні контролюватися колективно. Не важко помітити: у нашої держави – всі симптоми хвороб закритого соціального порядку.

Тоді як країнам, яким вдалося у своєму розвитку досягнути ідеалів відкритого соціального порядку на чільному місці є створення та дотримання так званого внутрішнього суспільного договору.

Для того, аби осягнути, що ж таке суспільний договір, потрібно відповісти для себе – що для мене є комфортне співіснування із іншими громадянами та що я можу для цього зробити; де закінчується моя свобода – і починається свобода іншого; чим я готовий пожертвувати заради спільного блага та що я б хотів отримати натомість.

Тільки отримавши влучні відповіді на ці запитання - й виникне бачення сутності самої Конституції у її повсякденному прояві. Саме після таких суспільних перетворень з'явиться розуміння – кому, як і про що домовлятися про нові правила гри для всіх!

Очевидно, що саме новий суспільний договір і повинен лягти в основу Конституції. Цей своєрідний фундамент нового будинку, на якому триватимуть усі наступні будівельні роботи із побудови державності.