Спогад про руйнацію боввана

ені невідомі імена геть усіх консультантів тогочасних очільників революційного відламу Організації Українських Націоналістів Ярослави Стецько та двох Омелянів (Кушпети з Нідерландів та Коваля з Бельгії), проте бандерівську традицію вирішувати все (і кадрові питання також) вкрай обмеженим колом осіб я відчув особисто. В січні наступного, 1993-го року, голова Київської організації КУН Леонід Ковальчук повідомив, що проводом ОУН(р) (а саме з його ініціативи і постав Конгрес) мені виявлено велику довіру - призначено організаційним референтом київського осередку. Сам Ковальчук мешкав у Васильківському районі Київської області і був людиною занадто емоційного характеру. Аналізуючи його діяльність з відстані часу, віддаю належне працьовитості, проте вважав і вважаю келійне прийняття рішень і наказні методи такими, що унеможливлюють реалізацію ініціатив низового членства, а з часом призводять і до занепаду середовищ.

Імпульсивний і навіть скандальний Ковальчук спричиняв безліч конфліктів із органами постколоніальної влади. Іноді вони мали глузд та логіку, проте нерідко траплялися ситуації, чіткого пояснення яким було годі шукати. Мені донині невідомі всі деталі та обставини його регіональної війни з тогочасним керівництвом Василькова і району. Стверджую, що про більшість із них я довідувався з газети “Шлях Перемоги”, котра на той час була офіціозом Конгресу.

В травні 1993-го року Ковальчук звернувся до Ярослави Стецько з проханням роздрукувати кількатисячним накладом складену ним листівку, в якій викривалися корупційні дії васильківських посадовців. У часі її поширення працівники міліції затримали кількох васильківських активістів Конгресу. Подія не набула належного розголосу і негативно позначилася на дисципліні. Аналізуючи ситуацію, я запропонував Ковальчуку вдатися до дій, які привернули б увагу громадськості і спричинилися до активнішого притоку членства. На його думку, таким заходом міг би бути демонтаж пам'ятника Леніну у Василькові. Підсумовуючи розмову, ми постановили не інформувати київський провід про задум, а до виконання, окрім членства Конгресу, залучити представників інших, близьких за духом та переконаннями, середовищ.

Заочне призначення оргреферентом київського осередку КУН не перешкоджало виконанню мною обов'язків заступника голови націоналістичного (радикального) відламу київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ), тож участь сумівців у акції була логічною. Мій вибір зупинився на Романові Музиці та Ігореві Дуднику. Я свідомо не пояснював деталей запланованого і місця, проте швидка, без вмовлянь, згода була для мене свідченням довіри. Окрім Ігоря і Романа, також не обтяжуючись зайвими поясненнями, я запросив гурт дівчат із СУМу та Ліги Української Молоді (ЛУМ). Кошти для замовлення та оплати автобуса, яким мали їхати до Василькова учасники акції, я отримав із рук заступника Голови Центрального Проводу КУН Сергія Жижка.

Процес підготовки зайняв всього три доби. В день виїзду я довідався, що Леонід Ковальчук напередодні мав чергову сварку в адміністрації Василькова. Певно, не контролюючи себе, він пригрозив “десантом 30-ти сумівців у камуфляжах, які завтра знесуть Леніна”. Довідавшись про необачність, я відмовив йому в участі. За кілька годин до виїзду усним наказом Сергія Жижка, для контролю за ходом акції з ушкодження фалосоподібного боввана, до зібраного мною гурту був долучений референт Центрального Проводу Конгресу з молодіжних питань Сергій Квіт. Буквально за годину перед збором біля розташованої на Подолі дзвіниці Миколи Доброго (туди мав під'їхати замовлений мною в одному з автопарків Києва автобус) до нас цілком випадково приєднався діяч студентського та правозахисного руху Євген Дикий.

Діставшись Василькова, я наказав водієві (котрий звичайно ж, не знав дійсної мети) зупинитися неподалік центру і чекати нашого повернення. Відіслані мною до найбільшого скупчення людей дівчата з листівками відразу привернули увагу правоохоронців, тож невеличкий і непримітний гурт, в якому, окрім мене, були Сергій Квіт, Євген Дикий, Роман Музика, Ігор Дудник та член Конгресу Віра Сіянко, змогли непомітно дістатися об'єкту, що підлягав ліквідації. Кувалду та молот, якими планувалося ушкоджувати, а також мегафон довелося нести в торбинках.

Балакучість Ковальчука дійсно стала причиною збільшення кількості працівників МВС на вулицях, проте очікування виряджених саме в камуфляж парубків зіграло того дня нам на руку. Я розумів, що успіх запланованого залежить від швидкості виконання. Почергово підсадивши разом із Євгеном на п'єдестал Романа й Ігоря, ми убезпечили їх від будь-яких перешкод. Зрозуміло, що міліціонери не очікували такого зухвальства, тож їхня реакція була запізнілою. Сергій Квіт в мегафон почав зачитувати текст складеної Ковальчуком листівки, а Віра Сіянко плівковим фотоапаратом фіксувала подію.

