БОРГ ШЕВЧЕНКОВІ – БОРГ УКРАЇНІ

Деякі підсумки святкування 200-річчя Кобзаря в Білій Церкві

Дочка повернулася з вистави „Бременські музиканти”, якою захоплювалася рік тому. „Непогано, але нема того блиску”,-- відповіла на питання про враження. Може, тому що артистам не до веселощів, коли надворі трагедія лесевкраїнківської напруги?

В репертуарі „саксаганців” (беремо цю номінацію в іронічні лапки через відцурання усковців від засадничої позиції корифеїв -- народності) на березень цього, 2015 року десять /!/ розважальних вечорів до Міжнародного жіночого дня, який давно втратив первісне значення боротьби за права (аж ніяк не зайвої за нинішньої ситуації). А що підготували до національного свята – шевченківських днів? Торік, до 200- річчя Кобзаря, театр з успіхом тричі „прокрутив” тематичний концерт. (Інші, не такі академічні, спромоглися на оригінальні /з життя ювіляра/ чи за його п’єсами вистави). 

На таке "мистецтво" у "саксаганців" є натхнення, а на постановку Шевченка - нема.

Організатор Х-го поетичного фестивалю „Соборний дзвін” пропонував поновити його в рамках фестивалю. Натомість одержав саботаж самого цього заходу. Взявши, не без потурання заступника міського голови, на себе організацію літературно-музичного вечора відкриття свята, режисер О.Болховітіна з худкерівником В.Усковим потягли ковдру на се- бе: перекроїли сценарій так, що в ньому не знайлося місця навіть гімну „Соборного дзвону”, підмінили живе слово поетів-білоцерківців своїм співаним-переспіваним репертуаром, так би мовити – довоєнного (доАТОного) часу, в якому милування Україною, а не заклик боронити її, позбавивши глядача-слухача (а через вимушені довгі зимові канікули трапилася рідкісна нагода поспілкуватися з учительством, про що домовилися з міським управлінням освіти) можливості познайомитися з новим доробком земляків. Чи дивуватися, що при такій просвітницькій функції персонажів цієї ситуації, за свідченням письменниці-краянки, учні однієї з, як мовлять, престижних шкіл проявили цілковиту необізнаність щодо лауреата національної премії ім. Шевченка Віктора Міняйла!? [Принагідно пропонуємо таку зустріч бодай з мовниками провести на ближчій педагогічній конференції].

Дослідження краєзнавців щодо перебування ювіляра на Білоцерківщині поставили під сумнів міфологізовані уявлення, зокрема про дати і місця ним відвідані, як от парк „Олександрія”. З’ясувалося, що меморіальна дошка на готелі Старої пошти зфальсифікована: у 1846 році, коли ювіляр нібито ночував тут, увесь комплекс перебував у занепаді після пожежі 1844 р., реставрація тривала й 1848 р. Наукова конференція, проведена торік, рекомендувала виправити помилку, позначивши меморією й куртиною найприсутніших у „Кобзарі” дерев-кущів місце, де на майдані Космонавтів стояв заїжджий двір, який не міг поминути наш мандрівник. 

Не вірте пам'ятній дошці, Шевченко тут ніколи не був

Проте досі до реалізації не дійшло (що не можна пояснити браком коштів: адже он як оперативно, спасибі їм, спорудили в ПТУ-5 ім. П. Поповича пам’ятну дошку своєму вихованцю, загиблому в т.зв. АТО!). А історія почалася не з нас! Може повторитися казус, коли десятки років таблиця лжесвідчила, що вулиця Ярослава Мудрого названа так на честь „пролетарського письменника”, українофоба М.Горького. 

До речі, ще раз наголосимо, топоніміка й меморії міста мають бути очищені від колоніального бруду на кшталт Урицьких, Будених, Примакових, Щорсів, Калініних, „інтернаціоналістів” (читай – російських найманців). Цього вимагає шевченків Дух. Наперекір Йому в дендропарку „Олександрія” в Ротонду вмостили бюст циклопа Потьомкіна, цього полигача „вовчиці голодної” (Т.Шевченко) Катерини ІІ, хоч згадувана конференція застерігала цього не робити.

На Потьомкіна кошти є, а на перейменування вулиць - нема.

Здавалось би тепер, коли ворог у нищівній інформаційній (і всілякій іншій) війні проти українства носієм пропагандивної брехні утвердив російську мову, українці мають усім серцем прихилитися до своєї: чим частіше вживається зброя іскриста (Л.Українка), тим гостріша вона, тим захищеніша як об’єкт агресії. 

От же ні! Як зневажав дехто з депутатів (не тільки народних, а й простих, в т.ч. білоцерківських) і чиновників державну, так і нехтує. На інформаційних тумбах-дошках побільшало оголошень російською, якою за Законом про рекламу можна послуговуватися після українського тексту і дрібнішим шрифтом. [Шевченко – землячкові „з циновими ґудзиками” на питання, чи вміє по-здєшнєму ( в С.-Птб.) : „Говорить умію, // Та не хочу” (Сон, комедія).]

Без виправлення цих похибок не можемо констатувати, що шевченків рік істотно позначився на ментальності Білої Церкви. Найпомітнішими явищами його стали спорудження статуї кобзаря на майдані Шевченка (робота й дарунок місту Максима Василенка), вихід у світ у ТОВ „Білоцерківдрук” за добродійної підтримки КП „Білоцерківський вантажний авіакомплекс” „Кобзаря білоцерківського” (з проханням дарувати примірник для експозиції до упорядника, себто автора цього, звернувся черкаський Музей „Кобзаря”, чого не скажеш про такий же музей БСШ №3) та трьох видань (коштом автора) поеми А.Гудими „Третє пришестя”, за якими відбулися презентації, читацькі конференції, а БСШ №6 підготувала показовий урок з літератури рідного краю, що відбувся в стінах школи й МАН та відзнятий телебаченням. Логіка виходу все нових редакцій твору, цього „портрета України з Шевченком” (В.І.), обнадіює, що буде й четверте пришестя „Третього...” Адже кожна нова, виправлена й доповнена, з’являлася в міру того, як розвивалися постмайданні події, а що кульмінації вони ще не сягли, то й кульмінація, як і розв’язка, твору, яку вбачаємо в перемозі здорового глузду й нашої відмолоділої сили, за Автором.

Борімося – поборемо!

Володимир Іванців,

член оргкомітету свята