Піраміди «Відродження» на висоті «Ведмежій»

У переддень 68-ї річниці завершення Великої Вітчизняної війни, поблизу Ковеля урочисто перепоховано останки 20 червоноармійців

Был день как день, обычный день июля,
И если бы не ад, закрытый мглой,
Казалась бы летящая к нам пуля
Тяжелой медоносною пчелой.
Но то был ад, со всей его котельной,
Обычный ад войны. И город весь
Казался западнёй смертельной,
Куда мне долг приказывает: лезь!
Весь выжжен, взрыт, весь взорван и распорот,
Зияющий и страшный, как провал,
Открылся предо мною этот город.
Который путь к Варшаве прикрывал.
Обломки улиц, черепичных кровель,
Он где-то в книжках назывался Ковель…

Ці віршовані рядки були написані 68 років тому. Їх автор – один з безпосередніх учасників  битви за волинське місто Ковель. Письменник-публіцист Еммануїл Козакевич, у квітні-липні 1944 року – офіцер дивізійної розвідки 47-ї армії 1-го Білоруського фронту. Через два роки після закінчення війни він розповість про деякі епізоди з тих 127 днів і ночей боїв за визволення Ковеля від німецько-фашистських загарбників у своїй знаменитій повісті «Зірка». Згодом, книгу екранізують, і стрічка увійде у золоту десятку художніх кінофільмів про війну.
На не безіменній висоті…
Навіть неабиякий літературний талант публіциста-фронтовика не змальовує усієї картини горя принесеного війною. Подвиг і смерть солдата на сторінках художнього твору значно відрізняється від картини загибелі у реальному бою. У тому далекому 1944-му, фронт просунувся далі, на Захід. А у волинській землі залишилися лежати тисячі бійців ворогуючих армій…
У розпалі жорстоких боїв було не до дотримання усіх траурних ритуалів. У «кращому» випадку – скромна братська могила. У гіршому – не отримати навіть непишного, але гідного посмертя, залишившись лежати на місці загибелі без погребіння. Навіть казенні списки бойових втрат та звіти похоронних команд, які складалися після бою, не завжди відповідають реальній ситуації. Згодом , про неприбраних з поля бою загиблих просто намагалися не згадувати.
Склалося так, що упродовж усього поствоєнного періоду виправленням цієї історичної несправедливості займаються здебільшого ентузіасти. Не є виключенням й Україна, де пошуковий рух активно заявив про своє існування у останні десятиліття. Лопатами, щупами і металодетекторами озброюються як зовсім юні фанати військової історії, так й люди старшого віку. Одна з таких організацій, що єднає небайдужих – пошуковий загін «Відродження», який очолює начальник відділення офіцерів запасу і кадрів Дрогобицько-Бориславського об’єднаного районного військового комісаріату майор Вадим Дорофеєнко. Члени загону виконують пошукові роботи під егідою Волинської обласної пошуково-дослідницької громадської організації «Сумління» під керівництвом директора Луцького військово-історичного музею Ігоря Пасюка. На теренах областей Західної України загін діє із 2009 року, відшукуючи на місцях запеклих боїв Другої Світової війни останки загиблих солдатів ворогуючих сторін.
Їхніми зусиллями у 2012 році біля села Мощена, що у 9 кілометрах від Ковеля, на висоті під назвою «Ведмежа» з’явився невеличкий військовий цвинтар-меморіал: дубовий хрест із пам’ятною дошкою та два ряди могил із традиційними солдатськими обелісками-пірамідками. Перше поховання тут відбулося у жовтні 2012 року – останній спочинок отримали  38 червоноармійців 69-ї  та 47-ї армій І-го Білоруського фронту, які загинули в боях в період з березня по липень 1944 року.
7 травня, у переддень 68-ї річниці завершення Великої Вітчизняної війни, меморіал на висоті «Ведмежій» поповнився новими могилами полеглих бійців, яких відшукали пошуковці загону «Відродження». Із дотриманням християнських традицій та військових ритуалів тут було поховано тлінні останки ще двадцятьох військовослужбовців Червоної Армії.
Ті, що протистояли «Вікінгу»
Розпочалося усе із того, що від місцевих жителів до пошуковиків надійшла інформація про непоховані в роки минулої війни людські останки, які трапляються у лісі біля села Мощена. Згодом виявилось, що в тому ж лісі є забута братська могила, а в колишніх окопах навколо – існує значна вірогідність натрапити на людські кістки. Пошуковці спільно із працівниками Волинського регіонального музею Українського війська та військової техніки, що є філією Національного військово-історичного музею при Міністерстві оборони  України, розпочали грунтовні дослідження.
Як розповів директор регіонального музею Українського війська та військової техніки Ігор Пасюк, який виконував документально-дослідницьку роботу, у березні – липні 1944-го в районі населених пунктів Мощена та Черкаси тривали запеклі бої частин Радянської армії з елітними формуваннями німецько-фашистських військ.
