Журнал "Перець"

4 декабря 2016, 16:23
Карикатурист, економіст, пенсіонер МВС СССР.
0
325
Журнал  Перець

Історична довідка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перець(журнал)

Перець.  Весела республіка



 (журнал виходив під назвами «Червоний перець» і «Перець» до 2014 року. Відновлюється випуск у січні 2017 року)

Тематика

сатира, гумор


Періодичність виходу

щомісяця


Мова

українська


Адреса редакції (для листів)

01103; а.с. 67; м. Київ


Телефони, е-пошта

Тел.(044)284-77-00; (044)456-83-27; Tsekov87@ukr.net; Litopis-xx@ukr.net.


Засновник

Василь Еллан-Блакитний


Країна видання

Україна


Рік заснування

1922


Найбільший наклад

1986 — 3,3 млн примірників


Ціна одного номера

16,05 грн.


Передплатний індекс (Укрпошта)

97835


«Перець. Весела республіка» — ілюстрований журнал, який продовжує традицію української сатирично-гумористичної журналістики. Його попередник – журнал «Перець» - у свій час був найпопулярнішим виданням в Україні і мав мільйони передплатників..

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЧАСОПИСУ

Розвиток новітньої сатири та гумору в Україні ХХ століття літературознавці пов'язують із двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних після краху Російської імперії 1917 року до активного соціального будівництва, та з сатиричними дореволюційними поезіями Володимира Самійленка та здебільшого політично-агітаційними пореволюційними виступами Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні, Костя Котка, Антоші Ко, Василя Чечвянського та інших діячів національного відродження. На сторінках тогочасних радянських газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й так званої зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору публікувалися сатиричні твори, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом, які засвідчували сподівання тієї частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України, пов'язували з розбудовою самостійної Української держави. На жаль, в історії літератури і журналістики цей масив сатири та гумору, крім поодиноких студій, майже невивчений.

Перші два номери журналу «Червоний перець» побачили світ у Харкові 1922 року. В організації та редагуванні часопису разом з Василем Елланом-Блакитним брав участь Остап Вишня. На жаль, через економічну скруту третій номер так і не вийшов.

Журнал був відновлений як двотижневик під назвою «Червоний Перець», виходив українською мовою у 19271934 роках у Харкові як додаток до «Вістей ВУЦВК», редактор — Василь Чечвянський, наклад — 27 150 примірників

Головні співробітники: Остап Вишня, Юрій Вухналь (Іван Ковтун), Юхим Ґедзь (Олекса Савицький), Антоша Ко (А. Гак), Б. Сіманців, К. Котко (М. Любченко) та інші. Велику популярність журналу забезпечив Остап Вишня, який у слобожанців, на думку деяких літературознавців, був найулюбленішим письменником після Тараса Шевченка.

Ілюстратори: О. Хвостенко-Хвостов, О. Довженко, А. Петрицький, К. Агніт, О. Козюренко, Л. Каплан та інші.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років творчість сатириків дедалі однобічно політизується, підпорядковується більшовицьким соціально-політичним кампаніям і, зрозуміло, обмежується і тематика, і гострота критичних публікацій. Крім політичної сатири (завжди з радянських офіційних позицій), «Червоний Перець» присвячував увагу боротьбі зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократичним головотяпством тощо, побутовим справам, хоча час від часу вдавалося надрукувати й гостро сатиричні фейлетони про ідіотизм «соціалістичного будівництва» з його руїнницькими господарськими наслідками й відновленням російсько-шовіністичних ідеологічних практик, що подибуємо, наприклад,у фейлетонах «Чистка на селі» Остапа Вишні чи «Територіальне нещастя» Василя Чечвянського.

Проте загалом більшовицька цензура пильно стежила за тим, щоб сатирики не захоплювалися небезпечними глузами на актуально-політичні теми, більше спонукаючи їх на побутовий дріб’язок. У «Червоному Перці» була спеціальна рубрика для скарг читачів. Як, наприклад, скарга на завідувача куп'янським «Книгкульторгом», який у навантаження до карбованцевого блокнота продавав грифельну дошку по 6 карбованців за штуку. Автори, що друкувалися в «Перці» критикували «окремі недоліки» радянської дійсності досить гостро. За це творчому колективу журналу подеколи сильно перепадало. До прикладу, 28 вересня 1929 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило конфіскацію числа 15 журналу «Червоний перець» і наказано оголосити в пресі постанову «з різкою політичною кваліфікацією карикатур, вміщених у журналі». Зміст характеризувався як «пасквіль, скерований проти творчої роботи, що її веде партія та робітничий клас, будуючи соціалістичну Україну». 20 жовтня 1929 року постанова ЦК КП(б)У засудила № 15 журналу «Червоний Перець»; ухвалено переглянути весь склад редколегії журналу.

