Viva la Vida
У моєму батьківському домі завжди була кава. Я її пам’ятаю майже з пелюшок, терпкий гіркуватий запах, чомусь нагадував про мандрівки в далекі краї – кава ж бо у нас не росте. Тому приготування вранішньої суботньої кави – напівсвященний ритуал. Де кожному були відведені своє місце і роль.
Малюсінькі горнятка, схожі на іграшкові. «З цебра тільки поять коней», – так бабуся казали. А каву слід було смакувати. Маленькими ковточками, непоспіхом, вдихаючи п’янкий аромат, з неквапливою бесідою – каву ж бо пили зазвичай на десерт. Або взагалі окремо, коли хтось приходив у гості, як атрибут поважної розмови.
З того дитинства, наповненого кавовими ароматами, пройшло вже чимало часу.
Але не забулось. Горнятка з дому і турка мандрували по гуртожитках і орендованих квартирах. Дещо губилось, билось, докуповувалось нове. Важкі глиняні, зовні масивні, проте насправді невеликі кавові чашечки з Риги, там в кав’ярнях п’ють саме з таких. Кажуть, так довше тепло зберігається, а отже і смак. Мініатюрні, витончені, строгих геометричних форм – відома майсенська порцеляна, подарунок друзів. Або куплені десь по дорозі, простенькі й милі, тільки тому, що сподобалась форма чи візерунок, для різноманітності, вони ж бо б’ються дуже швидко – ну чим же пригощати подругу, що проходила повз. Або подзвонила.
«Як справи?»
«Ой, не по телефону. Та й взагалі давно не бачились. По кавусьці?
«А то!»
Кава з подругою. Коли у тебе смуток на душі чи коли весело – вона завжди доречна. А коли хочеться розібратися у собі наодинці – то все одно кава; смак гіркоти і цукру – це як дві сторони життя. Де сум і радість десь крокують поруч.
І до тих пір, коли є емоції, думки, бажання, натхнення і потреба ними ділитися – кава завжди буде з подругою.
Таке воно, життя.
Viva la Vida!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.