Казкова реальність українського кіно

Кіноказка

Говорячи про кіно, ми можемо говорити про мистецтво, що займає унікальне місце в житті людини. Саме кіно здатне навантажити людину в індивідуальний ілюзорний світ.

Кіно не замінює собою повсякденне життя, але охоплюючи безліч сфер суспільної свідомості, воно здатне ілюзорно створити інтерпретацію життя, перетворюючи її на красиву казку- саме завдяки цьому моя тема є актуальною для її розглядання та опрацювання.

У світлі українського кінематографу таку казку створюють безліч талановитих режисерів, сценаристів, операторів та багатьох діячів даної сфери. Ще не так давно українське кіно поступалося багатьом представникам зарубіжної кіноіндустрії, але сьогодні воно затвердило своє місце на міжнародній кінематографічній арені .

Тема - боротьба за місце на мижнародний кінематографічній арені та перемога.

Українське кіно скористалося одним з найдієвіших способів впливу на свідомість аудиторії : через закони, не просто кінематографічні, а і наукові. За допомогою елементарних математичних основ можна створювати кіноілюзію реальності так, щоб глядач занурився у неї повністю.

Саме тут і зароджується ідея- показати унікальність сучасного українського кіно.

Сьогодні як і раніше актуальним залишається питання, що виникло перед українською культурою ще в XX столітті : чи повинен її розвиток здійснюватися на основі досвіду, накопиченого в ході історії, або доцільний розрив з традиціями. У контексті протиборчих варіантів розвитку кіномистецтва особливий інтерес представляє досвід бытования такого древнього фольклорного жанру як народна казка і його втілювання в екранному мистецтві.

Сучасний український кінематограф засвоїв усі досягнення і відкриття інших видів мистецтв та уміло демонструє це нам.

Якщо окинути поглядом загальну ситуацію в кінематографі, то можна явно побачити, що, навіть не зважаючи на недостатнє фінансування навчальних установ, відсутність необхідних технічних засобів для фільмування, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу.

Давайте згадаємо, що у 20-ті роки XX століття увійшли до історії світового кіномистецтва як надзвичайно цікавий період експериментування і новаторства. Відбувався процес пошуку нових форм, зображувальних засобів і прийомів, усвідомлення монтажно-поетичної природи кінематографа, тобто у надрах кіно складалась своя естетична система. Але ж українське кіно не має своєї повної історії — існуючими розвідками зафіксовано лише половину його шляху. Причому за межі оглядів програмно виведено двадцятирічний етап зародження — лише в окремих роботах сконстатовано наявність самобутніх ознак творчо-виробничої діяльності піонерів українського кіно; відсутній будь-який цілісний огляд подій майже чотирьох останніх десятиліть, хоча вони сповнені особливо значних естетично-суспільних катаклізмів.  Кінематограф був би більш насичений за нявності таких важливих момнтів у спогадах українських діячів.

Проте, незважаючи на наявність значного масиву наукової літератури, що містить розробки окремих аспектів режисерської і в цілому фільмотворчої діяльності, системної відповіді на запитанння: що рухає розповідь, а в ній висловлювання авторів, які ознаки, властивості, взаємообумовленості детермінують природу конструкції утворюваного цілого, визначають його динаміку, — немає.

Сучасне українське кіно – синтетичне за своєю природою, воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії. Історія культуротворчого процесу в нас дуже насичена, саме це дає змогу надихатися творчим особам на стоврення чогось нового. Саме тому наші кінематографісти оперують багатьма виражальними можливостями, запозиченими з інших видів мистецтва. Водночас кіно володіє власними специфічними засобами та прийомами, зокрема: ракурсом (кут зору кінокамери), зміною планів (загальний, середній та великий), монтажем, що об'єднує окремі кадри у логічній послідовності та дає змогу передати емоційне й психологічне напруження епізоду.

Українське кіномистецтво так само як і світове зробило могутній поштофх, вириваючись за рамки загальноприйнятих прийомів та засобів… Прикладом цьому слугує матеріал, представлений нижче.

Так на прикладі фільму Любомира Левицкого "Тіні незабутих предків" спробуємо відчути звязок реального та міфічного, натхенням такому симбіозу слугували рідні краєвиди та таємничі ліси України. Іншим прикладом є кіноказка Романа Ширмана «Прикольна казка», що поєднала у собі загальноприйте трактування казок та сучасну інтерпритацію у баченні українського режисера. Та останньою буде біографічна драма, на прикладі фільму Олени Фетисовой «Параджанов», де режисер продемонстрував вкрай рідкісну здібність- всеохоплюючо розркривати суть головного героя при цьому використовувати своє авторське бачення цієї історіі.

Сучасні українські режисери творять казку, метафорично вони інтепретуюють усе, що нас оточує, усе, що ми бачимо, вони інтерпрітують наше життя, нашу дісність. Вони використовують те, чим насичена країна, у якій ми живемо: казкові природні багатсва, чарівні краєвиди, що надихають до стоврення міфічних історій, також дивовижні істричні памятки нашої культури.

