За яку сферу нашого суспільного життя і суспільну групу не візьмешся, всюди…
Цей український край з ініціативи місцевої
влади заполонили білборди з привабливими фото та не менш привабливим гаслом:
«Край, де варто жити». І що ж це за такий чарівний край? Скажу, що й дійсно – він чудовий і жити в ньому варто.
Але всебічно оцінюючи нинішні реалії життя, саме собою напрошується запитання:
«Кому?». Кому в ньому варто жити? В цьому прекрасному краї
Черемоша, Прута й Дністра, ймення якому Буковина.
Може
основній масі пенсіонерів з їхніми мізерними пенсіями та підвищенням віку
виходу на пенсію для жінок в результаті т. зв. пенсійної реформи, яку здійснила
команда ТАЯ = Тигіпко + Азаров + Янукович, що на людей чхає? Звісно, що
ні, крім невеликої кількості привілейованих пенсіонерів з дуже високими
пенсіями, яким варто і легко жити в цьому краї. А опозиція, бачите, не спромоглася відмінити цю «реформу», бо не
змогла чи не захотіла забезпечити повну явку своїх депутатів під час
голосування у Парламенті (були відсутні
14 чоловік), і в результаті не вистачило всього 3 голосів для її скасування. Говориться
одне, а на ділі виходить інше.
Чи
може зазначене гасло стосується більшості освітян, медиків, працівників
культури, спорту і соціальної сфери? Теж – ні. За винятком малої купки їхнього
начальственного прошарку, як у владі, так і у вищих навчальних закладах. Та й
то, в першу чергу, у галузі освіти і медицини. Ну хіба може завкафедрою чи
декан, навіть на «модних» факультетах, на одну свою зарплату відгрохати палац вартістю щонайменше 500 тис. ам. дол? Не може. А в нашому краї може. І плювати їм на
законодавство про боротьбу з корупцією, бо їх покривають, у своїй більшості,
ті, які мали б з цією корупцією боротися – прокурори, міліціонери, СБУшники, і
ті, які мали б за неї відправляти у місця не зовсім віддалені – судді. А судді хто? Отож бо… І покривають
тому, що з ними діляться «діячі» вищої школи, їхні владні управлінці, і дітей
їхніх, тобто «правоохоронців» та інших начальничків, прилаштовують на навчання
за бюджетний кошт навіть без достатніх на те підстав. Рука руку миє, а ворон
ворону очі не виклює.
Та й ті, на кого державою покладені функції
боротьби з корупцією, самі мають не гірші палацики, збудовані на «одну»
зарплату, ніж купка «вчених» і їхніх керівників у відповідних відомствах. Цим
«слугам народу» варто та комфортно жити в Буковинському краї, бо вони
«нафаршировані» по повній програмі, як і окремі представники митниці,
податкової та держприкордонслужби. Тільки їхня особиста «нафаршированість»
вилазить всім нам боком, бо державна скарбниця недоотримує мільярди гривень
через контрабанду, корупцію, відкати та ухиляння від сплати податків.
А
може наші селяни живуть, приспівуючи? Ні! Вони гарують від рання до смеркання, щоб їхні родини
хоч трохи почували себе людьми. І такий стан справ у більшості працівників
сільського господарства. Залишилося ще дозволити приватизувати землю, яку
скуплять можновладці з олігархами за вкрадені у людей гроші, і селяни
перетворяться на рабів.
Така
ж картина – і у промисловості, де основні засоби виробництва важливих
підприємств опинилися у руках купки нуворишів та їхніх покровителів із влади, а
робітники, інженери ледь животіють, маса заводів і фабрик закриті.
Не
кращі справи і у більшості малих та середніх підприємців, в т. ч. і після
податкової «реформи», бо над ними навис КАТ
– Кодекс Азарова – Тигіпка. На
жаль, нинішнє законодавство більше сприяє крупному капіталу, ніж малому і
середньому підприємництву, тобто відбувається олігархізація нашої економіки.
Особливо яскравим цей процес став після захоплення України внутрішнім окупантом
у 2010 р., адже олігархи щонайменше потроїли свої вкрадені капітали.
