Кава з подругою

Viva la Vida

У моєму батьківському домі завжди була кава. Я її пам’ятаю майже з пелюшок, терпкий гіркуватий  запах, чомусь нагадував про мандрівки в далекі краї – кава ж бо у нас не росте. Тому приготування вранішньої суботньої кави – напівсвященний ритуал. Де кожному були відведені своє місце і роль.

Малюсінькі горнятка, схожі на іграшкові. «З цебра тільки поять коней», –  так бабуся казали. А каву слід було смакувати. Маленькими ковточками, непоспіхом, вдихаючи п’янкий аромат, з неквапливою  бесідою – каву ж бо пили зазвичай на десерт. Або взагалі окремо, коли хтось приходив у гості, як атрибут поважної розмови.

З того дитинства, наповненого кавовими ароматами, пройшло вже чимало часу.

 Але не забулось. Горнятка  з дому і турка мандрували по гуртожитках і орендованих квартирах. Дещо губилось, билось,  докуповувалось нове. Важкі глиняні, зовні  масивні, проте насправді невеликі кавові чашечки з Риги, там в кав’ярнях п’ють саме з таких. Кажуть, так довше тепло зберігається, а отже і смак. Мініатюрні, витончені, строгих геометричних форм – відома майсенська порцеляна, подарунок друзів. Або  куплені десь по дорозі, простенькі й милі, тільки тому, що сподобалась форма чи візерунок,  для різноманітності, вони ж бо б’ються дуже швидко – ну чим же пригощати подругу, що  проходила  повз. Або подзвонила.

 «Як справи?»

«Ой, не по телефону. Та й взагалі давно не бачились. По кавусьці?

«А то!»

Кава з подругою. Коли у тебе смуток на душі чи коли весело – вона завжди доречна. А коли  хочеться розібратися у собі наодинці – то все одно кава;  смак  гіркоти і цукру  –  це   як дві сторони життя. Де сум і радість  десь крокують поруч.

 І до тих пір, коли є емоції, думки, бажання, натхнення і потреба ними ділитися – кава завжди буде з подругою.

Таке воно, життя.

 Viva la Vida!