"Не згине ваш скорботний труд!" (До дня народження Юрія Луценка)

Сміх Юрія Луценка над замовниками репресивної вакханалії є свідоцтвом абсолютної моральної перемоги над Злом та покидьками, які його творять.

Геніальні рядки О.С. Пушкіна, присвячені ув’язненим друзям-декабристам, є загальновідомими та увійшли в хрестоматійні збірки шкільних програм. Проте, відповідь на них князя Олександра Одоєвського, яка, на мій погляд, точно відображає ситуацію з ув’язненими лідерами української опозиції, є набагато менш популярною. Нагадаю початок цього вірша, що за своєю поетичною якістю мало чим поступається посланню великого поета:

Струн вещих пламенные звуки

До слуха нашего дошли

К мечам рванулись наши руки,

Но лишь оковы обрели

    Думаючи про Юрія Луценка напередодні його дня народження, я недарма згадав декабристів. І причина полягає не в поверховій аналогії ув’язнення опозиціонерів з боку автократичного режиму, а дещо інше: факт величезної внутрішньої духовної роботи як відповідь на тупу репресивну машину, як свідоцтво нездоланності людської гідності та прагнення виконати своє Призначення за будь-яких умов. Відомо, що жоден з декабристів не «опустився», не почав пиячити, не став деградантом, посилаючись на формулу «среда заела», яку поділяло наступне покоління революціонерів-різночинців. Перебуваючи в засланні, вони здійснили величезний внесок в історію сибірського краю, займалися дослідницькою та творчою роботою, доводячи, що посилання на «обставини» не можуть служити алібі та індульгенцією на зраду самого себе, на відмову від того, що робить людину Людиною. Саме спротив цим обставинам і перетворив декабристів, «аристократів за походженням», на істинних аристократів духу.

    А хіба духовна праця, яку продемонстрував Юрій Луценко за два роки ув’язнення, не схожа на «скорботну працю» декабристів? Хіба не є його улюблений образ tokian tokito («дерева, яке своїм корінням вростає у скелю») уособленням та узагальненням такої духовної праці? Справді, історія повторюється багато разів, вона виступає лише ареною боротьби тиранії та свободи, зради та жертовності, благородства та низькості. І за цих умов духовна праця як тяжке пізнання себе та людської сутності є завжди «працею скорботи». (Між іншим, цей термін належить Зигмунду Фройду!). Але не тільки. З нею тісно пов’язано й те, що називають «трагічна радість», Сміх на краю безодні як перемога Свободи, про що О. Одоєвський написав таке:

Но будь спокоен, бард, цепями,

Своей судьбой гордимся мы

И за затворами тюрьмы

В душе смеемся над царями

Сміх Юрія Луценка над прокурорами-дебілами, над суддями-виродками, над головним «царьком» та замовником репресивної вакханалії є також дуже близьким до сміху декабриста, свідоцтвом абсолютної моральної перемоги над Злом та покидьками, які його творять. Такий Сміх –  найнебезпечніша зброя проти влади, оскільки він дезавуює її, підкреслює її не-існування, наближує час, коли метафізичне Ніщо, з якого вона прийшла, перетвориться на емпіричне Небуття, куди незабаром вона вирушить.  

    Шановний Юрію Віталійовичу! Вітаючи Вас з Днем Народження, бажаю Вам якомога скоріше виконати Вашу обіцянку «Я повернуся». Я впевнений, що це повернення буде тріумфальним, як і повернення декабристів. Адже після того досвіду, який Ви винесли з в’язниці, після грандіозної духовної праці, яку Ви зробили, йдеться не просто про повернення політичного бійця: Ви прийдете в іпостасі одного з духовних лідерів нації.  І для цього ми всі бажаємо Вам здоров’я. Як би влада не намагалася Вас його позбавити, я твердо знаю, що у неї нічого не вийде. На Вас лежить обов’язок виконати вкрай важливу місію для України, і Бог не допустить, аби Вам завадили. Сил Вам і натхнення в цій справі!

     Якщо я вже почав з теми декабристів, то не можу не закінчити своє привітання знову ж таки рядками Пушкіна в дуже точному та автентичному перекладі Максима Рильського:

Важкі закови упадуть

Темниці рухнуть, і свобода

Вас прийме радо біля входа

І браття меч Вам віддадуть!