Евгений Сверстюк не нуждается в представлениях. Диссидент, правозащитник, литератор. Он в свои 83 продолжает отстаивать принципы, борьбе за которые посвятил всю жизнь.
Глядя на этого мощного старика
понимаешь, что время не властно над духом. Его мысль ясна, ум подвижен, а слова
убедительны.
В самом начале беседы пан Сверстюк желая меня
приободрить сказал, чтобы я не боялся критиковать. Я ответил, что критиковать
мне его не за что, и это правда.
Скажу больше, на мой взгляд сегодня Евгений
Сверстюк актуален. Актуален хотя бы потому, что на фоне нынешних элитных
революционеров самих организующих на себя гонения и самих же их доблестно
пережидающих на заграничных курортах он демонстрирует другой, - высокий
стандарт гражданского отпора. Спокойного, без суеты и кликушества.
Таких не любят. Своей цельностью, «настоящестью»
Сверстюк выглядит немым укором нашему веку торжествующего пиара.
Не жалует таких как он и государство. Упрямые как
гвозди, твердые, как камни, своей твердостью они способны сломать жернова любой
репрессивной машины. Но именно на таких камнях строят здание национальной
Свободы.
***
- Пане
Евген, мой первый вопрос о «мовном» законе. Недавно нас вновь разделили. Далеко
ходить не буду, я это почувствовал на себе, когда мои хорошие знакомы с
западной Украины, взвешенные, разумные люди вдруг заговорили языком лозунгов
призывая «люто боротися за
первородство з “українцями” російської та єврейської крові». Это практически цитата.
Где нам взять волшебный клей, чтобы склеить им
нашу такую разную Украину?
А может нужен не клей… В Ветхом Завете Бог говорит
о евреях: «и расплавлю их, как плавят серебро, и очищу их как очищают золото».
Может и нам нужна национальная идея, которая как кислота расплавит и Запад и
Восток. Вспомним, как изменило древний мир появление христианства. Св. Павел
писал: «Нет уже Иудея,
ни язычника; нет раба, ни
свободного; нет мужеского пола, ни
женского: ибо все вы одно во Христе Иисусе». Может и нам нужна нацидея после
которой уже не будет условно говоря не еврея, не русского, не галичанина, не
«донбасянина», а каждый с гордостью будет говорить «Я – украинец!»
Что вы думаете по этому поводу? Возможно ли
сегодня появление такой Идеи, или Украина в обозримом будущем останется
Украиной регионов?
- Ваша відкритість і доброзичливість, Максиме, може
замінити найкращі міркування про національну ідею. Власне, нам, вихідцям із
закритої зони, найбільше бракує свободи спілкування і відкритості. В країні, де
усе було засекречено, нас отруїли недовірою і підозріливістю.
Згадаймо, як після
вибуху революції 1917 р. стали перегукуватися українці з Київщини,
Слобожанщини, Кубані, Волині, Галичини. Усі жили під чужими державами, які
воювали між собою, і раптом з’явилося слово «соборність». І усі заспівали «Ще не вмерла…» або «Розпрягайте,
хлопці, коні». Очевидно, українців ще від Київської Русі і козаччини, єднав
селянський світогляд. Про це добре пише Микола Костомаров («Две русские
народности»). Не тільки між собою, а з іншими сусідами українці віками звикли
мирно жити.
А от коли нам
принесли «класову боротьбу», «громадянську війну», «партійну пильність» і
«пролетарську принциповість» — то було збурено і загострено найнижчі людські
інстинкти, раніше стримувані вірою і культурою. На цьому нині хочуть грати
кремлівські підполковники в цивільному і в рясах. А КОКІ завжди можна купити і
запустити в дію, в ослаблений суспільний організм.
Мені здається, Ви надаєте надто великого значення
хворобливій і неадекватній реакції тих галичан, які висловили обурення
антиукраїнською провокацією з тим
законом, який узаконює іґнорування української мови в Україні. Ви, може й маєте
рацію, коли кажете, що провокація вдалася.
Але чому вона
вдалася? Бо вона довго і безперешкодно готувалася добре фінансованою аґентурою
згаданих підполковників.
Гра на негативних
емоціях юрби, оживлення завчених лозунгів «прочь», «долой», «покончить» — то нині вдається найлегше, але
як важко дається щось конструктивне, що кличе до спільної праці на відбудову
зруйнованого і затоптаного…
Адже усі знають
аксіоми незворотного ходу історії. Час імперій минув — і не треба плювати проти
вітру. Русский мир» з політизованим попом Росії не потрібен. Росії, як і нам,
треба повертатися до закону і правди та почати лікувати скалічений народ євангельською наукою. І зректися
ворогування з мирними сусідами.
