Новий парламент буде продуктивним, демократичнішим ніж попередній та,
головне, самостійним! Такі переконання повсякчасно тиражувались в ході
виборчої кампанії як представниками експертного середовища, так і
представниками партій. При чому провладними і опозиційними. Повернення
до мажоритарки та переформатування парламентських сил багато хто
пов’язував з початком перенесення центру політичного впливу з Банкової
на Грушевського. Невже?
На рахунок продуктивності можна посперечатись вже зараз. Третій
парламентський день створив враження, що політики забули про кінець
виборчої кампанії, продовжуючи оголошувати гучні передвиборчі промови та
дали собі ще тиждень перерви, яку мають використати для продовження
торгів навколо парламентських комітетів.
На рахунок демократичності все гаразд. Масова штовханина, побиті перші
“тушки” і фото коштовних годинників в “таблоідах” тому в підтвердження.
Перспективна телекартинка “демократичного парламентаризму” на найближчі
п’ять років забезпечена.
А от щодо самостійності і перенесення центру політичного впливу в будівлю під скляним куполом мабуть говорити зарано. Чому?
По-перше. Поки що новообрані депутати мажоритарники
намагаються демонструвати нейтралітет, хоча зрозуміло, що та переважна
більшість з них, які обирались не від “об’єднаної опозиції”, скоріше
прийматимуть пропозиції з Банкової.
По-друге. Влада сформували потрібну мінімальну
більшість. Може і ситуативну, у розумінні торгів з комуністами, але
більшість. При цьому, залишивши резерв у вигляді поки що “нейтральних”
мажоритарників.
По-трете. Перші дії опозиції в парламенті не дають
приводів говорити про самостійність парламенту в розрізі реальних
перспектив опозиції. Опозиції, яка з першого дня неприховано
демонструвала боротьбу за лідерство. Ситуація з надшвидким демаршем
депутатів Табалових є нічим іншим як ударом по Яценюку. Невже вони не
могли відтягнути в часі це рішення, перечекавши час та оголосити про
небажання перебувати в опозиції під якимсь мотивованим приводом. Невже
мільйонери промисловці, які не перший рік в політиці не розуміли, що
виплеснуть на себе весь негатив першого ж дня, від чого доволі довго не
відмиються. Скоріше розуміли. Тому ситуація з так званим “тушкогейтом”,
вдало трансформована промовою депутата в “тушки кролика”, є нічим іншим
як спробою “присадити на місце” Яценюка. Така прихована боротьба навряд
чи додасть єдності в опозиційній фракції.
Проголошені Арсенієм Петровичем 10 пріоритетних блоків питань, які має
вирішити опозиція викликала лише посмішки. Посмішки як від нереальних
питань щодо “розслідування фальсифікацій парламентських виборів”, які
опозиція визнала, склавши присягу, так і постановки питання про
“сенсорну кнопку”, яка в переліку пріоритетів стоїть раніше ніж
декриміналізація статей, за якими засуджені Ю.Тимошенко з Ю.Луценком.
Про перевірки доходів і витрат чиновників годі вже й казати – чи не
популізм чистої води?
І головне. Про факт, який залишився майже непоміченим, проте є більш ніж
красномовним. Відразу після закриття пленарного засідання Арсеній
Яценюк разом з Віталієм Кличком відбули на чергову аудієнцію в
резиденцію пана посла Джона Теффта на вулицю Сікорського. При цьому, від
останньої аналогічної аудієнції, яка відбулась за зачиненими дверми в
бізнес-центрі “Сенатор” напередодні відкриття першої сесії нового
парламенту, не минуло і тижня. Якщо лідери опозиції кожного разу
їздитимуть узгоджувати порядок денний з поважними американськими
дипломатами, то вже слід говорити про перенесення центу політичного
впливу не в парламент а в будівлю іноземної амбасади.
Так, дійсно, може ніякої крамоли в цьому і не має, може це є
цивілізована європейська практика, проте нічого спільного з
відстоюванням національних інтересів, заради чого “об’єднана опозиція”
разом з “УДАРом Кличка” нібито йшли до парламенту, зазначене не має. А
мотивом такої поведінки лідерів опозиційних фракцій може бути та ж сама
боротьба за лідерство. Причому не всередині політичної сили, а вже за
прихильність бомонду найвпливовішої держави в світі. Читай -
конкуренція між Яценюком і Кличком в перегонах за звання “ставленика
США”, яке з початку 2010 року є вакантним. Посла можна зрозуміти – у
нього, як то кажуть, робота така. Але чи додає честі це нашим політикам,
які претендують на лідерів цілої нації? Невже їх обирали для того, щоб
бігати до іноземців за грошима та узгоджувати кожен свій крок? І чи не
поспішають шановні опозиціонери заручитись впливовою підтримкою? А якби
не було США чи Росії, побігли б до китайців, чи посольства африканських
країн? Невже вони забули про сумнівний досвід Сергія Власенка, який
напередодні виборів так швидкоруч намагався прийняти допомогу
“американських сенаторів”, що ледь не лишився місця в списку після
внутрішніх розборів та підставив товариша банкіра, отримавши не
зрозуміло від кого кілька мільйонів хай і не справжніх доларів? Слід
нагадати, що в тій гучній історії (відео якої є у вільному доступі в
Інтернеті) з “сенаторами з США”, які “прагнули допомогти” українській
опозиції грошима, штаб Яценюка хвалився своїми безпосередніми
комунікаціями з Посольством США, “УДАРівець” Шамшур запевняв в
особистому знайомстві з неіснуючим “сенатором”, проте “Свободівці”
повели себе більш ніж гідно, перервавши комунікації після пропозиції
отримати гроші.
Одні товариші бігають до пана Зурабова на Воздухофлотському, інші
шановні пани до містера Теффта на Сікорського, панове, невже не вистачає
свідомості самостійно приймати рішення? Невже свобода і незалежність
виборюється в приміщеннях іноземних дипломатичних представництв?