 Міфологія і реальність в кіно

Кіно, як і міф, дозволяє глядачеві легко вписатися в систему координат сучасного світоустрою; кінореальність диктує систему культурних і соціальних цінностей, контролює і організовує глядача, "вирівнює" спотворення, формує позитивне мислення і руйнує агресивні моделі для наслідування; за допомогою нової міфології, породженою екранною культурою, полегшується процес комунікації, що знімає масову психологічну напругу. Однак, з іншого боку, існує і негативна складова впливу екранної міфології. Так, породжене нею спотворення реальності може викликати деформацію культурних цінностей; екранна культура функціонує як маніпулятивна технологія, за допомогою якої "потрібні" міфи впроваджуються у свідомість глядачів; екранна культура робить можливим перетворення масової аудиторії на керований натовп, що легко піддається дії.

При знайомстві з текстами (фільмами) автора, відчувається міфічна причетність глядача до того, що відбувається на екрані.

На прикладі фільму Любомира Левицкого "Тіні незабутих предків"

Сучасні режисери успішно користуються різними засобами досягнення виразності і впливу на глядачів.

Одним з тих, що найбільш досягли успіху в цьому напрямі є Любомир Левицкий, режисер, що спирається у своїй творчості на щонайпотужніші пласти людської підсвідомості, архетипи і символи. Завдяки тотальному проникненню екранної культури в життя людей, відбувається народження і поширення нової екранної міфології, що штучно вписує маси в реальність - істинну і уявну. Це приклад того, як кіно створює гармонію реального і казкового, дійсності і міфа.

Існує такий науковий термін "Дискретизація", тобто розбір безперервного цілого на фрагменти, це прийом, який дозволяє математикам пояснити навколишній світ. Це співзвучно художньому завданню, яке Левицкий вирішив в цьому фильме- скласти з розрізнених фрагментів єдину безперервну мелодію, щоб математика і мистецтво перетнулися в одній точці. Адже по суті кінцева мета і для математики, і для мистецтва - це гармонія.

Міфотворчість це відтворення універсальних образів, спосіб освоєння і опису навколишньої дійсності. Можна просто розповісти історію про продаж циганських дітей, а можна повідати одвічний міф про боротьбу добра і зла, що, власне і робить Любомир Левицкий. Художнє відтворення міфологічних структур і універсальних образів є присутнім у більшості найбільших витворів мистецтва. Основний міфологічний мотив - мотив етнічний. Усе природне і культурне різноманітності українських країв було зафіксовано і смифологзировано у даному фільмі.

До усього іншого хотілося б додати, що, аналізуючи стан сучасного українського кіно, дослідники відмічають, що сьогодні найбільш затребуваним є такий їх жанр, як кінороман, в центрі якого історія або цикл історій, які дозволяють описати деякий світ, космос, всесвіт, в яких існує і мешкає герой, так, наприклад, фільм "F 63.9 хвороба любов" (2013) - картина про безсмертний почуття, виникає між два людина, створений тандем Дмитро Томашпольского і Олена Демьяненко. Це м'яка і легка стрічка, в мільйонний раз що нагадує про чудеса і чаклунство, які супроводять любов. Романтична лінія переплітається з науково-просвітницьким (венерологія), трохи фантастичним (космос) і місцями комедійним.

Тільки представники наївної свідомості можуть вважати, що кіно просто "відбиває" життя. Що володіє таким він розумінням здатний "дешифрувати" фільм і зрозуміти, що хотіли передати глядачеві його творці - сценарист, режисер, оператори, актори.

Та обставина, що людина сучасної цивілізації навіть не замислюється про існування специфічної мови кіно і що навіть саме це твердження може здатися йому парадоксальним, свідчить лише про одне: у сучасному світі майже немає людей, які не володіли б цією мовою, уміння його розуміти здається таким же природним як дихання і тому не помічається. Тобто зображення предмета придбаває тут додатковий сенс, перетворюється на знак, так би мовити, "слово" кіномови.

 Кіноказка

Кіноказка стала яскравою фарбою у жанровій палітрі сучасного українського кіно. Збіг ряду родових властивостей фольклорної казки і кіноказки з одного боку надзвичайно ускладнив і утруднив процес освоєння древнього жанру засобами екранної образності. З іншого боку подолання цих труднощів дало відчутний імпульс для розвитку і збагачення виразних засобів кіно. Як це не парадоксально, найрадикальніші експерименти у сфері художньої умовності вітчизняне кіно здійснило саме в жанрі кіноказки.

Постановка проблеми казки в кіно виявляє її історичну, теоретичну і практичну значущість для мистецтва.

