Нова генерація суспільства!

"Шістдесятники"

Шістдесятники - нова генерація суспільства, що увійшла в культуру та політику СРСР в другій половині 1952-х років - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської "відлиги" (дестілінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Борис Маріян, Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації, національного поневолення України - Василь Симоненко.

МАР`ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ народився 27.09. 1936, с. Красногорка Тираспольського повіту Молдавської АРСР. Змалечку мав потяг до літературної творчості, публікував вірші в районних газетах, рано визначив свій рід занять: журналістика.

1953 р. він успішно склав вступні екзамени до Кишинівського університету, але дізнавшись, що в Київському університеті відкрився факультет журналістики, подав клопотання до Міносвіти СРСР про переведення його в КДУ. Наказом міністра освіти СРСР був зарахований на 1-й курс поза конкурсом з наданням місця в гуртожитку.

У 1957 році написав пропозицію радянскій владі про розбудову Союзу.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року (Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок "Над берегами вічної річки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), роману у віршах "Маруся Чурай" (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Василь Симоненко вчився у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи вТарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.

Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше - кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський, Б. Мамайсур та інші. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушений в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди».

На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримав назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання у свою творччість партійних бюрократів, а й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег. Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачають хрущовської лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції.

Проти чого і за що боролися шістдесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значні розбіжності і суперечливість у поглядах. Один з найвідоміших шістдесятників — літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную ... тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку і в першу чергу повинна бути свобода на дискусію і незгоду ». Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї огиди до радянської системи та надії на її загибель. І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію чи відділення Україні. Вони були проти національного гноблення в Україні і за громадянські права в СРСР.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інші взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.