РАХМАНСТВО УКРАЇНИ давні звичаї Українців

Рахмани – люди Духу, знавці найвищих Законів Світоглядних, носії Слова від Бога, посередники між Вищими Силами і людьми. Рахмани шляхом просвітлення створювали пояси безпеки у Європі.

У сьогоднішній традиції Православ’я збереглися давні українські звичаї вшанування Рахман. В українських пам’ятках усної народно-поетичної творчости  Рахмани – Божі люди й праведники. Ще не так давно відзначення Рахманського Великодня було поширене на землях Київщини, Херсонщини, Поділля, Гуцульщини.  На Волині Рахманство мало дещо відмінне уявлення від решти Українських земель. Особливість свята та, що в усьому слов’янському світі воно відоме лише в Україні і відбиває найдавніші вірування Українців.

Рахман /Р-а-х-ман/ – рівнів духовних Хреста чоловік, живе і славить. Рахмани – духівники, які стояли над вічем, тримаючи поля у рівновазі. Вони не мали права ніколи впливати на чужу волю. Рахмани ніколи не займали чужих територій, а вели лише просвітницьку діяльність.

Рахмани Волині шанували Хреста, шанували і віддавали почесті як Сину Божому у часи Дулібії, Волині.

Рахман, літописне Врахман – слово рясно відбите в у великій кількості українських прізвищ: Рахман, Рахманин, Рахманець, Рахманюк, Рахманенко/Рохманенко, Рахманченко, Рахманчук, Рахманний, Рахманський, Рахманинов; назв: Рахмани, Рахманне, Рахманів, Рахманівка, Рахманщина; свято – Рахманський Великдень.

Найранішу писемну згадку про Рахман подає давньоукраїнська пам’ятка ”Велесова Книга”, що свідчить про те, що українці мали давні та ревні канони у виконанні рахмансько-волхвіській світоглядній системі.

Обов’язком Рахманів було навчати людей, давати їм Знання Світобудови, здійснювати обряди, бути взірцем добропорядности й праведности.

Цей день відзначали з пошаною, відправи у церкві не було, але не робилася жодна робота. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, збиралася уся родина. Господиня подавала варене яйце господарю і кладе на столі лише одну паску збережену навмисне до цього дня від Великодня.

За переказами на 25 день після Великодніх свят після середи у четвер – Права середа, відзначався Рахманський Великдень у пам’ять про мудреців-Рахманів.

Літопис Руський за 839 рік свідчить: ”Закон же у Іукриян, яких ще називають Врахманами і Островитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби.”

Словник Бориса Грінченка пояснює ”Рахман” як ”житель міфічної місцевості, праведний християнин”. Збереглися прислів’я про Рахманську вдачу: “постимося, як Рахмани”, “поти Рахман плохий, поки собаки не обступили”, “віддам на Рахманський Великдень”, “на Юрá-Івана, на Рахманський Великдень”.

Рахмани – люди Духу, знавці найвищих Законів Світоглядних, носії Слова від Бога, посередники між Вищими Силами і людьми.

Ідеал заможного і злагідного життя – природовідповідна, гармонійна структура суспільного життя, рівномірний поділ прав і обов’язків, система, яка вносила лад в усі прошарки населення, давала кожній окремій людині знайти свою природо відповідну нішу за призначенням та виконувати природовідповідну функцію /роботу за призначенням, покликанням, роботу, яка приносить задоволення як виконавцеві, так і тому, хто користується її плодами/. Саме цей світоглядний Православний критерій, прагнення до удосконалення, до світлого, високого Рахмани, як носії Знань, заклали як наріжний камінь у Православну систему людської спільноти.

Рахмани – високодуховні й шановані постаті у суспільстві. У суспільстві відповідали за духовний та моральний стан його, освіту, охорону здоров’я. Жили Рахмани у містах осідло, без виїзду, мали окремий квартал для проживання.

Містом управляла рада Рахман. З них частина була монастирських схимників. Життя їх було у щоденних молитвах і ясному осмисленні Закону Прави. Жили окремо при монастирях, зокрема найбільшим монастирем був монастир у Пересопниці. Сама монастирська територія розкинулася на десятки кілометрів у радіусі навколишніх поселень: Пересопниця – Обарів – Клевань – Оржів – Пересопниця. Пересопниця – особливе місце, місце поклонінь, де перебували найбільш гідні, достойні заслужені Рахмани які мали особливий статус.