В середині березня частини радянських військ 47-ї та 70-ї армій внаслідок рішучого удару оточили ворожі війська в районі міста Ковеля та його околиць. Активно діяв і 635-й полк 175-ї Уральської дивізії під командуванням генерал-майора В. Борисова. Його бійці зайняли південно-західні околиці міста, і, разом з тим, стратегічно важливі висоти біля села Мощена.
З 23 березня німецьке командування підтягнуло з тилу добре укомплектовані танкові з’єднання та інші механізовані частини, і для розблокування свого оточеного угрупування з району селища Луків почало наносити сильні удари. Упродовж 4 та 5 квітня механізованим угрупуванням  вермахту на чолі з елітною танковою дивізією СС «Вікінг» вдалося прорвати кільце оточення і деблокувати Ковель. Під натиском переважаючих військ противника знесилені в попередніх боях частини 47-ї та 70-ї  армій змушені були відійти від Ковеля. Внаслідок цього, після відходу радянських військ на полі бою в напівзруйнованих окопах та траншеях на підвищенні неподалік Мощени залишилися непохованими десятки вбитих воїнів Радянської армії. Зважаючи на те, в якому стані знаходять останки загиблих, їх добре «перемололи» танковими траками.
Вдруге бойові дії біля цього села тривали в липні 1944-го, під час остаточного визволення Ковеля. Тоді підрозділи 260-ї стрілецької дивізії 47-ї армії стрімким ударом знову зайняли цей район. Вірогідно, що саме в цей час в околицях села Мощена з’явилися нові братські захоронення радянських воїнів. Позначені, за практикою тих часів, дерев’яними пірамідками із зіркою, що з часом зруйнувалися. Про останки полеглих воїнів під час весняних боїв похоронні команди з невідомих причин не потурбувалися, і вони так і залишилися лежати у колишніх окопах.
Більш детально змалювати картини тодішніх боїв місцевого значення зараз не можливо. Змінився навіть й сам навколишній ландшафт: років з 30 тому висоти засадили саджанцями хвойних дерев. Зараз на цьому місці височіють сосни. А піщаний грунт доволі швидко «поглинув» траншеї та шанці, залишивши лише неглибокі довгі урвища. Єдина ознака, яка нагадує про запеклі бої – специфічний сигнал у динаміку метало детектора, який реагує на уламки від мін та снарядів, якими буквально «начинена» земля навколо.
– У цьому місті працювати із детектором дуже важко. Він постійно дзеленькає, реагуючи на метал, – діляться враженнями члени пошукового загону. – Позиції, які ми встигли дослідити знаходяться метрів зо двісті від меморіалу. До слова, окрім червоноармійців там трапляються рештки й солдатів Вермахту. Таке враження, що коли насаджували цей ліс, то смугу, де були старі позиції загорнули бульдозером. Чому це було зроблено – сказати важко. Можливо, одна із причин – щоби не займатися ексгумацією та перепохованням загиблих, кості яких лежали на позиціях.
Останній притулок донського козака
Найбільшою вдачею для членів пошукового загону є можливість ідентифікувати останки загиблого бійця. Шанси зробити це – мізерні. Якщо кожен солдат німецького війська мав при собі жетон-ідентифікатор. Так званий «смертник» встановленого статутом зразка. То у Червоній армії періоду після 1942-го року такої практики не було.  Герметичні капсули-ідентифікатори із паперовим вкладишем перестали видавати солдатам вже на другий рік війни. Тому, як зазначають пошуковці, можливість встановити особу загиблого червоноармійця видається лише по косвенних ознаках: позначені ініціалами  ложка, або казанок, чи інший предмет повсякденного солдатського вжитку. Або, у кращому випадку, саморобний ідентифікатор. Це, зазвичай, гільза із папірцем усередині з дерев’яним корком. Якщо такі речі вдається знайти, вони представляють найбільшу цінність і відразу піддаються ретельному аналізу інформації, що збереглася. Дані про загиблого порівнюють з архівом УБД «Меморіал»,  узагальненого електронного банку даних, що містить інформацію про радянських воїнів, загиблих, померлих і зниклих безвісти в роки війни, а також у післявоєнний період.
Саме так вдалося встановити особу єфрейтора-мінометника Миколи Григоровича Гончарова 1900 року народження, який воював у складі мінометної батареї 1083 стрілецького полку 69 армії 1 Білоруського фронту.
–    На слід нас наштовхнуло повідомлення голови Дольської сільради, до якого звернулася онука загиблого солдата із проханням встановити місце загибелі свого родича. За інформацією місцевих мешканців ми знайшли цю мінометну позицію. Знайшли останки трьох військовослужбовців. Двох вдалося ідентифікувати: це старшина другої мінометної батареї Костянтин Чебурков, і , відповідно, єфрейтор Микола Гончаров. Особу третього бійця, на жаль, встановити не можливо, – розповів командир пошукового загону «Відродження» майор Вадим Дорофеєнко.
