Виклик фальшивим наративам

Тверезо про рідну історію

Справу розбудови нації та базованої на її здобутках і вартостях держави, доречно порівняти зі зведенням будинку, де основою всьому є фундамент. Міць, зовнішність й практичність будівлі залежатимуть від мотивації, старанності, хисту, інтелекту, спритності та вподобань будівничих. Доля (насправді величезна кількість чеснот і талантів предків нинішніх українців) дарувала потужну й обнадійливу основу. Водночас, історія знає приклади, коли цілі народи (траплялось добровільно, а нерідко під тиском брутальної сили) ставали частиною національного проекту інших. Виклик з яким зіткнулася Україна нині, ставить питання руба: або ми доведемо право власного первородства на рідній землі, або скористаємося гірким досвідом суспільств що занепали й станемо часткою погною для поневолювачів.

Прагнення дослідити історію етнічної спільноти часткою котрої довелося побачити світ, з часом спричиняло виникнення великої кількості запитань: чому в підручниках савєцької історіографії відразу від періоду первісної людини (в ті часи дарвінська «теорія еволюції» не знала альтернатив) переходили до часів Русі? Процес совєтизації національностей вибивав з огляду школярів цілі тисячоліття, й порівняння шкільних посібників з історії Московії (в той час РСФСР), народів Кавказу або середньої Азії й Української Савєцької Соціалістичної Республіки був не на користь останньої. Нав’язаний стан речей не потребував пояснення. Малограмотні, неосвічені, не знайомі з історією є вразливими для брехні, а знання історії руйнувало ненауковий міф про етнічно-історичну «спільність українців, москвинів й білорусів».

Народна мудрість вчить: кинутий дурнем в річку камінь не відшукають і семеро мудрих. Справа руйнації фальшивих, складених царською, савєцькою і нинішньою шовіністично-кремлівською пропагандою наративів, вимагає копіткої й водночас виваженої праці. Тут не гоже вторувати хамовитим опонентам й дублювати їхню поведінку. Мудрість й аргументованість в цій справі є найкращим доказом правди. Знання історії вчить критичному аналізу подій, явищ, процесів та інформації. Протверезіння від асиміляторського чаду (розпочате навіть не відразу зі зникненням «імперії зла») показало світові створені предками українців шедевральні витвори мистецтва, й водночас штовхнуло кремлівських очільників до пошуку нових (також ненаукових) трактувань минулого. Нинішній етап відродження нації вимагає копіткої праці в усих царинах суспільного життя. Тішусь фактом того, що маємо порох в порохівницях. Буття дарує цій потребі гідних і спроможних ототожнити себе з народом до останньої клітини, котрим справа любові до рідного є набагато більшим аніж одягання у певні дні вишиванки та плач над незаздрісним сьогоденням. Ми маємо тих, кому прагнення діяти є набагато важливішим аніж обурення несправедливістю, й саме їхньою працею українці торують собі шлях в майбутнє.

Минуле відкривається у різноманітний спосіб. Історичні документи, хроніки, а в народу котрий не практикував писемності витвори його майстрів, котрі час перетворив в артефакти. Але зрозумілим і близьким воно стає лише в часи емоційного переживання. Війна засвідчила потребу в принциповому і чіткому розмежуванні правди й далеких від дійсності «теорій». Нехай пробачить мені читач за такий великий вступ, проте він є поясненням вагомості події про котру оповім нижче зокрема, й праці на ниві дослідження та оприлюднення минулого України в цілому.

Перше півріччя 2025-го року збагатило українську наукову історіографію поважними виданнями «Надбання Великої Скіфії» та «Велична Скіфія – Протоукраїна». Їх автор - член Національної Спілки Письменників України, почесний доктор мистецтвознавства Українсько-Американського університету «Конкордія», радник Президента Академії Наук Вищої Школи Микола Гладкий. Варто зазначити, що це вже сьоме і восьме видання дослідника праукраїнської спадщини і науковця. Як і попередні видання, всі вони віддруковані на якісному глянцевому папері (що суттєво збільшує якість і вартість), а вміст оповідає про маловідомі загалові часи становлення нації.

Культура українців сягає в глибину тисячоліть. Нинішній обиватель (не з власної вини, а внаслідок цілеспрямованого плекання в часи поневолення) поверхово знайомий з історією Риму, Еллади, Єгипту та Північної Америки (переважно завдячуючи голівудівським кінострічкам та уривчастим спогадам шкільного предмету «історія»). Про минуле Посулля, Причорномор’я, Приазов’я та дніпровсько-дністерського межиріччя пригадає хіба-що окремі періоди часів Русі й козацтва. Але український чорнозем (рівно як і помор’я котре хижа Москва нарекла Новоросією) ніколи не були безлюдними, а його автохтони нічого спільного з іранськими (як це довгий час безпідставно трактувала савєцька історіографія) та угро-фінськими народами не мали. Тут вирувало бурхливе життя, а замешканий люд (одне з джерел націєтворення) формував світогляд не питаючи порад в чужинців й свідомо здійснював цивілізаційний вибір.