Тому
і подаються у світи, шукаючи кращої долі, десятки тисяч працездатних,
кваліфікованих, активних буковинок і буковинців, які переводять на Батьківщину
важко
зароблені там гроші, тим самим
роблячи вагомі інвестиції в українську економіку, з якої олігархи крадуть
мільярди і виводять за кордон у офшорні зони, а потім невелика частка цих
капіталів повертається в Україну вже під маркою іноземних інвестицій. Ось така
гірка правда, яка має спонукати наш народ до реального захисту своїх працьовитих
співвітчизників і звільнення всіх нас з – під гніту ненаситних олігархів та
їхніх покровителів – можновладців.
А що
ж нинішня опозиція? Як вона бореться з цими ганебними реаліями українського
життя? Та наче і бореться, і на мітинги закликає… Але чомусь на
буковинських
майданчиках перед людьми можна
побачити тих, які в 2002 р. на парламентських виборах підтримували блок «За
ЄдУ», окремі були членами сумнозвісної медведчуківської партії – СДПУ(О) і поборювали представників національно – демократичних
сил, а в 2004р. затято агітували за В. Януковича. Про 1990 р. я навіть
згадувати не буду, бо вони тоді не бачили Україну самостійною державою, а
працювали на збереження СССР в компартійно – комсомольських структурах чи радянських
органах, а дехто ще в школі вчився. Та
зараз вони повчають людей, які виборювали нашу державність, як треба любити
Україну. Цинізм та й годі!
Мало того, окремі з них вдають, що такі білі
і пухнасті, що живуть на одну зарплату і так дбають про народ, що готові ледь
не останню сорочку йому віддати, і це при тому, як їхні дружини чи діти декларують
мільйонні статки і мають у власності готелі, мотелі, ресторани, туристичні
бази, зароблені «непосильною» працею батечків на різних посадах, в т. ч. і
державних, у часи Л.Кучми… Дехто взагалі примудрився, обслуговуючи олігархів, за
їхньої підтримки потрапити в окремі опозиційні партії, в той же час своїх
близьких родичів відправити на службу нинішньому режиму. Гіршого знущання над
своїми опозиційними прихильниками – виборцями важко придумати. А народ, вірніше його значна частина,
розкривши роти, мовчить, бо благоденствує, і з захопленням дивиться на таких
горе – опозиціонерів, які в душі насміхаються з його, народної, наївності.
Їм всім, цим «діячам», мабуть, теж варто
жити у цьому краї, горя не знаючи. Як і їхнім опонентам з владних кабінетів, що
також, у своїй переважній більшості, сколотили багатства на «одну» чиновницьку
зарплату з бюджету, і в яких теж можна помітити дружин – мільйонерок. Цікаво,
скільки нинішні парламентарі, з влади і опозиції, «вибили» для Буковини дотацій
для вирівнювання бюджетів і субвенцій на соціально – економічний розвиток у
2013 р., адже тут проживають їхні виборці? Зі своєї практики скажу, що,
наприклад, у Державному бюджеті України 2006 р. для Чернівецької області
вдалося відстояти тільки субвенцій на суму 12 млн грн, з яких майже 4,5 млн грн
я спрямував на свій 203 (а зараз це 202)
виборчий округ. Так само я відстоював інтереси Буковини і у попередні
роки, коли Л. Кучма був Президентом України, а два нинішні «покращувачі»
керували його Урядом. Жителі будь – якої території, сплачуючи податки, мають
право отримувати з держбюджету належні їм дотації і субвенції, якщо їхні
депутати про це дбатимуть.
А може окремі нинішні «опозиціонери» у 90 –
х роках минулого століття були засланими агентами до владного режиму, щоб
ослаблювати його на користь опозиції? Смішно ж, правда? Боюсь, що насправді деякі з них можуть
виявитися засланими агентами в опозицію з боку нинішнього окупаційного режиму,
щоб спрацювати на нього в потрібний момент. Свідченням цьому є знакове
голосування у Верховній Раді України за відставку неефективного Кабінету
Міністрів України на чолі з Прем’єр – міністром України М. Азаровим. «За» – 190
голосів. І знову відсутні 14
опозиціонерів. Та навіть позитивне голосування більшості з них мало про що
говорить, оскільки зі сторони це виглядало, як добре зрежисований закулісними
ляльководами спектакль з наперед відомим результатом. А провалена відставка
Уряду тільки зміцнила позиції М. Азарова та всіх «покращувачів життя вже
сьогодні» на чолі з Президентом України В. Януковичем, адже це – одна команда,
повністю сформована і контрольована тільки ним самим.
