Відомо, що у 1755 році російська імператриця Єлізавета Петрівна саме у
цей день своїм указом заснувала Московський університет за проектом
Михайла Васильовича Ломоносова, який вдало пройшов сенатські слухання за
лоббіювання фаворита імператриці російської камер-юнкера Івана
Івановича Шувалова.
От Вам і приклад цілеспрямованої державницької праці з представниками
Сенату, адже запорука успіху держави базується не в останню чергу на
освідченості її населення. І не важливо нині, як багато сенаторів
висловлювали застереження і незгоду із думкою камер-юнкера, який таки
домігся свого, ставши згодом генерал-адьютантом Її Величності –
куратором Московського державного університету.
Так було раніше. А що ми маємо зараз?
Начебто і університетів в одному тільки Києві маємо під два десятки, і
якість вітчизняної освіти ще не на останніх щаблях в Європі, проте, не
видно щось таких відданих справі вітчизняної науки камер-юнкерів,
патріотів-сенаторів...А студентство й нині залишається тією надзвичайно
бурхливою колискою революцій, завдяки якій Україна отримала свою
незалежність у 1991 році. От і заряться політики на то багаття, яке
легко і дешево розпалити, а потім також легко загасити продуктовим
пайком, або черговими ста-гривнями за декілька часовий променад по
вулиці під чужими гаслами.
От про таких політиків у цей день не гріх і забути, адже їх давно не
цікавлять долі тисяч людей, що їм повірили, віддавши за них свій голос.
Проте й тут багато кого звабили співчуттям до засудженої екс-прем’єрки
Юлії Тимошенко. «Ви голосуєте не за нас, а за Юлю, яку ми обов’язково
звільнемо!» - казали тоді опозиційні кандидати, відверто мухлюючи з
виборчими списками. А чи готові були люди ще раз віддати свій голос за
таких «діловарів», як міжнародник Борис Тарасюк, що стояв за розколом
«Народного руху України» та змінив чи не четвертого «хазяїна»,
промисловець Валерій Крайній, який заради акцій ЗАО «АвтоЗАЗ» від
Таріела Васадзе готовий все пробачити владі, як податківець і казначій
Тетяна Слюз, за якою тягнеться ціла низка кримінальних тем, починаючи
від здирництва з підприємців Тернопільщини на користь благодійного
профспілкового фонду «Професіонал» у 2005 році, закінчуючи нецільовим
використанням коштів, отриманих Україною від міжнародної спільности в
рамках Кіотського протоколу в 2008-2009 рр.?
Практика показала, що українського виборця нічого не навчить
відповідально віддавати свій голос, адже всі ми нині бачимо, які
недолугощі видають наші обранці замість того, аби законотворчо вирішити
питання Юлії Тимошенко – як виключення, раз і назавжди. Їх політичної
волі вистачає лише на спектаклі у лікарні, де перебуває Тимошенко: і
«зеленкою» обмажуться, і приймальню захоплять, і персонал «порівняють»,
кажучи, «ну ми ж жінки, нам можна!», а згодом від обережної евакуації за
межі лікарні вигадуватимуть приводи аби знову потрапити на стрічки
новин з усім набридлою вже мантрою: «яка погана влада».
А в разі чого, коли депутатська недоторканість вже й не така щільна –
гей за кордон, мабуть не дістануть, й політичний притулок вимолювати,
цілуючи ноги тим, кого й на поріг кабінету не пускали, коли самі були
«владою». Але пані Тетяні цей шлях вже вдруге не пройти. У
Генпрокуратурі натякають, що на сайті Інтерполу вже давно заготовлена її
персональна сторінка в рубриці «Розшукуються».
Взагалі-то важко бути заручником обставин. Пані Тетяна пройшла у
парламент за безвихідного, на перший погляд, становища, бо там ще є
певні статуси, які їй дозволяють уникати зустрічі зі слідчими
Генпрокуратури. Аби не спілкуватися з ними вона змушена була два с
половиною роки переховуватися у буквальному сенсі цього слова,
проживаючи у складних побутових умовах, відмовившись практично від
спілкування з людьми.
Подейкують, що такий імпровізований «карцер» надзвичайно негативно
відбився на стані її душевного здоров’я. Проте, слід зауважити, що
загострене почуття справедливості підштовхнуло Тетяну Слюз до відвертого
і неприхованого конфлікту зі своєю поплічницею Олександрою Кужель, яка
всіма відомими їй методами чинить тиск на керівництво «Батьківщини» й
особисто Юлію Тимошенко, аби саме її «призначили» єдиним кандидатом від
«опозиції» на посаду Київського міського голови, вибори якого мають
відбутися за декілька місяців.
І чи варта уваги української громадськості ще одна політична
«Санта-Барбара»? На мій погляд, цілком природно виглядає дати цим
«опозиціонерам» тривіальну оцінку, адже абсолютно зрозумілим є те, що
парламентська опозиція у власних внутрішніх чварах і конфліктах не
братиме на себе жодної відповідальності за те, що коїться в країні. І
навіщо за них знову і знову голосувати?