Реальна вагомість і вартість праці Миколи Гладкого на ниві збору артефактів, їх дослідження, вивчення, класифікації, введення в науковий обіг нових, раніше невідомих раритетів, доводить факт існування у скіфів (праукраїнців) потужної (послуговуючись новітньою термінологією конкурентоспроможної) культури. Ці видання не лише для науковців. На тлі відродження москвинського імперіалізму свідками котрого ми є, це ще й просвітлення та мотивація. Нам довгий час доводили, що скіфи приблукали до берегів Дніпра й Чорного моря з середньоазійського Межиріччя, що знайдені в їхніх похованнях золоті, срібні і бронзові витвори мистецтва створювали еллінські майстри, оскільки скіфи нібито цілковито перебували під впливом їхньої культури. Поза увагою таких «дослідників» лишався той факт, що один з семи найбільших філософів Еллади Анахарсіс був скіфом за походженням, а предки греків сприймали його чужинцем. (Доречі, постаті Анахарсіса присвячене одне з попередніх видань Миколи Гладкого). Його сентенції (вислови повчального характеру) вражали глибиною афінських філософів. Він не цурався «варварського» походження, а на кпини відповідав влучно. Не сперечаючись, не ображаючи і не принижуючи давньогрецьких шовіністів, а змушуючи їх себе поважати. А разом з собою і всю Скіфію. Доказом ненауковості «іранського походження скіфів» є і сучасні дослідження. На початку літа 2021-го року, мешканці селища Токівського на Січеславщині (наразі поки-що Дніпропетровщина) звернулися до істориків з пропозицією дослідити рештки знайденого в часі розкопок скіфського воїна, а по закінченню необхідних процедур знову поховати. Експертиза засвідчила чітко і недвозначно. Об’єкт дослідження був європейцем, а не приходьком чи приблудою. Людяним ставленням до не зітлілих решток предка, нащадки віддали йому належну шану й засвідчили генетичну спадковість. Нинішня кремлівська пропаганда, прагнучи привласнити собі минуле України, пустила гуляти мережею Інтернет побрехеньку, згідно котрої скіфи є вихідцями з Сибіру, й мандруючи з мало не від Великої Китайської Стіни, через тайгу й казахські степи, врешті-решт причвалали до берегів Чорного моря, де й осіли. Пригадую, як задовго до початку війни, московський історик, оповідаючи про скіфів вжив термін «наше Причорномор’я». Там вірили, що незалежність України явище тимчасове, й не позичивши в Сірка очей ширили виряжену в шати науковості блекоту. Вартість праці Миколи Гладкого полягає в тім, що він фактологічно руйнує далекі від дійсності міфи, дарує позитивні емоції, надихає, надає впевненості та оптимізму, спонукає до дії. Виважено, аргументовано й переконливо. Подані на сторінках його книг якісні фотозображення (з параметрами, спектральним аналізом, графічними ескізами та вказаним місцем знахідки) довготривалого періоду в історії України це доводять. Окрім самих артефактів (бронзові котли, вістря стріл й списів, мечі, золоті та срібні нашивки котрі зображають побут й бачення довколишнього світу) присутні й форми для лиття, себто речові докази того, що все це створювалося (відливалося) не в далекій Елладі і не на берегах Тигру чи Єфрату, а в самій Скіфії. 

Справа оприлюднення створеного предками має доленосне значення для майбутнього. Маємо лишену у спадок потужну і багату культуру. Скіфи вміли замилуватися птахом, зайцем, оленем в часі спочинку або руху, закарбувати в пам’яті напругу кожного мускула, а потім відобразити це у вилитих з золота відтисках. Європейські філософи, монархи й військовики, захоплюючись військовим мистецтвом запоріжського козацтва, навряд чи підозрювали, що традиції козацького побратимства сягають скіфських часів. Але золоті нашивки на котрих зображено воїнів з натягнутими на луках титявами і котрі притулилися спиною один до одного, або обнявшись п’ють з однієї чаші, свідчить про давність традиції котра з часом успадкувалася козацтвом. Нинішні дослідники минувшини зрештою починають розуміти, що традиція висівання, догляду і збору зернових (пшениці) була ідентичною в трипільців (історія котрих сягає понад п’ять тисяч років), скіфів (історія котрих сягає двох тисяч років), слов’ян часів Русі, русинів часів Речі Посполитої, і навіть українців часів московського царату. Хіба передача знань між поколіннями не є доказом сталості, кровно-культурної єдності люду котрий жив на теренах нинішньої України та власної ролі в історії світових цивілізацій? Представлені мною праці Миколи Гладкого доводять цей факт, чим руйнують примітивні і ненаукові наративи та унапрямлюють нинішню історіографію в наукове, конструктивне, а головне вкрай дочасне русло.

                                                                                                 Олесь Вахній