А українці за 20
років уже наче зрозуміли, що Україна встоїть на своїх ногах навіть під
керівництвом вождів, які не знають її і не люблять її. Вона обікрадена і бідна,
але Богом написана їй дорога відродження під ударами тих, що звикли до
насильства і лжі.
Я не знаю, чи якась
ідея піднесе нам національну самоповагу. Ми маємо змінитися і заслужено
поважати себе, як господар, задоволений зі своєї праці.
- Так
сложилось, что словосочетание «моральный авторитет», как и сам феномен
человека, своей нравственной силой, силой своего убеждения влияющего на жизнь
общества имеет четкую географическую привязку, а именно Запад и Центр Украины.
На Востоке слово «авторитет» скорее рифмуется со словом «криминальный». Я это
объясняю наследием эпохи дикого капитализма, капитализма который Донбасс с его
мощной индустрией, в отличии от остальной Украины хлебнул с избытком. Или
всё-таки существуют другие причины? И Востоку ещё только предстоит найти и
сформировать своих моральных авторитетов?
- А от щодо
прив’язки моральних авторитетів до місцевості, то Ви явно недооцінюєте
Донеччину. То край, куди тікали переслідувані за віру і правду. Життя їх
жорстоко м’яло у своїх жорнах, а все ж таки не косило цвіту так, як після війни
в Західній Україні.
Микола Руденко, і
Олекса Тихий — з Донеччини. Іван Дзюба і Василь Стус — випускники Донецького
педінституту. Іван Світличний і Надія Світлична — з Луганщини. В 60-ті роки я
один з серед них був з Волині…
Інша справа, що
Донеччина не знає і не шанує своїх моральних авторитетів. Там домінують
кримінальні і комуністичні «авторитети», а з цього зерна овоч не виросте. А людський матеріал на Донеччині добротний,
Його душить скорумпована духовно закостеніла маса, яка творить зрусифіковану
зону. Не забуваймо, що в сталінські часи ту маску лояльності натягували на себе
і ті, кому вона була огидна, і ще одна повчальна притча: тільки українські
незахищені обличчя з Донеччини засвітилися і заясніли! Куди ж дівалися обличчя, захищені маскою?
- Хороший вопрос. Ну коли мы заговорили о роли
личности в истории, я с вашего позволения продолжу эту тему. Для меня, и думаю
не ошибусь если скажу, что и для большинства жителей Донбасса, олигархи, - чужеродное
тело. Да, их пока боятся, пока за них голосуют, но уже не уважают.
В политике «своих» «пересічний»
житель Донбасса тоже не видит. Почему так?
Почему никто так и не стал «своим» в полной мере?
Кстати нечто подобное произошло и на западе Украины.
Там тоже разочаровались во многих политических кумирах.
Почему в Украине до сих пор не нашлось
Объединителя? Того, кого бы признали «своим» и на Западе и на Востоке?
Может быть не время? Или ещё не вызрели
исторические условия для прихода такой личности?
Или дело не в личностях, и в отсутствии Большой
Идеи украинцам все-таки нужно идти по пути Универсалов, некоего свода этических
норм, признаваемых по обе стороны Днепра? Или нужно и то и другое?
- А от чому над нашим часом не височать
Особистості? І то не тільки в Україні… Споживацька
епоха не гартує людей. Особистості підіймаються на високій дорозі, сповненій
випробувань і великих страждань. І освітленій великою любов’ю.
- Следующий вопрос хочу начать с
цитаты: «Перед нами той випадок, коли
автор книги не міг залишитися живим.» - пишите вы в предисловии к книге
Евгения Грицака «Норильское восстание». «Очолити
повстання в’язнів сталінського концтабору означало для нього останній етап.
Грати в житті останню роль. З таким усвідомленням можна було вже не думати про
збереження життя, а тільки про розумне ведення справи так, щоб тобі вірили
п’ять тисяч чоловік, чию гідність ти захищаєш. Люди, яких ти представляєш,
читають твої кроки й живляться твоєю впевненістю. Головне – не завагатися».
Конец цитаты.
Пане Евген, вы, ваше поколение было сильно личным
примером. Поступком. Мое по-бабски болтливо. Мужчины болтают без умолку часами
напролет по социальным сетям. Почему так?
