Східне Партнерство без Угоди про асоціацію з Україною: на межі можливостей?

Чому Угода про асоціацію з Україною є настільки важливою для ЄС? Як її підписання чи непідписання вплине на ініціативу "Східне партнерство"?

Угода про асоціацію між Україною та ЄС – це історичний шанс для України здійснити докорінні реформи і стати повноцінною частиною європейського простору, навіть не будучи кандидатом на членство в ЄС.  Саме так, крізь призму її  важливості  саме для України, Угоду про асоціацію   найчастіше  і оцінюють.  Зараз, коли шанси на підписання Угоди цього року у Вільнюсі катастрофічно мізерні, хотілось б закцентувати увагу не на Україні, яка руками влади робить все можливе, аби підписання було зірване, а на ЄС. Чому ця Угода настільки важлива для ЄС?                                                               

Чому ЄС зі свого боку робить практично все можливе, аби Угода у Вільнюсі біла підписана?  Звичайно, існує низка дуже вагомих економічних,  міжнародних та геополітичних чинників, але я би воліла зупинитися на одному з них – Східному Партнерстві.

Угода про асоціацію з Україною – це успіх Східного Партнерства, ініціативи, що  була неоднозначно сприйнята як в ЄС, так і поза його межами, ініціативи, що об’єднала різні держави лише на основі одного чинника – регіональної приналежності до східного виміру Європейської політики сусідства.

Європейському Союзу потрібен результат у вигляді підписаної Угоди з Україною,  на переговори і розробку якої пішло шість років  напруженої роботи.  Результат потрібен Штефану Фюле, який як ніхто лобіював українське питання протягом останніх років. Результат потрібен і  Єврокомісії в цілому, і Європарламенту, і окремим державам-членам ЄС, що  переконували, передовсім, старих членів ЄС у необхідності  інтеграції України в європейський простір.

Східне Партнерство в разі підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС доведе свою ефективність  та спроможність. Це особливо важливо сьогодні, коли Вірменія різко розвернулася в бік Митного Союзу, перспективи відносин з Грузією туманні після зміни  влади, а Молдова, хоч і є лідером серед країн Східного партнерства, втім, навряд чи підпише Угоду про асоціацію  з ЄС, бо незрозуміло, як бути з   Придністров’ям у цьому випадку.  Тому, з усіма її внутрішніми  проблемами з демократією, правами людини,  і виконанням свого  домашнього завдання Україна є  найкращою можливістю довести, що  Східне Партнерство відповідає потребам часу, і є адекватною по своїй формі і змісту  ініціативою по відношенню до сусідів ЄС.

Якщо Угоду підпишуть, то у Східному Партнерстві розпочнеться нова віха, бо ж буде доведено, що   ЄС спроможний більш-менш ефективно «експортувати» власні практики і норми у країни, що мають статус не кандидатів, а сусідів ЄС, а відтак мають більші проблеми з імплементацією європейських стандартів, бо відсутня головна і найбільш вагома мотивація – перспектива членства.

Якщо Угоду не підпишуть з Україною у Вільнюсі, то результат буде, відповідно, протилежний. Виникнуть питання щодо подальшої долі ініціативи Східного Партнерства та й взагалі  моделі,  інтенсивності та доцільності глибоких відносин з країнами, що наразі  об’єднані під дахом цієї ініціативи.  Непідписання Угоди з Україною однозначно змінить підхід ЄС до формування  східного виміру своєї політики. Як саме – питання інше. Цілком ймовірно, що ЄС  зосередиться на більш  раціональній, передовсім торгово-економічній моделі кооперації, що базуватиметься не на   штовханні національних владних еліт до змін, а на очікуванні, коли ці еліти самі ініціюють зміни зсередини і будуть їх підтримувати. Можливий і інший сценарій, звичайно, коли ЄС ще більше сконцентрується на більш  глибокій співпраці з країнами ініціативи, зробивши висновки  після провалу української історії. Головне одне -  зміни будуть, і зміни  стратегічного характеру у зовнішній політиці ЄС.