Першого такого у своєму житті, самурая я побачив на рідній Хмельниччині, коли моя розумна мамця в черговий раз відправила мене в гості до своєї мами. Мета цих відвідувань стала мені зрозуміла набагато пізніше. Моя мама зробила все можливе щоби я не забув свої коріння та пишався тим, що я нащадок козацького роду.
Тоді я цього ще не розумів, в силу свого віку та певних життєвих обставин. Я був допитливим хлопчиком, якому потрібно було залізти у всі щілини і якщо не побачити, то точно почути все і про всіх. Саме це і було моєю мотивацією, яка сподвигла мене на черговий подвиг-мандрівку на горище нашої родинної хати у пошуках захованих скарбів.
Скарбів у моєму дитячому розумінні, я знайшов чимало. Це і старинний патефон, уламок шаблі і багато ще чого, що тоді для мене складало певний інтерес. Головні свої знахідки я знайшов трошки пізніше. Розкидавши духмяне сіно я намацав щось тверде. Твердими дерев'яними предметами виявилися хрест та домовина.
Я дивився на них ошелешено,не розуміючи, що вони тут роблять.
- Бабцю, там на горищі чиясь домовина та хрест!
- Дитино, то все моє. Пішли я тобі покажу де лежать хустинки та гроші на похорон щоби ти знав.
Я був приголомшений. Молода, повна сил та енергії жінка, спокійно готується до смерті і її зовсім не лякає цей факт.
- Бабцю, а ти зовсім не боїшся смерті?
- А чого її боятися, дитино. Вона все одно рано чи пізно настане, а вам менше клопоту буде. Втомилася я її боятися. Спочатку комуністи, потім німці, ляхи, потім знову комуністи. Вони всі приходили і уходили. А я, як була на цій землі, так в неї і піду. Це дух наш український.
Дух наш український. Я потім неодноразово мав можливість у цьому переконатися. А всі ці дешеві понти з саке та білими пов'язками на голові залиште для лохів. Вони люблять солодке та іноземне, а я народився на цій землі, в неї і піду, але спокійно і без театральних ефектів. Бо це дух наш і традиція - спокійно готуватися до смерті заради життя.
Дмитро Снєгирьов