ВІКТОР ФЕДОРОВИЧ МАЗЕПА

Cимволом української євроінтеграції став не фонтан «Пісяючий хлопчик» у Брюсселі, а фонтан на кримській віллі Медведчука, який лагідно наспівував «Подмосковниє вєчєра» диктатору і його вірному слузі.

Українська влада нарешті почала грати в  шахи. На сьогодні стало зрозуміло, що улюблена гра в шашки призводить до одних поразок. І що примітно, Віктор Федорович Янукович зрозумів це на 62-му році свого народження.

Такого приниження, яке відбулося при приїзді Путіна до Криму не  зазнавав ще жоден український високопосадовець. Витирання ніг об нинішнього президента було цинічним, публічним і показовим.

Традиційна зустріч із російськими байкерами, проповідниками  «славянскава єдінства», фестиваль яких фінансується із Кремля лише для того,  щоб показати російським телеглядачам картинку «рускава Крима» й Путіна у ньому,  цього разу було мало.

Януковича вирішили принизити більш цинічно. Тому не було вечері двох президентів, а була вечеря двох кумів. І перебуваючи на терасі вілли Медведчука, Путін слухав акомпанемент фонтана й пісні про Санкт-Петербург. Тому він не  зміг помітити, що Янукович, витираючи сліди із потоптаного на спині піджака,  розвертає Україну на Захід. І єдине,  що залишається Путіну,  це дивитися на спину Януковича  й на сліди своїх туфель  на ній.

19 липня відбулася подія, яка, як не дивно пройшла повз увагу українських ЗМІ. Хоча її грандіозність можна прирівняти хіба до проведення Євро-2012 в нашій країні. Міністр економіки Петро Порошенко  парафував Угоду про асоціацію між Україною та ЄС в частині положень щодо створення зони вільної торгівлі. Не глава МЗС Гриценко,  не прем’єр Азаров,  а саме один із майже двох десятків міністрів українського  уряду підписав дійсно історичний документ.  

Після цього стає зрозуміло, чому Янукович два місяці осаджував Порошенка пропозиціями, від яких важко було відмовитися. Бо Порошенко став тим запасним парашутом, який врятував Януковича від не дуже приємної посадки. І тому стає зрозуміло,  чому Порошенку було дозволено вести відкриту війну із тендерною мафією,  а також стати на шляху однієї  із найбільших афер за 20 років незалежності -  приватизації «Укрзалізниці».

Бо Порошенко виявився на сьогодні чи не єдиним легітимним представником української влади, із яким Захід веде діалог. І саме Порошенко став тим черевиком, який устигли вставити в двері євроінтеграції, які щільно й з грюкотом планувалося зачинити.

Сама угода – результат роботи понад 300 експертів, економістів та правників. Таким чином була підведена риска у переговорному процесі, який тривав 4 роки, починаючи з лютого 2008 року, і нараховував 18 раундів переговорів. І що найцікавіше. ЄС підписав угоду на 1700 сторінок, в яких захищено права практично всіх українських виробників. 

Угода, яку підписав Порошенко на мінусовому рівні відносин між ЄС і Україною, це не просто крок до євроінтеграції, це  половина шляху до неї.

Також текст підписаної угоди свідчить про те, що українська влада пішла назустріч вимогам європейців. І це стосується в першу чергу політв’язнів, збереження демократичних свобод й вільних ЗМІ. Бо інакше жоден єврочиновник не насмілився б підписати такий важливий документ.   І є надія, що найближчим часом українці стануть свідками виконання негласних угод, які взяв Янукович на себе перед європейськими керманичами.

І гортаючи англійський текст на 1700 сторінок, стає зрозуміло, що символом української євроінтеграції став не фонтан «Пісяючий хлопчик» у столиці ЄС Брюсселі, а фонтан на кримській віллі Медведчука, який одночасно став і символом приниження Януковича, який лагідно наспівував «Подмосковниє вєчєра» московському диктатору і його вірному слузі Медведчуку. А в цей час єврооптиміст Порошенко зі своїми колегами із ЄС підписував чергову сторінку із першого тому історії «Україна-ЄС».

Як стверджують деякі філософські школи, історія має свою циклічність й здатність до повторів. У свій час об одного українського правителя російські самодержавці уже спробували витерти ноги. Тоді Україна опинилась у війні на одному боці із європейцями. Швеція про це пам’ятає, а в Москви пам’ять виявилася закороткою...