Краще запалити свічку, ніж клясти темряву (с)

такий собі вінігрет думок :)

Не люблю писати великі блоги. І моралізувати не дуже полюбляю. Тому блог вийшов дещо "сумбурний" :)).

Якось вирішили ми із кількома співробітницями відзначити День рідної мови  спілкуванням виключно українською. Інші колеги спочатку трохи впадали в ступор (мабуть думали, що це наказ зверху (а директором на той час був росіянин :)), а потім також переходили, причому майже всі з легкістю. Навіть ті, хто були родом із російськомовних регіонів, намагалися спілкуватися українською. Мене здивувало те, що більшість при цьому казали – я б з радістю спілкувався (-лася) українською, але вона в мене недосконала, нема де практикуватися і т.д. Парадокс, правда? Без постійної практики важко не втратити «бєглость», а практикувати не хочемо, бо стидаємося :). А ще пам*ятаю, як я почала вчитися у ВУЗі в Києві, - мені тоді здавалося, що це тільки я з україномовної сім*ї, тому перейшла на російськомовне спілкування. Яким же було моє здивування, коли потім, буваючи в гостях у друзів, бачила, що й вони з батьками розмовляють українською… І таких багато, досить багато… Просто думка, яка «вбивалася» роками, що буцім-то українська мова – сільська й на ній соромно розмовляти в «прілічном общєствє» до цих пір ще «живе й колоситься». Тому російськомовність в багатьох випадках – це таке собі захисне покриття, для впевненості :).     

З іншого боку, думала недавно, чому це повинно бути соромно народитися в селі? Пам*ятаєте, як декілька років тому була вельми популярною тема «генеалогічного дрєва»? Мабуть, кожний шукач в глибині душі сподівався віднайти «у корінні» як мінімум гетьмана чи хоч поміщика, який в смутні часи закопав десь скарб й втік у далеку Канаду :). Але справді, як багато ми знаємо про історію свого роду? Я згадую, як нудилася в школі на уроках історії України - сухі факти, дати, імена, статистика…таке зазвичай не «чіпляє». Інше діло, коли про ці події розповідає очевидець, ще краще – якщо це родич або земляк, тоді історія «оживає», ти відчуваєш своє споріднення з цією землею, цим народом (або не з цим). Я от недавно дізналася трохи більше про село, де жили мої предки – виявилося, що це не просто «у чорта на кулічках» і «десь на сусідньому полі Тарас Шевченко пас своїх ягнят». Населений пункт існував на цих землях вже в XII-му столітті, й разом з Києвом був спустошений в 1240-му татаро-монголами. В цих краях точилися бої Б. Хмельницького з польськими панами, селяни підіймали повстання в часи «Коліївщині»… це славна історія, якою можна пишатися. Більше того, до Голодомору й війни село було великим й багатолюдним, з старовинною церквою, гарною земською школою, навіть лікарнею. І чому люмпени так впевнені в своїй перевазі над селянами – для мене загадка. При тому що більшість міст на початку свого існування були таки звичайнісінькими селищами.

А ще я знаю, що багато людей з цього села виїхали на початку й в середині ХІХ-го століття на схід України в пошуках роботи, особливо, чомусь, їх «манив» Дніпропетровськ з областю. Я майже впевнена, що їх нащадки щиро вважають себе «карєннимі гаражанамі», та й українську мову навряд чи вважають рідною. Але обвинувачувати (мені) їх важко – бо по факту вони потомки іммігрантів, хоч і не покидали територію своєї країни.    

До чого взагалі я хилю - українців в Україні набагато більше, ніж декому здається. Просто бути українцем в центрі чи на заході – це зовсім інше, ніж бути українцем на сході чи півдні. Я це розумію, бо, наприклад, буваючи в Криму або Донецьку мені в голову не приходить звертатись до офіціантки по-українські. Не то, щоби я боялася, що вона мені плюне в чашку кави…просто таке середовище. А от у Львові або Тернополі неможливо розмовляти російською, просто в голові формуються тільки українські фрази. Була на минулому тижні в Одесі, ненароком натрапила на «кав*ярню-книгарню» - зраділа, як рідній :). Хоча це дивно - радіти таким речам, - наче я не в Україні її знайшла, а десь в Китаї чи Мексиці... Але ж хтось ризикнув відкрити такий бізнес в доволі проросійському місті. Мабуть, керуючись принципом «краще запалити одну маленьку свічку, ніж клясти темряву»...