Позитивну роль у розвитку української сатири й гумору відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого й гіркого сміху, публіцистично гострі, іронічно сатиричні послання, памфлети П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана і М. Рильського.

Від 1933 року в редакції «Червоного Перця» почалися арешти, владі не подобалася критика в журналі. Членів редакції безпідставно звинуватили в тероризмі й у підготовці замахів на керівників КП(б)У і зрештою майже всіх розстріляли. Внаслідок репресій «Червоний Перець» перестав виходити. Так трагічно закінчилася романтична і наївна спроба сатириків реалізувати свій сміхотворчий талант на пекельній пательні московських імперіалістів і несусвітніх невігласів.

Поновлений у 1941 році під назвою «Перець» журнал виходив у Києві — перше число вийшло 14 травня.

У часи гонінь на українську інтелігенцію у вересні 1946 року радянська преса зарясніла звинуваченнями «літературних покидьків», які нібито намагалися «отруїти свідомість нашої молоді, завдати шкоди справі ідейного виховання радянського народу»[3]. 27 вересня 1946 року перепало й перчанам — ЦК КП(б)У виступив із критикою українського сатиричного журналу.

4 жовтня 1946 року вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про журнал сатири та гумору „Перець“», в якій зокрема констатувалося таке: «…незадовільне ведення журналу… втративши політичну цілеспрямованість, редакція журналу стала на неправильний шлях, надаючи місце на сторінках журналу ідеологічно шкідливим писанням і вульгарним вправам низькопробних гумористів [П. Лубенському, Ю. Дольду, І. Ляпіну, М. Куценку]». Карикатури «перекручували дійсність», змальовуючи радянських людей «дурними та злими обивателями». ЦК КП(б)У зобов'язав: «…викривати „українсько-німецьких націоналістів“, боротися з „проявами всякого роду ідеологічних перекручень“ у висвітленні питань історії, літератури та мистецтва». ЦК КП(б)У звільнив Карпова від обов'язків редактора журналу «Перець» і затвердив на цій посаді Федора Маківчука.

У замогильному «світлі» цієї дикунської директиви дуже зрозумілими стають нам ті до болю прикрі фейлетони Остапа Вишні, котрого, випустивши з концтабору, по суті під реальними перспективами подальшого освоєння ним печорських просторів, примусили писати про український визвольний рух і про міфічних заокеанських і британських «паліїв війни»… Часто-густо на цей шлях «вимушеної лояльності» виштовхували і Степана Олійника з його дивовижним хистом іскрометного жарту, і Сергія Воскрекасенка, майстра короткої нищівної епіграми, і Володимира Івановича, з його блискучим умінням дотепної віршованої оповідки.

Попри всі ці слонячі партійні втручання у творчий процес, журнал завдяки розумній політиці гуртування й підтримки талановитих авторів і розширенню жанрового й тематичного діапазону став одним із найпопулярніших видань в Україні. Певна річ, що горезвісна «теорія безконфліктності» та «позитивного гумору» призвела до немалих втрат на сатиричній ниві, проте з початком хрущовської «відлиги» настає поступове, але неухильне відродження гумору і сатири.

Журнал «Перець» попри ідеологічну сірятину, публікував чудові гуморески, байки, епіграми, пародії, народні усмішки. І хоча журнал виходив під недремним оком партійних Церберів, в ньому ніколи не пригасав дух літературної вольниці. Тут не раз друкувалися такі гуморески й фейлетони, за які в сталінські часи можна було розпрощатися не тільки з батьківщиною, а й з білим світом. Варто лишень згадати таких майстрів гострого слова, як Микола Білкун, Олег Чорногуз, Анатолій Косматенка, Микита Годованець, Дмитро Молякевич, Павло Глазовий, Євген Дудар, Олесь Жолдак, Юрій Івакін... Чимало майстрів гумористики саме в цьому часописі оприлюднили свої перші твори. Наклад «Перця» на той час сягав понад 2 млн примірників.

У вітчизняній науці про літературу останніх десятиліть існування СРСР з'являлося чимало полемічних статей про стан української гумористики, про розвиток сатири й гумору. Варто згадати хоча б праці М. Малиновської, А. Янченка, В. Здоровеги, О. Ковіньки, С. Трофимука, Ю. Ячейкіна, Ю. Бурляя, Б. Мінчина, Ю. Івакіна

та інших, щоб пересвідчитися в цьому. Природно, що майже в усіх згаданих публікаціях так чи інакше йшлося і про журнал «Перець» — провідний часопис сатирично-гумористичного спрямування.