Згідно даної мною поради ушкодити в першу чергу верхівку, Роман впродовж хвилини бив монумент в ту частину, яка зображувала обличчя. Наслідком майже двох десятків ударів, що супроводжувалися найбрутальнішою лайкою працівників міліції і вимогами негайно злізти, стала цілковита руйнація помітно непропорційного овалу, який зображував голову. Ігор Дудник виявився фізично слабшим очікуваного. Міцно обійнявши лівою рукою вилитого з неякісного цементу Леніна, він спромігся кількома слабими ударами лише відбити поли довгого пальто.

Сергієві Квіту не дали прочитати навіть третини тексту листівки. Брутально відібравши мегафон, його і Євгена Дикого повели до відділку. Мене ж, тримаючи за поясок і руки, намагалися змусити наказати Дуднику та Музиці злізти з пам'ятника. Вимоги я задовільнив, попередньо переконавшись, що завдані хлопцями ушкодження вже не підлягають реставрації.

Всих затриманих відразу доправили до кабінету очільника районної міліції. Ним виявилася особа з кацапським прізвищем Воробйов. Він гарчав на підлеглих, як пекельний цербер, а мені, мало не захлинаючись слиною, погрожував розстрілом. Згідно заздалегідь узгодженої в разі затримання поведінки, ми визнали себе націоналістами - і відмовилися відповідати на інші запитання. Хвилин за десять до кабінету зайшли двоє працівників Служби Безпеки України. Один із них, із вкрай огидним, схожим на жаб'ячу пику, обличчям, підтримуючи істеричну лайку Воробйова, пообіцяв мені “тюрму і нари”. Швидка з'ява у васильківському відділку міліції київських СБУшників підтвердила, що нас вже чекали, тож відволікаючий маневр із дівчатами, які роздавали листівки в центрі містечка, виявився доречним.

Складання протоколів та допити мене, Квіта, Дикого, Музики, Дудника, Сіянко і голови ЛУМ Лариси Йолкіної (останню затримали прямо у відділку, коли вона зайшла туди з'ясувати нашу долю) зайняли більше двох годин. Нас намагалися розвести по різних кабінетах, проте ми відмовлялися виконувати накази захисників антинародної системи. Воробйову довелося вдовольнитися моїм монологом, в якому я повідомив, що вважав і вважаю марксистсько-ленінське вчення різновидом сатанізму. Я чув, як працівники СБУ телефонували з його кабінету до Києва, і, несамовито лаючи мене, Конгрес та місцевих “тупорилих мєнтів”, прохали подальших вказівок. Згодом, до райвідділу привели водія автобусу. Бідолаха доводив свою непричетність, і поводився, як малолітній школяр.

Так і не отримавши жодних інструкцій, СБУшник наказав Воробйову звільнити нас, проте пообіцяв мені “розмову в іншому місці”. Запопадливість, з якою “лягаві” виконували накази вчорашніх КГБістів, була вкрай огидною. Найнеприємнішим у часі повернення до Києва стало скигління водія, який нарікав, що з нашої вини може мати великі неприємності.

Повернувшись надвечір до Києва, я зустрів біля “бюра” (штабу) КУН Леоніда Ковальчука. Він повідомив, що в письмовій формі на ім'я Ярослави Стецько подає на мене скаргу за усунення його від участі в справі, недисциплінованість і порушення субординації. Проте, довідавшись про успішне втілення в життя запланованого, відразу змінив думку і не приховував радощів.

Доля Романа Музики, який ушкодив верхню частину боввана, виявилася трагічною. На початку зими 1994-го року, завдячуючи прихильності до націоналістичного руху діячів Спілки Офіцерів України (СОУ), активісти кількох парамілітарних організацій мали нагоду вправлятися стрільбою з дрібнокаліберних рушниць. Відвідання сумівцями тиру якось перетнулося в часі зі стрільбами гурту парубків із Української Народної Самооборони (УНСО). На мій подив, серед зграйки лоботрясів я помітив і Романа. Недолуге та нелогічне пояснення причин переходу із СУМу до цього формування викликало в мене бажання розрядити в нього геть всі надані для стрільби набої. Вважаю і донині, що його вибір був невдалим. Якщо не зраджує мені пам'ять, наприкінці осені чи навіть на початку зими того ж 1994-го року до мене в розпачі зателефонувала СУМівка Тетяна П., яка підтримувала з ним дружні стосунки. Як виявилося, батьки Романа засмутили звісткою про його загибель в часі бойових дій так званого “експедиційного корпусу “Арго” УНА-УНСО” в Грузії. Зустрівшись із ними наступного дня, я провів їх до підвального приміщення в провулку Шевченка, де була розташована “контора” (штаб) УНА-УНСО. Відверто недружня зустріч нас тогочасним очільником Дмитром Корчинським, тон, яким він розмовляв із матір'ю, підтвердження факту загибелі одним випадково присутнім при розмові учасником бойових дій були гнітючими. Шкодую, що не зміг втримати Романа від помилки...
                                                                                                                                                                              Олесь Вахній