 На прикладі фільму Романа Ширмана "Прикольна казка"

Дія фільму Романа Ширмана розгортається у казкові часи. "Прикольна казка" - музичний фільм для усіх, як для дітей так і дорослих. Фільм є пародією на дитячі казки. Тут також режисерові вдалося скласти з розрізнених фрагментів єдину безперервну мелодію, феєрію. Тут лицарі озброєні не лише мечами та щитами, а й автоматами і кулеметами, їздять не лише на конях, але і на військових джипах, персонажі спілкуються між собою за допомогою ноутбуків і мобільників, дивляться телевізори і слухають групу «Океан Ельзи» …

Невичерпне джерело ефектних сюжетів - зіткнення двох світів, казкового і реального. У такій зустрічі завжди проявляється безліч прихованих рис обох світів - як сильних, так і слабких. Нерідко казкарі користуються цим, щоб продемонструвати сенс прогресу : законсервований сам в собі казковий світ виявляється безпорадним у своїй ретроградности перед лицем динамічної сучасності. Проте, найскладніший різновид взаємодії казки і реальності в українському кіно - деконструкция казкових сюжетів. Розібрати історію на складові, щоб потім скласти з них абсолютно інший візерунок, - це може бути як захоплюючою грою заради гри, так і чимось великим. Тоді класичний приклад деконструкции казки належить вже не мистецтву, а практичній психології. Але це вже інше питання, що вимагає індивідуального розгляду.

Як відомо, казка - один з літературних жанрів, висхідних до усної народної творчості, але і серед письменників породжувачів немало знаменитих авторов.

Зрозуміло, що головними глядачами фільмів у жанрі казок є дитяча аудиторія. Проте, цей приклад руйнує вікові межі і представляє казку до перегляду абсолютно усім, незалежно від упереджень.

 Біографічна драма

Біографічне кіно дозволяє осягнути глибину людської свідомості і його становлення, усвідомити думки і внутрішні переживання в якості особових подій головного героя, що хвилюють його самого. Біографічна драма приділяє серйозну увагу внутрішньому світу людини , проблемним витокам його діяльності. Він притягає слухачів, співрозмовників і послідовників творця, а також розглядає дійовий фон, у якому жив і творив останній.

 На прикладі фільму Олени Фетисовой "Параджанов"

Неможливо обійти стороною ще одну яскраву особу зі світу кіно, - це режисер і сценарист Олена Фетисова - представниця сучасної української документалістики.

Фетисова працювала над одним з найуспішніших українських фільмів - біографічною стрічкою "Параджанов" . Разом з Романом Ширманом вони створили героя в казковому флере - вони створили його несправжнього.

Е. Фетісова- одна з тих, хто крізь призму екранного кіно здатний змусити людину осмислювати життя ширше і глибше, стираючи межі і збільшуючи внутрішній простір.

Нашій увазі представили картину "Параджанов", яка вибрана Українським Оскарівським комітетом як претендент в номінації "Іноземний фільм".

Фільм розповідає про життя і боротьбу за право творити прекрасне великого українського режисера вірменського походження - Сергія Параджанова.

У фільмі розкрито період життя режисера, починаючи із зйомок шедевра українського поетичного кіно "Тіні забутих предків" і закінчуючи 1988 роком, коли його запросили в Париж на показ кінострічок грузинських кінематографістів.

Ще одна історія про протистояння людини проти незворушної і масивної радянської машини, яка у боротьбі за псевдо-мораль і моральність відправила у небуття багато видатних діячів мистецтва найрізноманітніших жанрів.

Висновок

Виходячи з вищесказаного, я можу з упевненістю говорити про багатогранність мислення наших сучасних режисерів і усіх, хто сприяють створенню якісного українського кіно. Споконвічна потреба людини в образному осмисленні дійсності породила цей масовий вид мистецтва.

На превеликий жаль, сьогодні існує міф про відсутність українського кінематографу, який вже став загальноприйнятим і загальновідомим. Проте, не все так просто. Рано чи пізно, міфи або доводяться, або спростовуються. Тому спробуємо спростувати ці твердження. Незважаючи на запальну антипропаганду, кінопрофесії розвиваються. Кіностудія імені Олександра Довженка заснована в 1927-1928 роках, має площу більше ніж 17,5 га, а також 8 знімальних павільйонів, один з яких, площею 2520 кв.м, є найбільшим у Європі, де є змога працювати відразу десяти знімальним групам. Досягнення кіностудії – це тільки 75 міжнародних нагород, не враховуючи всесоюзних, навіть одна найвища нагорода Американської кіноакадемії! Хотілося би додати те, що  за всю історію український кінематограф екранізував 223 фільми, від «Ягідки кохання» 1926 року і до сьогодні.

Творчість представлених у данній роботі режисерів, на мій погляд, зразок визионерского типу творчості, найвищої в класифікації Юнга. Згідно концепції Юнга, художник-визионер виражає і утілює "колективне несвідоме". Таким чином, українські кінодіячі сьогодні - не просто діячі сучасної культури, їх сміливо можна назвати культовими особами. Їх наслідують, про них говорять, їх дивляться і з нетерпінням чекають нових фільмів. Художній мифологизм, казковість, проникнення в людську свідомість, на мій погляд, -то, на чому будується українському кіно в представленій вибірці. Їх творча свобода і наукова ерудиція створили виняткові по силі дії художніх творів на українську і зарубіжну аудиторію.

Українські режисери вирішують власну художню задачу - переступаючи загальноприйняті закони, роблять фільм украй цікавим для будь-якої аудиторії, вони беруть приклади із зарубіжних якісних екранних творів, вони намагаються створювати "живу" кіномову та примушують глядача ставити питання : Що ж буде далі?