Почему мужское не модно, и есть ли перспективы у
такого общества?
Ведь во все времена революционные перемены было
делом молодых. А сегодня согласно социологии, больше половины украинцев
18-29 лет готовы уехать из страны. Кто-то
называет это эмиграцией, я это называю «бежать».
Оправдывают этот побег просто, мол «рыбка ищет где
глубже, а человек, где лучше». Но в том-то и дело, что человек не рыбка и не
рачок, у него есть долг перед Отечеством, перед своим народом.
Что нам делать, без этого готового ко всему
авангарда?
- Про молодь мені важко однозначно сказати, я бачу
серед наших молодих також ідеалістів. Але не забуваймо, що він замолоду пройшов
під час війни сувору школу ОУН, потім був на фронті, а потім в лагері він був
серед вірних бандерівців, а також сміливців з різних народів. В ньому жила
акумульована енергія повстанців.
А тепер уявімо собі,
що їх усіх помилували і випустили за кордон… Твердіші з них відмовилися б
виїжджати, а слабкі потонули б в теплих водах.
Нам треба думати про
організацію шкіл суворого духовного і фізичного виховання. Я думаю, діти наших
сучасних парвеню — то нещасні діти…
- В прошлом сентябре, я разговаривал с донецкими «афганцами»
и «чернобыльцами». Среди них были и те, кто «штурмовал» ВР. На мой прямой вопрос о Януковиче цитирую «вы считаете, что ему нужно
дать время и дать шанс доработать?» Ответы были такие: «Однозначно», «Конечно»,
«Нельзя его делать крайним за работу парламента и правительства». Прошел год у
моих собеседников забрали льготы. Тем не менее, ничего не происходит, народу
дают по чуть-чуть и этого хватает.
Что должно случиться, чтобы люди наконец-таки
перестроились? Экономический кризис? Голодный бунт? Война? Или не стоит ждать
катаклизмов, а кто-то должен возвысить свой голос?
- Люди, з якими Ви розмовляли про лідера, по-моєму,
уникали серйозної відповіді. Адже усі вони знають, чого можна чекати від того,
хто не пройшов ні академічної, ні моральної, ні політичної школи…
У нашому суспільстві
бракує самоорганізації, витворення громадських об’єднань, де ставлять високі
принципи і дають виклади безкорисного служіння. Здається, на Донбасі є
протестантські громади. Вони рятують від деградації, але на відміну від
європейських протестантів, вони громадсько пасивні. Молодь потребує справжньої
школи протистояння споживацтву і пристосовництву. Над східними областями
України домінує «Русский мир», а це загроза потонути в калюжі інфантилізму
духовного та інтелектуального.
Західна Україна
активніша, більш європеїзована. Між Східною і Західною Німеччиною досі велика
різниця. Але який там інтенсивний обмін людьми і досвідом!
Я вважаю першочерговим завданням — постійні
контакти між дітьми, студентами, діловими людьми сходу і заходу України.
Донеччина в приспаному стані задіює мізерну частку своїх моральних, духовних,
інтелектуальних сил. Про це свідчать Ваші розмови з афганцями і чорнобильцями.
- На митинге в поддержку ТВі вы
сказали, «Нас приучают, чтобы мы молчали». На мой взгляд, все с точностью до
наоборот, - нас приучают говорить, а вернее болтать, потому–что, когда много
говорят и ничего не делают это болтовня. Вот ее-то, и хочет от нас власть.
Во-первых болтуны безопасны, во-вторых, болтунов никогда не уважали в народе,
что опять таки плюс в глазах режима. Почему мы все горазды только на словах?
Почему, «настоящих буйных мало»? Где их взять?
- Колись, в часи застою, відомий письменник Григір Тютюнник писав: «Ми
говоримо. Але мовчимо». Є старий афоризм «Во многоглаголании несть истины».
Нам забороняли говорити про головне, тобто привчали до многоглаголании …
Нині можливості словесної розрядки необмежені. А змістовної розмови на телеканалах
не практикують, пристосовуючись до споживача найнижчого рівня. Високого голосу
не чутно, та й чи почули б його?
Але треба заповнювати порожнечу. Треба повторювати аксіоми. Треба нагадувати
забуті істини і треба сіяти з вірою, що посіяне зійде.
- Кстати о
том, как власть борется с революционными настроениями.