Ще більшею вдачею для пошуковців є можливість сповістити близьких загиблого про місце його останнього спочинку. 7 травня, до Ковеля з Російської Федерації приїхав онук єфрейтора  Миколи Гончарова – Василь Григорович Горохов, який разом із родиною проживає у місті Невинномиську, що в Ставропольському краї.
Василь Григорович сам колишній кадровий військовий. В запас вийшов у званні полковника. Є досвід бойових дій: брав участь у двох війнах в Чечні та врегулюванні Карабахського конфлікту.
– Те, що я побачив тут, мене надзвичайно вразило і розчулило, – говорить він. – У вас прекрасні і щирі люди. Низький уклін всім, хто доклав зусиль для пошуку і гідного поховання мого діда. Разом із керівником пошуковців Вадимом Дорофеєнком ми побували на тій самій позиції, де загинув дід, взяли грудку землі. Сьогодні відбулася панахида за загиблими. І, зрештою, останки моєї рідної людини були з честю поховані.
Зі слів Василя Горохова, його дід, Микола Гончаров, походив із роду  донських козаків. До мобілізації, займався сільським господарством і був, як розповідають сімейні легенди, дуже моторним та вправним господарем. На фронт пішов залишивши вісім дітей та дружину Агафію, яка змогла уберегти та підняти на ноги усіх малих.
– Наша родина велика, і зараз із нетерпінням очікує нашого повернення. Ви уявіть собі! 68 років питання про долю нашого діда було відкритим!Спочатку родині прийшло сповіщення про  те, що він пропав без вісти, згодом,– похоронка ! Була інформація, що він загинув десь у Польщі. Тепер, не зважаючи на трагізм ситуації, в душі відчуваю заспокоєння.  Зараз ми точно знаємо, де знаходиться його могила і тепер щороку будемо відвідувати це місце, – говорить Василь Горохов, онук загиблого. – Шкода, що вдова покійного не дожила до цього часу. Але є в живих дехто з його дітей. Сьогодні зі мною приїхала моя донька. Згодом, могилу діда побачить решта його правнуків та праправнуків.
На Ставропільщину з України родичі загиблого солдата заберуть не лише капсулу із землею, але й особисті речі, які були в червоноармійця в момент його загибелі: цигарковий мундштук, запальничка, складаний ножик, ложка, казанок, шолом і…фатальний уламок міни, який обірвав солдатське життя.
«Відродження» знову у пошуку
Урочисті заходи, які відбулися цього дня біля солдатського меморіалу на висоті «Ведмежій» зібрали близько двох сотень людей, окрім представників духовенства, державної влади та органів місцевого самоврядування, прийшло багато простих людей. Активну участь у організації та виконанні військових ритуалів брали військовослужбовці збройних Сил України. Кожен в цей день намагався внести свою частку у цю благородну місію.
Однак, найбільший тягар відповідальності залишається на плечах ентузіастів-пошуковців. Спілкуючись із членами загону «Відродження», я дізнався, що кістяк організації складають люди, що належать до силових структур: колишні і діючі військові, міліціонери. Загалом – 15 осіб. До прикладу, штатний сапер загону – офіцер механізованої бригади ЗС України  з Володимира-Волинського, водолаз та експерт – служать у органах внутрішніх справ.
Волинські пошуковці – не одинаки в своїй справі. У своїй пошуково-історичній діяльності члени загону «Відродження» активно співпрацюють з іншими організаціями, що здійснюють аналогічну діяльність на теренах України. Зокрема, налагоджено тісні стосунки та обмін інформацією із Київським міським історико-патріотичним клубом «Пошук», військовим музеєм Західного оперативного командування, Жовківською німецькою народною спілкою , Мостиським громадським товариством «Форт» тощо.
До слова, у період польових робіт 2012-2013 років, члени «Відродження» передали жовківчанам для поховання останки 12 солдатів Вермахту. А загалом, за час своєї діяльності, волинські ентузіасти пошукової справи знайшли останки понад 70 бійців.
– Цього літа продовжимо працювати в районі міста Ковеля, – розповів командир загону майор Вадим Дорофеєнко. – Від місцевих жителів поступила інформація про місце ймовірної загибелі льотчика-Героя Радянського Союзу. Після травневих свят члени «Відродження» займатимуться перевіркою цих даних.
Тепер солдатські «пірамідки» на висоті «Ведмежій» розташовані вже у три ряди. Сподіватимемось, що цього літа волинські пошуковці продовжать активно виконувати свою місію щодо встановлення історичної справедливості, гуманізму і людяності по відношенню до полеглих.

Підполковник
Володимир Скоростецький
Регіональний медіа-центр МО України (м. Львів)