Синдром Столипіна, або Фантомні болі імперії

Постріл у Столипіна 18 вересня 1911 року обірвав не лише життя прем’єр-міністра Російської імперії, а й ледь не чорносотенний, на найнижчих регістрах, українофобний колоніальний курс його уряду.

Столипін загинув, але його боротьба з «ідеєю відродження старої України і устрою на національно-територіальних засадах» жива й досі.

У березні 1911 року уряд Столипіна не дозволив відзначення 50-ліття від смерті Тараса Шевченка – факт, який шокував світову публіку нечуваним (тим паче для початку ХХ століття) культурним варварством. Але брудні інсинуації довкола Шевченка – аж до йменування його фашистом (!) (в ефірі оренбурзького телебачення) через буцімто «нелюбов до Росії» - і досі цвітуть буйним цвітом.

Україна скинула колоніальні пута, але щодо української історії та сьогодення досі залишається  актуальним (і правомірним) вживання термінів «колоніальний» та «постколоніальний» на позначення ситуації культурно-політичного поневолення, в якій люди перебувають або з якої щойно вийшли («Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства) можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють утверджують чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активності, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом – колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального» («Сучасність», № 12, 1993, с. 116)).

Колоніалізм в українській «версії» слід розглянути принаймні у двох аспектах – політичному та культурному.

Щодо культурного аспекту, то академік Вернадський іменував таке явище понад сто років тому «умственной подчиненностью»: певні народи починають усвідомлювати свою культуру «меншою» порівняно з високорозвинутою культурою метрополії. Культурне поневолення починається тоді, коли певний народ усвідомлює свою «меншу» культуру як «менш вартісну», «другосортну», «безперспективну». Поневолена нація переймає зневагу і зверхність колонізаторів до себе як свою внутрішню якість, чужа негативна оцінка стає самооцінкою, безсила ненависть до гнобителів обертається ненавистю до самого себе і своїх жалюгідних одноплемінників. Колоніальна культура – за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно з пересічним рівнем, підозріливістю до всього нового. Висновок Миколи Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді точною інтуїцією колоніального інтелігента: як усякий колоніал, «малорос» дійсно боїться виходу за одного разу засвоєні межі безпечного (зрештою,  має на те цілком об’єктивні підстави – досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!).

«Комплекс неповноцінності, що тяжіє над українцями стосовно метрополітальної російської культури, зумовлений зовсім не «бідністю», «слабкістю», чи «другорядністю» їхньої власної культури (об’єктивно кажучи, десятки повноцінних культур – від естонської до албанської й від словацької до каталонської – не є ані «багатшими», ані «першоряднішими» за культуру українську). Український комплекс неповноцінності насправді зумовлений самим фактом порівнювання, тобто ситуацією, в яку українці були силоміць поставлені на багато десятиліть – на відміну від каталонців, словаків, естонців, або й західних українців, котрі жодних комплексів щодо «великої російської культури» не мають, - хай вона собі буде хоч сто разів «великою». Українців змусили дивитись на себе чужими очима, бачити себе у чужому дзеркалі, оцінювати себе за чужими критеріями. Зайве казати, що ані ці критерії не були об’єктивними, ані погляд неупередженим. Культурна відмінність під чужим оціночним поглядом обернулась на слабкість, інакшість – на вбогість» (М. Рябчук).

Культурне поневолення незмінно супроводжується й обумовлюється поневоленням політичним – різноманітними формами примусу, утиску, прямого та непрямого насильства.

Таке поневолення улягало мистецькій потребі представити Україну й українців як щось екзотичне, інакше, відмінне, специфічне; з іншого – улягало політичному імперативу асиміляції краю, його імперської гомогенізації. Відмінність українців від росіян може бути цікавою з естетичного погляду – на рівні фольклору, звичаїв, зовнішності, але з політичного погляду вона не повинна бути надмірною, надто істотною, такою, яка б перешкодила прирученню й одомашненню краю, його інтеграції в єдиний імперський проект. За всієї своєї інакшості українці повинні залишитися в імперському дискурсі різновидом росіян – себто матеріалом не так для літературних екзерсисів, як для ефективного імперського будівництва.

Своєрідною перлиною такого дискурсу можна вважати нотатки князя Долгорукого з його подорожі в Малоросію 1810 року: «Хохол, - пояснює своїм читачам автор, - схоже, створений самою природою, щоб обробляти землю в поті чола свого… Він не нарікає на своє підневільне становище: він не знає нічого кращого… Він знає свій плуг, волів, горілку, і це складає весь його невибагливий лексикон… Він охоче приймає усяку долю й усяку працю. А проте його слід весь час підганяти, бо він надто ледачий: він здатен заснути й прокинутись п'ять разів на хвилину разом зі своїм волом… Наважуся припустити, що коли б весь цей люд не завдячував освіченим землевласникам їхню зичливість і людяність, хохла важко було б відрізнити від негра під будь-яким оглядом: один вирощує в поті чола цукрову тростину, другий – збіжжя. Хай Господь дарує обом їм добре здоров'я!»

