...
Гарун Токак – турецький письменник і громадський діяч, співголова Платформи «Діалог Євразії». Українською мовою було перекладено його збірку «Вони не дочекалися світанку». Вона складається з 26 оповідань, нарисів та новел про життя різних людей у різних країнах. Кожна історія доводить істину, яку багато людей ніяк не може зрозуміти: існують речі, які близкі, зрозумілі та дорогі кожній людині. Саме їх і називають загальнолюдськими. Адже, як пише сам автор, «любов, милосердя і материнське серце у кожному куточку світу однакові». І хай зникають усі національні та релігійні відмінності! Читаю: «Він нагострив перо вогню за незалежність. Він знав, що колись і на їхній землі зійде сонце. Так і сталося. Національна боротьба скінчилася перемогою». Серце кожного українця радо відгукнеться на ці слова. Одразу зринають у пам’яті імена поетів-борців за незалежність українського народу: Кобзар, Каменяр... Однак ці рядки написані про відомого турецького поета Ях’ї Кемаля.
В голові не вкладається, що людина здатна помітити так багато у звичайних побутових моментах життя. Те, що пересічний чоловік залишив би поза своєю увагою, автор виділив на тлі усього світу та розкрив, демонструючи нам надзвичайні, емоційні та подекуди шокуючі історії з життя оточуючих. Про прості людські якості, які в нас виховують з дитинства, а потім що їх поглинає сіра картина сьогодення, ці якості автор відкриває у довершеності та усьому багатогранні значення. Нагадуючи нам, що ми забули головне – бути людиною. І сором накриває від маківки до п’ят.
У невеликій збірці розглянуто багато близьких кожній людині тем. Перш за все, крізь усі оповіді червоною ниткою проходить тема віри. На мою думку, найбільш актуальним є оповідання «Лист до Аллаха», адже в ньому постає питання «Вірити чи ні?» На сьогодні величезна кількість людей поповнює ряди атеїстів, однак не кожен знаходить себе у безвіp'ї. Таким є герой цієї оповіді — англієць, психотерапевт за фахом Джон. Хоча справа його життя — витягати людей з безодні проблем, сам він не спроможний вирятувати звідти самого себе. Самотність пригнічує його і він робить несприятливі для себе висновки: «Найстрашніша мука невіруючої людини — це коли вона хоче висловити свою подяку комусь, але не знає кому». Написавши символічного листа Аллаху, Джон збирається покінчити з життям, але в останню мить його зупиняє доля. Він знаходить гармонію у вірі та надії. Та чи мало сьогодні тих, хто так і не звернувся до Бога і добровільно пішов з життя?
Те, що роблять герої коротких оповідань – нормально. Це правильно. Але видається читачеві справжнім подвигом зі шпальт фантастичних книг. Любов двох знедолених війною людей, що пережили потяг смерті, вона пройшла із ними через усе життя – це не міф, а справжнє почуття. Сучасне покоління, на жаль, втрачає суть такого надзвичайно сильного явища, як «кохання». Вірність дружини, яка жити не змогла після зникнення чоловіка – це клятва кожного подружжя.
Звичайні і не зовсім люди у оповіданнях Гаруна Токака стають справжніми героями. Ось молодий вчитель Сюлейман. Полишивши домівку, батьків, він летить до невідомого Бангладешу, де повільно, з неймовірними труднощами, відкриває школу. Для кожної дитини він став батьком. Однак у аварії відважний юнак втрачає ногу: «Ще зовсім молодий, навесні свого життя, наче поранений воїн, який прийшов з війни, повернувся до країни, з якої йшов обома ногами, з однією ногою». Та навіть тоді він не втрачає сили духу: «...як можна говорити про втрачену ногу, якщо там люди втрачають своє життя!» Ось лікар Несрін, яка, покинувши рідну країну, з останніх сил допомагала знедоленим Африки. Найвищою нагородою для неї стало те, що дівчинку, яку прийняла лікар, втомлена, але щаслива мама назвала Несрін.
Багато оповідань Г. Токака присвячено любові до рідних і близьких. Одне з них - «Татусю! Твій піджак пахне тобою». Неможливо спокійно читати рядки листа осиротілої дівчинки своєму померлому батьку: «Смерть тебе зробила ще красивішим... Я побачила на твоєму обличчі, що смерть — це добре... Квіти суму з кожним днем розростаються в наших душах... Я не можу дихати, тату! Прийди, будь ласка, прийди!» Навіть після смерті донька перепрошує за те, що без дозволу взяла батькові речі: «Не гнівайся на мене... Я хотіла попросити, але... Тебе вже не було». Ця розповідь, яка зачіпає найпотаємніші закутки серця, навчає нас цінувати своїх рідних, поки вони з нами.
Прочитане довго не виходить із голови. У якійсь момент розумієш - існують же інші люди! Десь зовсім поряд, вони творять маленькі дива, переповідають свої історії та залишаються в тіні, аж поки не з’явиться той талант, що зможе передрукувати плач душі в чорнильні слова.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.