Братство Рахманське – Брахмани у Пересопниці нараховувало сімдесят Рахманів різних рівнів. Рахманів Першого рівня посвяти було сімдесят, Другого рівня – десять, а Третього, найвищого – чотири. У Соуренжі на той час було триста Рахманів різних ступенів посвяти.

Майбутні Рахмани здобували загальну для всіх освіту – найперш у школі, гімназії та колегіумі. До духовної науки дітей відбирали Рахмани з подачі волхвів у віці 12 років. Згодом, у шістнадцяти літ частину з них відправляли до науки у духовний колегіум, де вони мали можливість читаючи священні книги, слухаючи учителів отримувати високі, світлі Знання. 

Рахмани вільні від подружнього життя жили схимниками у монастирях, але мали за обов’язок молитви і посту. Про строгість посту знаходимо підтвердження у народній приказці: “Постимо як Рахмани”.

Рахмани мали сім’ю – були жонатими, мали дітей і надзвичайно ретельно дбали про них. Ведучи благочестивий спосіб життя мали шану в суспільстві та благодать у Бога – жили довго, окремі досягали 125-річного віку. Вступивши на служіння Богу і людям у віці сорока п’яти років були шановані на звертання “Отець”. На шанобливе привітання:  “Мир Вам!”, відповідно отримували гідне: “Вам Миру бажаю!”.

Звичний день розпочинали з молитви по шостій годині /до сьомої/ ранку, так само з молитвою і лягали спати по десятій годині вечора. Між тим виконувалася робота із управління містом чи державою, залежно від ступеня посвяти. На щодень споживали різну їжу, але перевага була за злаками, фруктами, овочами, медом, горіхами. Споживали також сало, свинину, річкову і ставкову рибу /не хижу/, молоко, сир сметану, масло, проте обмежували себе у споживанні м’яса, м’яса птиці не вживали зовсім. Снідали завжди о дев’ятій годині, обід припадав на першу годину дня, а вечеря на сьому. 

Контакти із населенням мали доволі обмежені. Залежно від ступеня духовної посвяти поділялися на Перший /нинішній відповідник – єпископ/, Другий /архиєпископ/  і Третій /митрополит/ ступінь ієрархії. Залежно від рівня брали участь у громадському житті громади, були співучасниками святкових Богослужінь у церквах.

У Рахман інхвормаційна чакра домінуюча, колір їхнього вбрання – фіолетовий. Навіть посуд мав фіолетову барву.  

Носили служебне облачення подібне до теперішнього православного із символами: хрести і дубове листя  із жолуддям – символом міцности і плодовитости Рахманства.

Вирізнялися від посполитого люду не тільки своєю великою Православною вірою, а й зовнішнім виглядом. Сіроокі, або синьоокі, були вони високим і статними, мали зросту понад метр вісімдесят, з довгим світло- або темнорусявим волоссям на голові, вусами і бородою і не стриглися, тому й називалися Назареями (Назареї на-зор-є/ –  ті, які є наглядачами, очима Всевишнього). У буденні дні носили наголовну шкіряну пов’язку, а в свята – металеву. Тіло покривали вишитою по шиї, на грудях та подолі, полотняною, довгою сорочкою, що прикривала коліна, підперезаною шкіряним шириною у сім сантиметрів з круглою пряжкою. Пасок мав металеві кільця на яких кріпися 25 сантиметровий ніж-кинжал із двостороннім гострим лезом. Штани були вільні, не широкі, довгі на довжину тіла і прикривали ноги взуті у шкіряні заокруглені чоботи на підборах. Поверх натільного одягу вдягали й фіолетовий, фарбований чорницею на ґудзиках плащ, а в холодну пору року одягали такого ж кольору жупан із сукна. До них носилася біло-сіра з памороззю каракулева, круглої форми висока, на двадцять п’ять сантиметрів шапка-папаха. Зверху йшла  вставка з малинового сукна, з чотирьох частин, які утворюють посередині рівнораменний хрест. Спереду, нижче середини прикріплювався металевий знак-відзнака Рахмана – тризуб. Папаха носилася постійно і влітку, і взимку і була одним з елементів окремішности Рахман.

