Коли людям не дають жити, люди і не живуть. Вони йдуть на війну.

Щось мене дуже бісять оці стогони про те, що не можна кидати сніжки в жінок-депутаток.

Щось мене дуже бісять оці стогони про те, що не можна кидати сніжки в жінок-депутаток. Ну так, не можна. Сніжки не можна кидати. І не можна, коли звичайні жінки, не депутатші, стоять по 10 годин взимку на базарах під відкритим небом, щоб прогодувати свої сім'ї. І дубнуть від холоду. І не можна, коли жінки в віці 70-ти років миють підлоги в офісах ночами, щоб не псувати собою "товарного" вигляду офісів. Миють за жалюгідні копійки, які дозволяють їм не вмерти від пенсії до пенсії. І не можна, коли жінки калічіють по селам, хворіючи роками і не маючи доступу до елементарної медицини. І не можна, щоб жінки виїджали масово за кордони і носили там судна від італійців та греків. І не можна, коли немає за що зібрати своїх двох чи трьох дітей до школи. І не можна жінкам відчувати себе непотрібом у власній країні, коли ти не живеш, а щодня здійснюєш подвиг. Вам жалко депутаток? Мені - ні. Я згодна, непристойно. А чого ви хотіли в країні, де все вже давно перевернуто з ніг на голову? Все інше - пристойно, так? Вас бентежить світло-бежеве пальто Марини Ставнійчук і її емоції? Вас бентежать переживання Ірини Горіної? Мене - ні. Ми з ними на різних планетах. У паралельних світах, які ніколи не перетнуться. Мене бентежать емоції матері, у котрої вмирає дитина і весь світ збирає по копійці. А ці тварини в цей час просиджують в спа-салонах, витрачаючи сотні доларів на себе, улюблених. Мене бентежить стара сусідка, яка не від хорошого житття сидить з табличкою "Здаються кімната на літо", і платить "за спокій" мєнтам. Мене бентежить син моєї подруги, який має червоний диплом, і працює за 2 тисячі гривень, бо іншої роботи, в тому числі і за спеціальністю - немає! Терпець уривається. Згадайте другу революцію в Киргизстані. Тоді люди прийшли і потрощили всі елітні будинки. Коли людям не дають жити, люди і не живуть. Вони йдуть на війну.