От і настав Новий рік, з чим і вітаю шановне панство! За хмільним
застіллям, шампанським, селедкою “у шубі” й бойовими сто грам оковитої
на добру згадку, 1 січня 2013 року настало прогнозовано, впевнено й
навіть якось надто спокійно, тобто затишно, по-сімейному.
Як і переважна більшість українців, втамувавши перший голод, десь вже
близько до другого столу, після дзвонів курантів, бокалів та чарок,
спалення та випивання опалених папірців із найпотаємнішими бажаннями,
приглушивши гомін настирливого телевізора, ми знову почали говорити за
українську політику.
Мабуть це стало чи не самою шкідливою звичкою, разом зі звичкою
продюсерів вітчизняних телеканалів виїжджати за межі країни, залишаючи
своїх глядачів із черговою багатосот-надцятою ретрансляцією “З легким
паром” (може вже й побили світовий рекорд повторних показів – буде чим
пишатися!).
При цьому, доволі показово, що практично жоден комерційний телеканал,
видаючи в ефір новорічні привітання, якось обійшовся без традиційної
трансляції державного гімну України у виконанні Національного хору
ім.Верьовки, замінивши її настирливою рекламою.
Тут можна багато дискутувати, однак, патріотизм, на мій погляд, має ще
полягати у тому, аби об’єднувати людей різних поглядів, національності й
віросповідання навколо чогось спільного, зокрема, й символічним
виконанням державного гімну, адже, це велика гордість – бути
громадянином України, цінувати цей статус, пишатися своїми досягненнями,
героями, спортсменами, будівельниками, авіаторами і т.д. Так, жити в
цій країні стає дедалі важче, проте, кому зараз легко? Естонцям,
латишам, може полякам чи грекам?! Звідусіль йдуть звістки про чергові
витки фінансово-економічних криз, зростання безробіття, зниження
сімейних бюджетів, погіршення соціальних умов, зношення інфраструктури
тощо.
Начебто вже все сказано, зрозуміло й однозначно, проте, нові українські
патріоти чомусь вважають, що до всього “великого українського” треба
обов’язково додавати конкретні національні риси, рішуче нехтуючи тою
обставиною, що теперішня Україна ніколи не була мононаціональною
країною.
Таких риторичних помилок часто-густо припускаються новообрані депутати
від так званих “патріотичних” сил, як, зокрема, ВО “Свобода”.
Більш
того, для привернення до себе уваги вдаються до взагалі безглуздих
крайнощів, як, скажімо, “смолоскипна хода” на честь дня народження (1
січня 1909 року) самопроголошеного лідера Організації українських
націоналістів Степана Андрійовича Бандери. Це ж взагалі “шабаш” якійсь!
До такого вдавалися замордовані геббельсівською пропагандою німеціькі
націонал-соціалісти у другій половині 30-х років минулого століття!
Давайте пригадаємо декілька тез того Бандери, якого новоявлені
українські патріоти на чолі із Олегом Тягнибоком майже боготворять:
“Пасивність – це ознака рабів”…
“Наша влада має бути страшною”…
А от, до речі, від чого дісно стає страшно, можна довідатися зі спогадів
члену Центрального Проводу ОУН Михайла Степаняка “Сірого”: “... У 1943
році були видані офіційні накази по УПА, які забороняють порушувати
німецькі комунікації, знищувати німецькі склади зброї та продовольства,
нападати на німецькі підрозділи навіть в тому випадку, якщо вони
знесилені і відступають ...”
А от іще теза побратима Степана Бандери, командира УПА Романа Шухевича:
“…Домагатися, щоб ні одне сіло не визнало радянської влади. ОУН має
діяти так, що усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не
залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть
нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення
залишиться половина - нічого страшного в цьому немає”.
І чим тут заперечиш змову із нацистськими окупантами й поглиблення братовбивчої війни?
От чому вся прогресивна Європа занепокоєна витівками новоявлених українських патріотів, які потрапили в парламент.
Із такими кумірами та відвертим ворожим ставленням до політичних
опонентів ми можемо вже в цьому році побачити “зловіщий оскал”
українського неофашизму, який недолуго ховається під патріотичними
гаслами.