Как-то
вы сказали, что сегодня «мещанин купается
как вареник в масле». Это правда. Сегодня чтобы
жить хорошо, нужно
встроиться в потребительскую цепочку. И власть быстро
смекнула, что идеология «вареника в масле» эффективное средство нейтрализации
революционных настроений. Сейчас из шахтеров,
металлургов ускоренно лепят мещан, прививают потребительскую культуру,
закрепощают в кредитное рабство. Как противостоять этому процессу духовной
маргинализации? Какую роль в борьбе за души и умы может сыграть христианская
традиция? Ведь как вы правильно недавно заметили «Свобода має підґрунтя релігійне. Вона зобов’язує.»…
- Міщанство — явище вічне і незнищенне. Воно як
подушка, на якій спокійно спить влада. І воно як сукновальня, яку атакують
Дон-Кіхоти усіх часів. Я виховувався на літературі, яка не те, що звойовувала б пошлість і
міщанство — вона вчила бачити його, як ворога усякої життєвої молодої сили, що прагне змін.
Міщанин був ситий, але не оспіваний.
На хвилі
революційного романтизму Горький навіть накинувся на Толстого і Достоєвського,
які начебто своєю проповіддю самовдосконалення і непротивлення злу насильством
культивують пасивне ставлення до життя. Він називав їх ворогами життя і противниками
всяких соціальних змін.
Мене тривожить те, що нині не видно борців проти
міщанства. Найпопулярніші телепрограми — міщанські. Реклама культивує пошлість.
Я вже не кажу про злочинні програми, які розтлівають молодь і навчають
убивства. Поняття пристосовництва,
конформізму, розкоші і ситості стали на місце тих ідеалів, за які боролися
юні і хоробрі усіх часів. Культ сексу витіснив поняття кохання, а про любов вже
й соромляться говорити. У нас ставлять пам’ятник великій блудниці Катерині і судять за пошкодження
пам’ятника найбільшому убивці 20-го століття…
- Короткий, но важный вопрос. Из Евангелия мы
знаем, что дом построенный на песке не устоит. Устоит ли украинское
государство, построенное на грабеже и обмане? Может ли быть народ без чести? Я
имею ввиду изнасилование нашей страны в 90-х. Не потому ли мрут украинцы как
мухи? Ведь жить без чести невыносимо.
- Ви ставите питання. «Чи встоїть Українська держава,
побудована на грабунку і обмані?»
- Так
- Жодна держава не встоїть. Але мені
здається, що нинішня мало відрізняється від УРСР, яка не була ні українською,
ні державою. Ваше питання риторичне. Ті, що складають більшість у Верховній
Раді, знають, що їхня держава устояла 7 десятиліть, а тепер вони думають, що
легалізований кримінал удосконалить того монстра. Між знеціненням особи і
вимиранням народу, безперечно, є причиновий зв'язок. Питання ж стоїть про те,
чи встоїть така влада. А щодо держави, то вона може утриматися на законі,
порядку і на плечах чесних громадян.
Особисто я вірю в те, що в Небі і під Небом панує лад, створений до нашої
появи на світ. Ті, що занечистили Землю і зневажили вічний Лад — то нещасні
покоління, які загинуть безслідно.
Усі наші високі поняття про любов і красу, правду і добро, про честь і
гідність — усі вони тримаються на заповідях Творця і живляться його Словом.
Але за законом свобідної волі можна повернутися до того спиною…
- Пане
Евген, скажите хотя бы коротко, что вы думаете о прошедших выборах? О
результатах основных политических сил? И вообще, эти выборы оправдали ваши
ожидания, надежды?
- Якихось несподіванок від виборів 28 жовтня не чекалося вже тому, що опозиція
проти мафії сама не мала виразного обличчя, привабливого для виборців. На
Донеччині, подібно, як у Білорусі, по-моєму, не вибори, а голосування “за
наших”. А хто “наші”? Кримінальна атмосфера залякування діяла скрізь як “адмінресурс”. Але приємно, що всупереч тискові вийшло дві
політичні сили – “УДАР” і “Свобода”, а це обіцяє боротьбу і пожвавлення в
політикумі.
Приємно, що народ залучився до боротьби проти шулєрства у мажоритарних
округах.
Кожен раз після виборів переконуюся, що народ мудріший, ніж про нього
думають. А от пасивність молоді викликає тривогу більшу, ніж активність
пенсіонерів… І тут особливо відзначилися “совкові” регіони. Отже,
Лупайте сю скалу, нехай ні жар ні холод
Не спинить вас…
-
Дякую!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.