До
сумних роздумів спонукає також якась невиразна боротьба опозиції за визволення
Ю. Тимошенко… Може і не всім опозиціонерам вигідне її якнайшвидше
звільнення? Винятком можуть слугувати тільки вчинки окремих опозиційних діячів.
А незламність самої ув’язненої, яка не дає себе розтоптати брудними чоботами
окупантів, і тиск Заходу вселяє певні надії. Хоча для звільнення Ю. Тимошенко
до президентських виборів 2015 р. тільки її мужності, підтримки її близьких і
окремих опозиціонерів та тиску Заходу може бути замало. Слава Богу, що,
завдяки, в першу чергу, власній мужній позиції, підтримці родини, тиску Заходу
і частково опозиції, вийшов з – за грат Ю. Луценко.
І
так, за яку сферу нашого суспільного життя і суспільну групу не візьмешся,
всюди… – одне і теж! Про стан доріг і мостів навіть говорити нічого. Таке
враження, що по них нанесений бомбово – гарматний удар літаками «Люфтваффе», а
бої на фронтах Другої світової до цього часу тривають. З нинішнім станом справ
у дорожньому господарстві Буковина може виявитися відрізаною від решти України.
Хай би усе це «покращення» відбувалося у маєтках нинішньої «еліти», незалежно
від політичного забарвлення, а не погіршувало і так вкрай низький рівень життя Українського
народу.
То ж виходить, що гасло «Край, де варто
жити» влаштовує абсолютну меншість буковинського люду і є звичайним понтом
буковинських можновладців, які створюють безтурботне життя для себе і невеликої
частки різних пристосуванців з різних політичних таборів. На абсолютну
більшість своїх земляків їм наплювати, аби тільки в них було все в ажурі. І
тому цю ситуацію можна сміливо екстраполювати на всю Україну з одним уточненням,
що понти гонить уже весь нинішній окупаційний режим разом з олігархами,
нечувано примноживши за останні 3 роки свої накрадені багатства і тримаючи всіх
нас за бидло. Адже абсолютна більшість жителів будь – якої української
адміністративно – територіальної одиниці перебуває у такому ж стані, як і
буковинці. Краї, в яких вони живуть – Донеччина, Луганщина, Харківщина,
Галичина, Волинь, Поділля, Крим, Полісся, Одещина та решта інших, попри свою
природну привабливість, перетворилися на рай для нинішньої «еліти» та пекло для
більшості українських людей. А у багатьох нинішніх «господарів життя» з різних
політичних таборів панує культ жлобства, обману, пихатості, пристосуванства та
хамства. Цими «вірусами» вони чимраз більше отруюють українське суспільство.
І що
ж далі? Терпітимемо чи кластимемо цьому край?
Масові
акції громадянської непокори здолають окупантів і опустять на грішну землю окремих
опозиційних вождів, бо їм уже здається, що вони впіймали Бога за ноги, і народ
їм потрібен тільки на виборах. Хто б не був при владі, він має боятися
народного гніву. І якщо треба, люди мають масово виходити на майдани хоч
щороку, хоч кожного кварталу, як це часто буває у західних демократичних
країнах, коли громадяни не задоволені діями влади. За свої права треба жорстко
боротися і усувати з посад навіть своїх, тобто одно – чи близькопартійців. Гіркий урок 2004 р. має
бути всім нам пересторогою. В жодному разі не можна покладатися тільки на
лідерів, якими б вони зовні не виглядали народними захисниками, бо здебільшого
вони дбають тільки про себе, інколи і між іншим згадуючи про тих, хто їх вивів
на політичні вершини, тобто про своїх виборців.
В противному випадку про нас і надалі
казатимуть, що це – народ з розмитими орієнтирами, який, у своїй переважній
більшості, не знає чого хоче ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці та не
прагне долучитися до кола вільних і заможних народів Європи, навіки порвавши з окупаційним
імперсько – комуністичним минулим
України. А українські політики, як провладні, так і опозиційні, матимуть
нас завжди за перегній.
Але
Український народ заслуговує кращої долі! І за неї варто боротися!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.