Символом у Рахман був довгий, двометровий посох з вишні чи ясена, зверху кріпися рівнораменний хрест, а знизу – загострення і міг використовуватися як зброя. Не дарма в народі затрималася приказка: “Поти Рахман сумирний, доки його не чіпають”. Рахмани ж були першими творцями системи бойових єдиноборств – метелиця, гопак. Як і всякий чоловік тих часів Рахмани досконало володіли не тільки зброєю, а й бойовими мистецтвами, технологіями впливу як і характерники. Особливе місце у системі безпеки й оборони приділялося коням. На теренах монастиря була виведена порода білих коней з чорною гривою і яка в ті часи високо цінувалася. Саме Рахманам належить системна довершеність виведення породистого коня. Тому і в народній пам’яті залишилося, що “Рахманський кінь – смирний, спокійний, тихий”.            

У ”Ходженні Зосими до Рахманів” /1653рік/  знаходимо, що Зосима (Зосима Прокопович /1653р/ чернігівський єпископ) сорок днів постував й благав Бога показати  к р а ї н у  б л а ж е н н и х. Бажання його збулося. Ось що він побачив:

”Рахмани й удень, і вночі проводять час у молитві, живляться плодами землі й п’ють солодку воду. Ангели прилітають до них і сповіщають про праведних і грішних людей на землі, який йому призначено вік прожити. Тому Рахмани й моляться за людей. Живуть від 100 до 360 років, а іноді й до 1 800 років. Знають коли відійдуть, тому помирають без мук і страху…”

Дослідження українських істориків та етнографів фіксує чимало важливих і надзвичайно цінних відомостей про рахманів та їх спосіб життя, окремі з них можна зустріти і сьогодні. Так, видатний вчений-мовник Борис Грінченко, у своєму Словнику подає тлумачення слова рахман як “житель міфічної /Артанії/ місцевості праведний християнин”.

Найбільше свідчень про Рахманів та Рахманський Великдень знаходимо в етноґрафів Бойківщини, Буковини, Гуцульщини, Закарпаття. На Гуцульщині про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, казали: “Сесе не чоловік, якийсь Рахманин!”  Духовний спокій був настільки помітним і зримим, що говорили: ”Рахманна /спокійна/ дитина”.

Не менш цікавими етнографічними знахідками є дослідження Володимира Шухевича: “Гуцули повістують, що Рахмани – це жерці /монахи/, справедливі руснаки, вони такої віри як ми. Вони живуть далеко на сході в монастирі /в “Сочеві”/Пересопниці/, де ведуть богомільне житє; ми й за них жиємо /завдячуємо їм наше життя/, бо вониодкуповують наші гріхи, говіючи /постуючи/ цілий рік, соромляться тілько тим, що у них діляться їх 12 одним яйцем.... Рахмани наші кревні. Тому старші люде заховують до Рахман в піст у понедівник, середу і п’ятницю ніхто з них і молоком не скоромив би ся”.

Подібні свідчення зафіксовані у працях С. Витвицького: “Ким був той Рахман сказати важко, але це слово у гуцулів ідеал гідності і злагідного життя”.

“У цей день цілий день постують. Після заходу сонця коли з’явилася вечірня зоря до хати сходиться родина. Господиня дає варене яйце і кладе на столі лише одну паску збережену навмисне до цього дня від Великодня./Святилося властиве три/. Тримаючи яйце у руці господар дому посеред хати мовить: Ходіть діти будемо ділитися всі цим яйцем живі. З хатніх відказують: Як же ми зможемо одним яйцем поділитися? Тоді батько урочо каже: Ой коли могли в цей Великдень 12 Рахманів одним яйцем поділитися, то певне і для нас одного вистачить. Сказавши то, поважно знімає з яйця шкарлупиння і складає її на столі, а саме яйце ділить на усіх, та ще на одну частинку більше, стільки частин скільки у хаті душ. Наділивши всіх найменшій дитині і той шматочок що залишився. Споживши після розподілу, господар збирає шкарлупиння і разом із дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду примовляючи: Яйце не знайде Рахманина, але шкарлупа знайде, то знайде безівно/напевне/. Усі повертаються до хати і споживають третю Великодню Паску та пісну вечерю”.

Подібно до описаного святкували Рахманський Великдень у Дулібії.

