Сєня – «Термінатор»

Хто отримує політичну вигоду від фейкового “народного повстання” Яценюка? – Практично, ЛИШЕ ОЛЕГ ТЯГНИБОК ТА ВО «СВОБОДА». Олегу Ярославичу – «три плюси».

Ініціятор “народного повстання” Арсеній Яценюк – у повній мірі нині "розкрив себе" як справжній монстр-руйнівник абсолютно кожної “електоральної ніші”, яку він перед цим «кулуарними методами» захоплює.

Спочатку-бо він, яко «Фронт змін», ущерт зруйнував «українську право-ліберальну» (колишню «єханурівську», до цього – «ріпківську») нішу, для якої головними «нішовими конкурентами» у 2008-2011 роках виступали «москвомовні ліберали» з їхнім кумиром «реформатором Тігіпком». Своєю цілком неадекватною власному електоральному полю «мілітарною стилістикою» взірця 2010 Сєня сам себе з цього «поля» виштовхнув, повністю мігрувавши, за тим, як політик, на колишній «юлін електорат».

Після аналогічного політичного самогубства Тігіпка, з його «розчиненням» у Партії Регіонів, обидві мовно-етнічні групи «ліберального електорату» об’єднав сьогодні, під прапором УДАРУ, Віталій Кличко. Що, слід сказати, справді «соборницька місія», чи не так?..

Ставши, відтак, «паладином ув’язненої Юлі» (купивши цей статус у заляканого привидом тюремних ґратів Турчинова?) Арсеній Петрович тепер ПОСЛІДОВНО присвятив себе «одній останній великій меті»: повністю перетворити цей електорат на «свободівський».

Цілком очевидно, що ВО «Свобода» і саме по собі здолало б «по чесному» в 2012 році «прохідний бар’єр»: за рахунок політичної само-анігіляції В.Ющенка. Колишньому «консервативно-ющенківсьеому» чи пак «уерпівсько-рухівському» електорату, до якого належить і автор цих рядків, голосувати більш було НІ ЗА КОГО. Але ж, на Україні, як відомо, результати голосування та їхні офіційні підсумки – дві великі ріжниці. Це зайвий раз доводить, приміром, приклад білоцерківського виборчого округу Київської области, де лідером голосування став «свободівець» Олександр Марченко, а пораховано було, чомусь, на користь "де-факто регіонала" Віталія Чудновського.

Реальний «фізичний потенціял» «Свободи» на Київщині станом на осінь минулого року виявився таким, що крім двох округів у самій столиці «вигризати перемогу» ще й у Білій Церкві «не було вже ким». З тієї самої причини, здобувши підтримку 6-8 чи навіть 10 відсотків виборців у загальнонаціональному масштабі, на папері «Свобода» цілком могла б мати, приміром, непрохідні 4,96%. Змогли ж її «екзитполівські» 14 відсотків перетворитися на 10 офіційно визнаних!

Натомість, саме «піар-хід» А.Яценюка з підписанням напередодні виборів «коаліційної угоди» із О.Тягнибоком став «вузловим моментом» у перетворенні ВО «Свобода» на те, чим вона нині є: одного з «великих акторів» української політичної сцени, а не «напів-марґіналів», якими, попри свої успіхи на Донеччині та Луганщині, є, приміром, симоненківська КПУ.

«Народнє повстання» – ніщо инше, як продовження і погліблення все тієї ж логіки на «повну та остаточну «свободизацію» колишнього бютівського електорату». Бо коли люди під прапорами «Свободи» і «Батьківщини» крокують вулицями обласних центрів України в одній маршовій колоні, то це дає виборцям-«поки-що-бютівцям» лише один і то досить ясний сигнал: ніякої принципової політичної ріжниці між цими двома партіями НЕМА. Це вже не дві, а ОДНА КОЛОНА «по факту». Хто ж тоді в двійці Яценюк-Тягнибок виглядає «сильнішим», а головне – ОРҐАНІЧНІШИМ як постать на чолі цієї протестної маніфестації? – Річ очевидна: Тягнибок! І він та його партія мають з того колосальну користь, без огляду на те, що саме “повстання”, на жаль, – очевидний «фейк».

І це – «несумнівний факт», бо в чому, скажіть, така ріжниця, якщо вона справді існує, мала б полягати? В чому засаднича відмінність «бютівської» програми від «свободівської»? Радикальна «анти-режимна» риторика є, нині, основою їх обох. Чим від «свободівського» принципово відріжняється «батьківщинівський електорат»? Відсутністю «потрясающей русофобії», акцентуації на «мовному питанні» та фетишизації перетвореної на такого собі «анти-Лєніна» постаті Ст.Бандери? – В УМОВАХ ЯНУКОВИЧІВЩИНИ ця відмінність, погодьтесь, не може бути чимсь принциповим. Коли «Запоріжсталь» ПРОСТО ЗАКРИВАЮТЬ “насільствєнная украінізація” нікого з її працівників уже не лякає…

Отже: постійно віддаючи перевагу міркуванням тактичного характеру над стратегічними (не прийнявши його «коаліційної угоди» В.Кличко ТАКТИЧНО програв, СТРАТЕГІЧНО ж – ВИГРАВ) Арсеній Яценюк щоразу на дальшу перспективу «здає» своїм більш стратегічно мислячим політичним конкурентам той «ядровий електорат», на якому він міг би намагатися «укорінитись». В умовах скрайньої «персоніфікації політики» це веде до ліквідації самого «іменного електорату» як політичної реальности. Дрейфуючи в бік більшого «словесного радикалізму» він спочатку віддав «центристську нішу», на якій спершу грав, В.Кличку. Продовжуючи ту ж «гру в радикала» (яким насправді не є) нині він «здає» тепер уже «тимошенківську» нішу «Свободі» О.Тягнибока, котрий в ролі «вождя повстання» виглядає, будь-що-будь, переконливіше, ніж людина із прозвиськом «Кролик».

Вислід – очевидний: якщо (та поки) Ю.Тимошенко перебуватиме у тюрмі, реальних борців за «президентську перспективу» залишається лише два: О.Тягнибок та В.Кличко. Вони з двох боків («центристського» і «радикального») ведуть сьогодні боротьбу за «юлін електоральний спадок». І обох їх такими зробив «геній творчої руйнації» сучасної української політики Арсюха Яценюк...

PS Автор дякує духу покійного Михаїла Бакуніна за аналітичну творчу методу, без якої написання цього есею було б неможливим. Воістину: «страсть разрушенія єсть творчєская страсть».

PPS Із двох можливих, наразі, претендентів у президенти особисто автор віддає перевагу саме Тягнибокові. Він, принаймні, ніколи не брав участи в телешоу, у яких в його брата кидали б вантузом.