Perpetuum Mobile українського року. Частина 1

12 жовтня 2013 року на Личаківському кладовищі у Львові відкрили пам’ятник лідеру гурту «Брати Гадюкіни» Сергію Кузьминському.

Сергій Кузьминський – культовий (без перебільшення) український рок-музикант, лідер рок-гурту «Брати Гадюкіни» - помер 3 серпня 2009 року після тривалої хвороби (рак гортані), у віці 46 років.   

1 травня того року лікарі поставили Сергієві Кузьминському діагноз «злоякісна пухлина гортані третього ступеня». Три місяці він боровся з хворобою, лікарі давали прогнози на одужання. «На жаль, втішні прогнози лікарів не справдилися, і сьогодні (3 серпня 2009 року – А. Т.) ми втратили справжнього музиканта й людину», - повідомляв офіційний сайт «Братів Гадюкіних».

Багато критиків та музичних виконавців сходяться на тому, що "Брати Гадюкіни" досі залишаються найвидатнішим явищем на українській рок-н-ролльній сцені, наголошуючи на визначальному внеску Сергія Кузьминського у розвиток цієї музики в Україні.

Відродження рок-музики в Україні, що розпочалося близько 1986 року, відзначалося розмаїттям незалежних рок-груп та їх ентузіазмом і зміною ставлення офіційного соціуму до рок- і загалом – альтернативної культури. З другої половини 80-х років навіть філармонійні вокально-інструментальні ансамблі поступово починали називатися “рок-групами”, які з офіційно-дозволеною соціальною сатирою в дусі політики перебудови сповідували уже масовий стадіонний хард-рок (прихильники “нової хвилі” та інших стилів їдко називали його “харч-рок”) чи хард-н-хеві і хеві-метал в дусі “перестройка-і-гласность-рок”. Щоправда, в Україні перебудова просувалася доволі повільно, і навіть у столиці українського відродження – Львові було сильне протистояння із офіціозом. Підпільні рок-концерти у Львові відбувалися ще у 1987–1988 роках. Саме першим проявом горбачовської перебудови була можливість більш вільного вияву субкультурно-контркультурної молоді, зокрема, хіпі, панків, металістів та рок-музики. Такі жанри, як рок та співана поезія, відіграли чималу роль для активізації молоді у “оксамитовій революції” кінця 80-х ХХ ст. під час перебудови. А у творчості таких виконавців, як Віктор Морозов, Едуард Драч, Марійка Бурмака, Вікторія “Сестричка Віка” Врадій, групи “Брати Гадюкіни”, “Кому вниз” та інші, ці напрямки молодіжної культури стали важливим чинником українського націотворення. Головне – у молодіжній культурі з’явилася альтернатива, контркультура. Це, зокрема, засвідчив рок-аванґард, найяскравішими представниками якого в період перебудови в Україні та за її межами стали передусім київські рок-гурти “Колезький Ассесор”, “Раббота Хо” і “Воплі Відоплясова”, а згодом – “Брати Гадюкіни” та Вікторія “Сестричка Віка” Врадій.

Найбільшим шоком для суспільства був жанр стьоб-року взірця “Братів Гадюкіних” і особливо їх “сестрички” Віки Врадій. Це не був традиційний перебудовчий стьоб (“стьоб” первісно визначається як різновид молодіжної сленґової практики, тип спілкування, у якому за маскою серйозності прихована іронія, насмішка чи глум), це було й висміювання відсталості марґіналізованого українського суспільства (“рогуля”), а більш загально – синтез рок-музики із народною сміховою культурою, помноженою на соціальну сатиру. Саме такий синтез, на той час призабутий, ще у другій половині 70-х років ХХ ст. у Львові сповідувала незалежна рок-група “Вуйки”.

Наприкінці 80-х у совєтських музичних телепрограмах нерідко звучала пісня «Все это рок-н-ролл», яку співав колектив московських і пітерських рокерів. Два рядки з неї: «Каждый в душе Сид Вишес, а на деле — Иосиф Кобзон» виявилися пророчими. Дуже небагато хто з тих, що стали пізніше популярними рок-музикантами, змогли залишитися вірними образові шаленого британського панка, бас-гітариста «Секс Пістолз». Одним із тих небагатьох, які протягом усього часу своєї творчої діяльності залишалися Сідом Вішесом, на думку Тетяни Єжової, був Сергій Кузьминський. «Мій шлях співака, поета-пісняра, композитора і дебошира був тернистим. З дитинства піонерського у вокально-інструментальних ансамблях поневірявся. Багато бачив людської несправедливості, – розповідав у одному з Інтернет-інтерв’ю Сергій Кузьминський. – У роки брежнєвського застою вміння мої розвивалися по барах та весіллях, у районних філармоніях».

У 17-річному віці Сергій «підсів» на наркотики, за що згодом відбув арешт за ґратами. Так совєтське суспільство намагалося його вилікувати. Дурману довго не покинути не міг, хоча робив спроби, іноді по кілька місяців сидів «чистим».

За ті роки досвіду накопичилося чимало, от і вилився він у піснях «Братів». Драйвова музика, жива мова, історії з життя. То був, як вибух. Молодий гурт зі Львова, який одразу почали порівнювати з «ВВ» із Києва, називали навіть крутішим за «ВВ». Перший склад гурту такий: Сергій «Кузя» Кузьминський (вокал, клавішні, пісні); Олександр «Шуля» Ємець (сакс); Андрій Партика (гітара); Михайло Лундін (барабани); Олександр Гамбург (бас, вокал).

– Перший наш концерт був у якомусь БК, я навіть не пам’ятаю назви. Десь на Новому Львові. Пригадую тільки, що працював лише лівий портал – навіть не портал, а просто дві колонки, одна на одній. І нічого так. «Зажигали», – ділився спогадами Кузя.

Вперше гучно «Гади» заявили про себе на фестивалі «Голосієво-88». Тоді вже у рідному місті вони стали ледь не культом, адже грали підпільні концерти, тоді як влада намагалася те все «прикрутити». Як відомо, заборонений плід – найсолодший. Десь у підвалі записували пісні, які відразу ставали хітами.

 «1986 році я звільнився із зони, відмотавши «троячку» під Харковом за протизаконне виготовлення наркотиків. Поки я «чалився», сталася перебудова, дозволили рок-клуби. На зоні я читав про все це в газетах. Ну, думаю, невже! У Львові рок-клуб! Цього не може бути! Нарешті хлопчаки відв'язалися, і пішов рок-н-рол. І ось, приїхавши до Львова, що я бачу! Якісь бовдури співають незрозумілі пісні на слова Тараса Григоровича Шевченка. Я кажу: «Хлопці! Це зрозуміло! Але де ж рок-н-рол? Все! Тепер же можна! Давайте відірвемося хоч би протягом найближчих п'яти років!», - розповідав Сергій Кузьминський.

Будучи людиною освіченою, Сергій Кузьминський, проте, створив на сцені образ недорікуватого «мешканця глибинки», який співав чудною мовою, яку одні називають «лемківським», а інші - «галицьким» діалектом. У ньому — несподівана суміш українських, російських, польських, словацьких слів:

«Звьоздочка моя,
тiльки для тебья
Заспiваю пісню цю
задушевную...»

Все це було круто замішане на ритм-енд-блюзовому саунді з частим переходом на українські народні мотиви.

Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьминського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день». На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьминський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.