Цього дня увесь день постують. По захід сонця, коли з’явилася вечірня зоря до хати сходиться родина. Господиня дає варене яйце і кладе на столі лише один хліб житній, як символ життя Світлого Православ’я, яйце – символ єднання Ясного Світлого Ірію. Господар дому посеред хати тримаючи яйце у руці мовить: Ходіть діти будемо ділитися всі цим яйцем живі. Хатні відказують: Як же ми зможемо одним яйцем поділитися? Тоді батько урочо каже: Ой, коли могли у цей Великдень дванадцять Рахманів одним яйцем поділитися, то певне і для нас одного вистачить. Сказавши це, поважно знімає з яйця шкарлупиння і складає її на столі, а саме яйце ділить на усіх, та ще на одну частинку більше, стільки частин скільки у хаті душ. Наділивши всіх, віддавав найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Споживши яйце після розподілу, господар збирає шкарлупиння і разом із дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду примовляючи: Яйце не знайде Рахманина, але шкарлупа знайде, то знайде безперечно. Усі повернувшись до хати і споживають третю Великодню Паску та святкову вечерю без м’яса.    

Рахмани організували духовні центри по всій території Дулібії – союзу народів, які заселяли теперішню територію України. Вони просвітлювали народи ясним ученням про Світлий Ірій. Достойно Живу шануючи, Рахмани шанували Отся Господа, через що були світлими і щасливими людьми. Проводячи життя своє у молитвах до Отся Господа, рахмани вирішували всякі державні справи. Вони рідко з’являлися на людях, жили в окремих кварталах, але їхні рішення мали велику вагу, їхні організації були повсюдно. Рахманів, життя яких обривалося – хоронили в пантеонах. Ховали Рахман з почестями –   у святковому вбранні та чоботях. Де їхні тіла знаходилися три роки, згодом їх перепоховували. Означених мощами щасливих ховали в могильних камерах. Інших –   у камерах пантеону Рахман Святих. Рахмани радо ярими Духами, якими повелівали живі Рахмани, знищували усіляку нечисть до рівнів диявола. Рівнями нижчу нечисть знищити вони не могли.  

Знищивши Святі Книги, літописи, переінакшивши історію вороги Православ’я не змогли повністю стерти з пам’яті народу образ Рахмана. Він  затримався не лише в окремих переказах, прислів’ях, приказках а й шанованій народній картині Мамая.

Мамай /ма-ма-я/ – світлий до світлого, лик Рахмана, сидить завжди в позі Лотоса,– символ Духу Високого, надзвичайно шанована в усіх станів українців народна картина на якій зображений козак, що сидить у позі лотоса з чубом/оселедцем, поруч його незмінні атрибути картини у різних варіантах: кобза/бандура, люлька, сабля, спис, пляшка/сулія, чарка, горілка, черес, шапка, дуб, кінь, риба.

поза лотоса – символ Духу високого;

чуб – символ воїнства духовного;

кобза – символ полів Всевишніх;

люлька – символ польової чистоти рахманської;

сабля – зброя є Духовна;

спис – символ ураження Рахманського на віддалі;

горілка, пляшка – символ ярого Духа;

чарка – символ рахманської гостинности;

черес – символ зібраності Рахмана до походу;

шапка – символ закритості Знань Рахманських;

дуб – символ довголіття рахманського;

кінь – символ щасливого проїзду до Брами Царства Царств;

риба – символ аскетичности.

Рахманська система – система правління в державі та система суспільного життя у  громаді припинила своє існування 1725року через зраду окремих Рахман із певних уділів. Атрибути держави були заховані, Рахманська система перестала існувати, лише окремі Рахмани продовжували боротьбу з силами тьми і нечистю.

На протязі усього часу Рахмани ревно захищали Православ’я. Пам’ять є Живий Дух часу. Розуму Дух організовує живий процес широкого аналізу, який визначає наше світобачення і вчинки наші, через совість нації – Рахман. Тож зовсім невипадковим є поява в наші дні з-поміж розмаїття сучасних позивних воїнів-захисників у війні із московськими загарбниками “Рахман”.

“Характерно і загадково, що Рахманський Великдень знаний лише в Україні із дуже давніх часів. Сказання про нього відомі по всій території держави і в них ідеться про блаженних людей-рахманів, що живуть далеко в раю (р-а-й – рівні Духу Ірію)” – відмітив наш сучасник, професор-етноґраф Степан Килимник.