Бути вільною людиною

Ціннісні проблеми не вирішуються запереченням

12 квітня ц. р. я написав листа всім учасникам ініціативної групи Першого грудня на підтримку та благословення визначених нею пріоритетів, особливо свободи та людської гідності. Адже у першій декларації цієї групи добре сказано: "Людина є вільною особистістю, а не придатком державної машини і фінансового капіталу".

Я писав: "Ви стали на правильний шлях утвердження вільної душі; це добре. Сучасним тенденціям псевдо-матеріалістичного мислення про ідеальне, колективістично-корпоративного споживацтва, протиставлення бездушного «духу» священній людяності, яким лукаво виправдовуються наміри нівеляції та стандартизації душевності людини в ім’я перетворення суспільства у бездушний механізм або біомасу одноклітинних «соціальних істот» маємо спільними зусиллями протиставити примат свободи та людської гідності, доброчинство та взаємодопомогу, тощо, як і зазначено у Вашій Декларації. Хочу, щоб Ви знали, що не тільки християни, але й представники інших віросповідань, зокрема, віруючі в найвищу цінність людини готові співпрацювати у добрих починаннях, покликаних пробуджувати душевність людства".

Тепер бачу, що ініціативна група не обманула моїх сподівань. Новий програмний документ,"Українська хартія вільної людини", вже одним заголовком визнає суб'єктність людини у процесі духовного росту і чітко закликає людей до самовдосконалення.

Щоправда, текст хартії важко сприйняти як бездоганний. Занадто багато в ньому історичного, національного, державницького і християнського.

Зрозумійте правильно: я не проти історії, нації та держави; істина одна, і християнство так само стверджує єдину істину, як і релігійна віра в найвищу цінність людини.

Однак в заклику до людської самостійності контекст не повинен переважати суть.

Перше. Думка про безмежні можливості людини і відповідальність за їх здійснення, перш за все, перед собою - іншими словами, людський суверенітет - будучи присутньою у хартії, серйозно нівельована зайвими в даному контексті посиланнями на державний суверенітет та авторитет суспільства. Більше того, у хартії нема явного посилання на ключову тезу про походження державного суверенітету та авторитету суспільства від людської згоди (договору), тобто, від особистого суверенітету людини.

Друге. У тезовому викладі 10-ти моральних орієнтирів автори хартії стереотипно прив'язують суспільне до особистого замість чіткої побудови індивідуальної моралі, вільної від масових і групових недосконалостей. "Бути українцем", "бути активним громадянином", "бути відкритим суспільством", "бути успішною державою", "бути учасником демократичної спільноти народів" - аж половина "моральних" орієнтирів виглядають як банальне, суто матеріалістичне державництво. Ніхто мені не доведе, що всі ці пункти (навіть у межах суто християнського дискурсу) не вкладаються у попередні тези "любити" і "мислити", "бути господарем" і "бути лідером". Люблячи, беремо участь у спільнотах; мислячи, укладаємо договори, дієво погоджуємось зі спільними нормами або відкидаємо їх і створюємо собі альтернативні норми та спільноти. Людина-господар, лідер самій собі не може не бути відповідальним співвласником своєї держави, народу, нації, суспільства, тощо.

Третє. Автори хартії абсолютно правильно зазначають: "ми будуємо те, що уявляємо". Тому їх логіка боротьби з минулим, заснована на матеріалістичних уявленнях про історію (перебільшення історичної обумовленості людини як обов'язкового учасника прадавніх конфліктів, "хто не з нами - той проти нас" замість визнання пріоритетності особистого досвіду перед колективним і сприйняття кожної окремої людини як самовизначеного суб'єкта з власною, незалежною від глобальної, історією), вестиме лише до відтворення минулого.

Конкуренція і боротьба - матеріалістичні інструменти, якими вирішуються предметні проблеми: недосконалий предмет ламається, створюється новий. Ціннісні проблеми не вирішуються запереченням, вони вирішуються ідеалістичним інструментом згоди, усвідомлення інакших цінностей, їх розуміння та включення у власну систему цінностей. Спокуса радикального заперечення завжди має долатися у ціннісних твердженнях, інакше такі твердження стверджуватимуть те, що вони заперечують. На жаль, ця спокуса не була повною мірою подолана авторами хартії: вони справді стрибнули високо, але не взяли планку.

Який приклад читачу показує декларування "невпевненості" людства, протиставлення "реальності" "романтичним сподіванням", акцент на "подолання багатьох травм, страхів і стереотипів"? Чи варто нагадувати про набиті гулі, шукаючи в людських душах натхнення сходити вгору?

Якому читачу адресована хартія? Керованому "внутрішнім розчаруванням", "постійним почуттям скривдженості і жалем до себе", з "тінню сумніву" в серці? Вражає стереотипна зневіра у здатності кожної людини самостійно керувати своїми емоціями та нахилами, створювати свої здібності, змінюватися на краще, незалежно від віку, біографії та минулих гріхів. Поки людина прагне змінюватися на краще, доти перед нею відкриті всі дороги до Бога, а тіло без прагнення змін є бездушним і не є людиною. Ми повинні зберігати святе переконання, що Божий дар може отримати хто завгодно і коли завгодно, достатньо лише безперервно спілкуватися з Богом - і станеться чудо, або, принаймні, людськими руками творитимуться добрі діла.

Що це за принизливий ярлик - "учорашні люди"? Це трансляція в майбутнє "вчорашньої" ворожнечі, вічного небажання розуміти інакомислячих та домовлятися з ними, яке є причиною всіх наших згубних конфліктів? Автори декларації, судячи із туги за "нездійсненими сподіваннями", теж не з світлого майбутнього. Скажу більше: якщо вони більше сподіваються на "зміну поколінь", здійснення своїх ідей чужими руками, їм знову і знову доведеться розчаровуватись. Власні ідеї треба не тільки декларувати, їх треба здійснювати своїм життям. А ідеї, створені не для себе, є непрактичною фантастикою. Вони будуть розвинуті в ідеях для себе або так і залишаться неактуалізованою віртуальністю.

Гляньте, великодушні добродії, як читають вашу хартію "завтрашні люди". Так, вони прочитали між рядками ваше бажання повчити їх і заслужити їх повагу. Вони приймають вашу науку, поважають вас, чого ви, власне, і хотіли; беруть з вас приклад, хочуть бути для своїх дітей такими самими моральними авторитетами, якими ви є для них.

Але при цьому ваші (духовні) діти не бачать сенсу у вашій хартії. Бо питання, "як застосувати цю хартію", для них "залишилося відкритим"!

Ви пишете: "найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи". Вас ігнорують.

І ви чуєте знову, як чули на початку 90-х, безнадійну луну упослідженої "авторитетності", "соціального характеру" своїх декларацій; ця луна - кляте питання, мільйон разів повторюване у різних формах: агов, поводирі, що це означає - "аби стати вільною, людині не треба проводирів"?

Що ж ви на це скажете?

Чи скажете: живи своїм розумом, відповідай перед судом власної совісті та наслідків своїх вчинків, твори добро і долай зло за власною доброю волею, щоб залишатися людиною, а не з обов'язку "бути українцем"?

Чи насмілитесь, нарешті, прямо порадити кожній людині: не слухай нас, слухай Бога всередині себе; почуй Бога самостійно, стань пророком собі та створи досконалого себе відповідно до Божих настанов?

Джерело