Коренізація в УРСР

Розкриття теми політики коренізації, її причини та наслідки.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-ті роки була коренізація.

Під словом "коренізація" слід вважати політику надання народам,об`єднаних у СРСР певної культурної автономії, базованої на їх національні особливості, мову, культурну спадщину. Це був досить проміркований вчинок зі сторони керівництва СРСР, а саме Йосипа Сталіна, адже таким чином було досягнуто одразу декілька цілей:

- у світового співтовариства створювалося враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік;

- певний засіб пошуку спільної мови з селянством, залучення на свій бік національної інтелігенції шляхом поширення плюралізму на сферу національних відносин;

- давав змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і радянським, господарським апаратом;

- а також гарна нагода контролювати процес національного відрождення ресублік.

Початок політики коренізації був закладений на XII з´їзді РКП(б) в квітні 1923 р.

Його основними тезисами були :

-підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

-врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату;

-організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

-глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: 

українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Також була проголошена рівність мов,а згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%.  Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. 

У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки.

Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражів книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед груп українців, які компактно проживають за межами УРСР . На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. 

Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. 

Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. 

Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Наприкінці 20-х років політика коренізації досягнула свого піку. Зросла національна свідомість народів, і з тим самим - віра у СРСР як єдино правильну одиницю макроекономіки,а в Сталіна - як в безперечного, мудрого вождя народів. Але чим далі рухалась коренізація, тим сильніше стискалися «лещата контролю».

На початку 30-х років українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». 

Українізація ставала дедалі «більшовицькою» формою прояву народної влади, тобто іншими словами коренізація вичерпала себе, тому поступово треба було її згорнути та замінити іншою, більш жорсткою політикою,яка б відповідала новим ,поставленим радянською партією, цілям.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов´язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Отже, коренізація з однієї сторони була поштовхом до зміцнення національної думки та свідомості українців, надавала більше прав та свобод в УРСР корінному населенню, хоча і нац. меншини не пропускали повз увагу. Це був, так би мовити, український ренесанс ХХ ст. Але справжнім підґрунтям цьому була лише спроба: «…добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». А дивлячись з історичної дзвінниці нашого часу  - спосіб виявити українців, насамперед української еліти, для їх повного винищення.

Як казав один з героїв пєси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, «спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було».