хто ми є

ідеологія українського народу

В нормально розвинутому класовому суспільстві в пересічного громадянина не виникає питань хто він є і яке місце займає в його ієрархії. Цим зазвичай піклується панівний клас, ідеологія якого змалечку вдовбується в кожного члена, зазначаючи при цьому права і обов'язки. Саме ідеологія відражає і оцінює соціальну дійсність, відповідним чином реагуючи на зміни в економічному базисі суспільства та в політичній його надбудові. Той хто має більше сили, навіть в меншій кількості, керує людською пірамідою, вимушено опікуючись слабшою більшістю в її основі.

Цілком зрозумілі засади, які не суперечать здоровому глузду і не залежать від уподобань. Але як тоді мені, громадянину України, накажете розуміти статтю 15 Конституції, де зазначено, що:

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визначатись державою як обов'язкова.

Це що, термінологічний кретинізм законотворців, коли вони пишуть одне, маючи на думці зовсім інше; чи констатація факту появи в світі аморфного, не ідеологічного соціального утворення? В любому випадку, чи це дурість законотворців, чи узаконена дурість,- мені від того не легше. Я й надалі не розумію ні свого місця в складі держави, яка мені має подобатись без жодної надії на взаємність, ні значення України в світі, щоб принаймні не відчувати себе покидьком за її межами. Але тепер, прочитавши 15 статтю, я хоча б усвідомив, що ніхто мені цього і не зобов'язаний пояснювати, що прийдеться мені самому все з'ясовувати.

Чесно сказати, перше враження від політичного різноманіття в Україні доволі гнітюче. Здається абсолютно нікого не цікавить об"єктивний стан речей. Незалежно від того, що насправді відбувається, кожен робить що йому заманеться. Зрозуміло, що така незалежність є свавілля, і такого просто не може бути, щоб в суспільстві не діяли закони, так само не підвладні людині, як і все інше в природі. Тим не менш, що ми бачимо в дійсності? Покрутилась людина трохи у керма або в рингу, засвітилась для загалу, підшукала доброзичливого спонсора і все: Україна вперед. І небезуспішно. Одні, другі. Я вірю в їх щирість. Вірю Ющенко і Януковичу, хоча їх гасла протилежні. Вірю опозиції, яка старанно замовчує національне питання, акцентуючи увагу на економіці, майчи на меті що заможність примирить зіставлену з двох частін країну. Всі вони люди і діють як заведено, як навчили. Але саме політичний калейдоскоп і є тою обективною ознакою, яка свідчить про відсутність у державі головної національної спільноти, і, відповідно, відсутність такого соціального інституту як нація. Країна ж не поділена на дві частину, вона зіставлена з частин, причому примусово. В нашому випадку нація і народ не синоніми, якщо це взагалі тотожні поняття. Українськуй народ - не нація, і якщо цього, як на мене достатньо очевидного факту не усвідомити, і продовжувати спекулювати національними інтересами, це звичайно не розірве країну, яка виникла небезпідставно, але призведе до значних заворушень, які, в свою чергу, уповільнять державний розвиток. Проблему треба не замовчувати, но - вирішувати саме зараз, а для цього, перш за все, її треба зрозуміти.

Заради справедливості слід зазначити, що потрапляючи у владні структури, яких безпосередньо торкаються проблеми тими ж таки діячами попередньо і створені, наші мрійники і негідники змушені жити сьогоденням. Всі ж інші, навколо президента та діючого кабінету міністрів, а це сила-силенна людей втягнутих в політичний процес, всі як один займаються голим популізмом, і, знову таки, небезуспішно. А це є ще одне підтвердження

того факту, що згаданий в Конституції український народ - не нацiя.Рopulus - народ в середньостатистичному його вимірі, саме так, народ не як єдність здатна до одностайних дій, а сумарна кількість, широкий загал складений з окремих груп, до найчисельніших з яких і звертаються популісти. І не тільки. Новітній винахід останніх часів,- політологія,- розбурхуючи якусь із верств населення, підстав для чого провладні дурні не провладним дають чимало, з успіхом підміняє галасливістю принцип "голос народу, глас Божий", користуючись замість кількісної переваги гучністю.

Це створює у деяких із нас ілюзію можливості влаштування державного устрою згідно власних уподобань. Людям здається нормальним запозичити, навіть не досвід відбудови держави на етапах її становлення, а його результати, при цьому взагалі не зважаючи на довготривалість процесу. Вони вважають, що федеративним державний устрій може стати для зручності, а двома мовами країна мусить розмовляти по справедливості.

Існування політології та відсутність будь якої ідеології в середині країни свідчать про те, що панівна сила суспільства, якою цілком слушно визнано в Конституції народ, знаходиться сьогодні в пригніченому стані. Причому панівна сила не конкретної спільноти людей випадково опинившихся в межах визначеної кимсь території, а саме суспільства в найбільш загальному розумінні цього терміна. За звичай, становлення державного світогляду відбувається навпаки, в розвитку свідомості людей від побуту, через психологію, до ідеологічного рівня. Але Україна була утворена на підставі світової угоди. Ми й надалі сприймаємо себе об'єднаними особистостями, а не єдиним цілим утвореним розвитком від малого до великого. Ми - так, а вони, наше оточення, - нi. Двадцять років тому світова спільнота, так наче з неба вкинула зерно в нашу землю, зернятко єдності. Такого в світі ще не було. Була схожа ситуація, коли Німеччині після програшу світової війни було вказано її місце і засади існування. Чим то закінчилось добре відомо. В національній свідомості прорізався арійський архетип, засвідчуючи хто насправді стоїть біля джерела виникнення нації і його нелюдський характер. Але в нашому випадку не так, український народ не є нацією, і тільки Богу відомо що з цього виросте. А коли виросте і набуде відповідних йому форм, тоді народ сам оцінить нову свою соціальну дійсність і визначить пріоритети. На нашу долю випадає піклуватися тим процесом, що означає, в першу чергу - не нашкодити йому, нав'язуючи старі конституційні форми існування, які придатні тільки для тимчасових урядів, ну а по друге,- донести до широкого загалу саме це розуміння народу і значення в ньому саме українського народу, саме в якості народу, а не нації, як останнього з перших, хто в ньому пробудився.

Така от ідеологія. Хто знає, може вся історія цивілізації саме на це і була розрахована? І щось підказує, всім тим хто зараз шматує країну виглядаючи чим би ще можна поживитись, тішитись не доведеться. Скоріше навпаки, світ здригнеться, враховуючи нелюдський його стан, коли кожний українець в світі усвідомить саме то, чого зараз соромиться.