Утім, питання про колоніальний статус українських земель під скіпетром імперії Романових не є аж таким ясним. По-перше, Україна не була щодо Росії «Сходом», скоріш навпаки – протягом кількох століть вона була щодо Росії джерелом західних впливів, істотним чинником європеїзації Московського царства й перетворення його в Російську імперію. По-друге, ця імперія сама зазнавала активної «орієнталізації» з боку західноєвропейського дискурсу – згадати хоча б подорожні нотатки маркіза Астольфа де Кюстіна. По-третє, Україна не могла бути чимось цілком «чужим» щодо імперії – і то не лише через свою православну й слов'янську спорідненість, й через спадщину Київської Русі, яка мусила бути інкорпорована в імперську історію як цілком «своя» й органічна. Справді, відсутність расової, та й етнічної дискримінації щодо лояльних «малоросів» у Російській імперії робить їхнє становище суттєво відмінним від, скажімо, становища африканців (або індійців) у Британській імперії. Про українську «специфіку» напрочуд вдало написав Андреас Капелер у статті «Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії». Головна теза німецького вченого – українці у згаданій ієрархії займали досить високе становище, майже таке саме, як і росіяни-великороси. Це становище, однак, зумовлювалося не якоюсь особливою толерантністю імперії щодо українців, а лише тим простим фактом, що імперія не вважала їх за «інших». Українці не дискримінувалися за етнічною ознакою, тому що в очах імперії їхня етнічність була ознакою суто регіональною. Толерантність із боку імперії була, так би мовити, своєрідною платою їм за лояльність: їх толеровано як неосвічених хохлів чи освічених малоросів лише тою мірою, якою вони самі були згодні визнавати себе хохлами чи малоросами. Але ті, хто такого визначення не приймав і наполягав на своїй окремішності, потрапляв до числа «мазепинців» (чи, у новітніших термінах, «западенців», «бандерівців», «рухівців», «щирих» і «национально-озабоченных»), словом – до патологічного різновиду хохлів, заражених якимсь небезпечним вірусом явно імпортного походження. Українці, за Капелером, не дискримінувались як індивіди, проте безумовно дискримінувались як група, що претендує на певні колективні – мовно-культурні – права.

Колоніальна спадщина України є досить важкою – ще важчою навіть, ніж комуністично-тоталітарна. Негативний self-image і комплекс неповноцінності – це лише один бік медалі. Другий бік, пов'язаний із тим-таки комплексом неповноцінності, - це гіпер-позитивний self-image, мегаломанське поширення географічних меж свого етносу, гіперболізація його культурної унікальності та вигадування його щонайглибших історичних коренів. Якщо негативний автостереотип українців відбиває суто імперське уявлення про них як про «хохлів», «малоросів», провінційний «різновид» росіян, то гіпертрофовано-позитивний автостереотип проголошує росіян «зіпсутим», «татаризованим» різновидом русичів-українців, натомість самих українців робить нащадками архидревніх скіфів, що жили на теперішніх українських землях задовго до появи на них слов'ян, або й нащадками доісторичних трипільців, цивілізація яких над берегами Дніпра зникла понад 30 тисяч років тому.

Для більшості українців, а відтак і чужинців Україна залишається культурним уламком імперії, провінцією, що виробляє культурну продукцію переважно для «хатнього» вжитку, а на імперський ринок постачає лише культурну сировину («малоросійську екзотику», «южнорусскій колорит»), споживаючи натомість готовий культурний та інформаційний продукт, вироблений у «Центрі», і не шукаючи жодних інших, самостійних контактів із зовнішнім світом. Цей уламок складається з регіонів, які поки що на культурному рівні, крім колоніальної «малоросійськості», мало що об’єднує: вони розмовляють різними мовами, - і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними кодами, різними історичними та культурними міфами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, - і погано не те, що «різні», а те, що немає «тих самих», немає нічого спільного, об'єднуючого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є лише різні регіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в «УССР», об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю. Фактично вони і досі не можуть витворити спільного культурного, ба інформаційного простору, живучи у своїх «тутешніх» світах і розмовляючи якщо й не на різних мовах, то, в кожнім разі, на різних звукових частотах.

Травмована колоніалізмом свідомість схильна всіляко перебільшувати не лише колоніальні травми, а й сьогоденні загрози. Українцям нелегко буває вибратися з чорно-білого світу, жорстко поділеного на «своїх» і «чужих»; відчуття «обложеної фортеці» часом істотно обмежує їхню здатність до саморефлексії, самокритики й самоіронії; стан загроженості й підвищеної мобілізації ускладнює можливості вільного і відвертого діалогу. Постколоніальне суспільство потребує певної психотерапії – як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду.

Стереотипи не можна цілковито знищити, оскільки вони є неодмінною складовою процесу пізнання, його, сказати б, початковим, найпростішим, найпримітивнішим етапом. Їх, однак, можна деконструювати і таким чином знешкодити їхній потенційно руйнівний ідеологічний заряд. Українська культура двох останніх десятиліть, схоже, ефективно виконує цю деконструктивістську функцію, викриваючи обмеженість як колоніальної, так і антиколоніальної точок зору, і протиставляючи їй відкритіший підхід, що його професор Марко Павлишин називає «постколоніальним». Ця зухвала понадпартійність досить часто наражає молодих українських інтелектуалів на гострі атаки з обох боків – українсько-націоналістичного та російсько-імперського».

Не дивно, що й сьогодні ставлення до України формується великою мірою на основі культурно-історичних стереотипів. З одного боку – ідилічний гоголівський стереотип «поющей и пляшущей Малороссии» (Україна, яку всі росіяни начебто щиро «люблять»), а з іншого – демонічний булгаковський стереотип України, знавіснілої від націоналізму («утілення хаосу, насильства і зла»). Попри позірну відмінність двох стереотипів, у їхній основі лежить те саме колоніальне уявлення про українство як щось «напівосвічене, дике, примітивне і нерозвинене». Як довго українство перебуває в «малоросійському» стані, не ставлячи під сумнів російської зверхності та власної другосортності, воно залишається прийнятним і навіть симпатичним. Але як тільки українство вибивається з-під контролю, воно стає небезпечним шаленцем, якого треба силоміць «вилікувати», а в разі неуспіху «лікування» - знищити.