Аналіз «перчанських» матеріалів переконує й у справедливій критиці окремих рецензентів та дослідників сатири й гумору щодо перенасиченості журналу фактографічністю, надміром документальності. Останнє стосується не лише репортерських кореспонденцій типу «Дорогий Перче», «Дали перцю!», «Телеграфне агентство „Перця“» тощо, а й тих гуморесок та оповідань, де факти дійсності художньо не осмислені і мало чим відрізняються від сірих критичних заміток. Надто часто на сторінках «Перця» траплялися нищівно критичні матеріали на дріб'язкові теми — на такій-то вулиці райцентру не світить ліхтар, а ще десь у якійсь установі мовчить телефон. Невеличкі розділи «Нотатки про їхні порядки» та «Ілюстрації до їхньої демократії» вщерть переповнені витягами з іноземної преси та інших документальних джерел, попри певну пізнавальну вартість навряд чи здатні виконувати функцію політичної сатири. До того ж сьогодні, на віддалі часу, неозброєним оком навіть не втаємниченому у «секретах» і «механізмах» сміхотворення читачеві видно заангажованість цих матеріалів ідеологемами радянської доби.

За традицією великі сторінкові карикатури друкувалися на першій і останній сторінці обкладинки (так званий «задник», на якому звичайно публікують малюнки на міжнародну тему). Якщо передивитися комплекти «Перця» за всі роки його виходу, то можна переконатися, що ця пропорція літературного та образотворчого матеріалу є загалом типовою для журналу (хоча кількість малюнків може варіюватися залежно від їхнього розміру).

В незалежній Україні різко скоротилися не лише наклади періодичних видань (у тому числі й журналу «Перець»), а й нанівець зійшла дослідницька робота щодо осмислення ролі засобів масової інформації, часописів, видавництв у розвитку літературного процесу, зосібна гумористики як невід'ємної складової письменства. В часи незалежної України журнал здебільшого розповсюджувався за передплатою. Наклад становив близько 10 тисяч примірників на місяць.

Синтетичні літературознавчі праці про етапи становлення української сатири й гумору і роль у цьому становленні окремих часописів відсутні. Але гумор посів помітне місце на сторінках української періодики: «Вітчизни», «Дніпра», «Києва», «Літературного Чернігова», науковий часопис «Слово і час». Сатира і гумор стали невід'ємними складовими і телевізійних передач: «Вечірній квартал», «Анекдоти по-українськи» та інші. Експансія гумору, ймовірно, пов'язана передусім з процесом подальшої демократизації та гуманізації суспільства. Важливо тільки, аби «цей гумор справді був чистим, а не брудним, був розумним і шляхетним, а не банальним і примітивним!» Сміх завжди був і залишається донині вірною ознакою морального здоров'я людини.

За період свого існування, від перших двох номерів 1922 року журнал «Перець» пройшов досить складний і суперечливий шлях розвитку: від окремих, по-більшовицькі забарвлених агіток, до провідного (але єдиного в Україні) сатиричного часопису, який здебільшого користувався чималим попитом серед читацької аудиторії. Але в критиці неодноразово лунали голоси про те, що в «Перці» певною мірою спостерігається тенденція перерозподілу художньої продукції на користь матеріалів, побудованих на фактичній основі; що журнал «відбирає хліб у працівників багатотиражок»[9]. Ці небезпідставні зауваги можна було адресувати й співробітникам часопису у 2000-х роках. Тільки рішуча ставка на всебічне культивування і розвиток усіх літературних жанрів, тільки дбайливе, раціональне використовування зібраного навколо журналу талановитого колективу могли перетворити «Перець» на видання, яке й надалі визначало б магістральні шляхи розвитку української гумористики та сатиричної літератури в Україні.

Журнал міг жити, розвиватися і робити свою надзвичайно корисну справу й сьогодні, коли б не потрапив у руки благодушних і юридично наївних людей, котрі віддали свої права засновника часопису тупому й злобному бюрократові епохи кримінального «проффесора», який під гуркіт вогненного Майдану у грудні 2013 року потягнув у могилу із собою і небезпечний для всіх пройдисвітів славетний «Перець».

Нині колектив ніким незаангажованих гумористів і сатириків оголосив про свою спробу відродити знаменитий часопис, як Веселу республіку «Перець». Якщо український народ підтримає цю ініціативу і передплата на журнал забезпечить економічний мінімум для його розвитку, то з 1 січня 2017 року почнеться відлік нового періоду в його історії

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.