Рецензія на книгу «Вони не дочекалися світанку» Гаруна Токака

22 грудня 2014, 15:44
Власник сторінки
0
Рецензія на книгу «Вони не дочекалися світанку» Гаруна Токака

...

Гарун Токак – турецький письменник і громадський діяч, співголова Платформи «Діалог Євразії». Українською мовою було перекладено його збірку «Вони не дочекалися світанку». Вона складається з 26 оповідань, нарисів та новел про життя різних людей у різних країнах. Кожна історія доводить істину, яку багато людей ніяк не може зрозуміти: існують речі, які близкі, зрозумілі та дорогі кожній людині. Саме їх і називають загальнолюдськими. Адже, як пише сам автор, «любов, милосердя і материнське серце у кожному куточку світу однакові». І хай зникають усі національні та релігійні відмінності! Читаю: «Він нагострив перо вогню за незалежність. Він знав, що колись і на їхній землі зійде сонце. Так і сталося. Національна боротьба скінчилася перемогою». Серце кожного українця радо відгукнеться на ці слова. Одразу зринають у пам’яті імена поетів-борців за незалежність українського народу: Кобзар, Каменяр... Однак ці рядки написані про відомого турецького поета Ях’ї Кемаля. 

В голові не вкладається, що людина здатна помітити так багато у звичайних побутових моментах життя. Те, що пересічний чоловік залишив би поза своєю увагою, автор виділив на тлі усього світу та розкрив, демонструючи нам надзвичайні, емоційні та подекуди шокуючі історії з життя оточуючих. Про прості людські якості, які в нас виховують з дитинства, а потім що їх поглинає сіра картина сьогодення, ці якості автор відкриває у довершеності та усьому багатогранні значення. Нагадуючи нам, що ми забули головне – бути людиною. І сором накриває від маківки до п’ят.

 У невеликій збірці розглянуто багато близьких кожній людині тем. Перш за все, крізь усі оповіді червоною ниткою проходить тема віри. На мою думку, найбільш актуальним є оповідання «Лист до Аллаха», адже в ньому постає питання «Вірити чи ні?» На сьогодні величезна кількість людей поповнює ряди атеїстів, однак не кожен знаходить себе у безвіp'ї. Таким є герой цієї оповіді — англієць, психотерапевт за фахом Джон. Хоча справа його життя — витягати людей з безодні проблем, сам він не спроможний вирятувати звідти самого себе. Самотність пригнічує його і він робить несприятливі для себе висновки: «Найстрашніша мука невіруючої людини — це коли вона хоче висловити свою подяку комусь, але не знає кому». Написавши символічного листа Аллаху, Джон збирається покінчити з життям, але в останню мить його зупиняє доля. Він знаходить гармонію у вірі та надії. Та чи мало сьогодні тих, хто так і не звернувся до Бога і добровільно пішов з життя?

Те, що роблять герої коротких оповідань – нормально. Це правильно. Але видається читачеві справжнім подвигом зі шпальт фантастичних книг. Любов двох знедолених війною людей, що пережили потяг смерті, вона пройшла із ними через усе життя – це не міф, а справжнє почуття. Сучасне покоління, на жаль, втрачає суть такого надзвичайно сильного явища, як «кохання». Вірність дружини, яка жити не змогла після зникнення чоловіка – це клятва кожного подружжя. 
Звичайні і не зовсім люди у оповіданнях Гаруна Токака стають справжніми героями. Ось молодий вчитель Сюлейман. Полишивши домівку, батьків, він летить до невідомого Бангладешу, де повільно, з неймовірними труднощами, відкриває школу. Для кожної дитини він став батьком. Однак у аварії відважний юнак втрачає ногу: «Ще зовсім молодий, навесні свого життя, наче поранений воїн, який прийшов з війни, повернувся до країни, з якої йшов обома ногами, з однією ногою». Та навіть тоді він не втрачає сили духу: «...як можна говорити про втрачену ногу, якщо там люди втрачають своє життя!» Ось лікар Несрін, яка, покинувши рідну країну, з останніх сил допомагала знедоленим Африки. Найвищою нагородою для неї стало те, що дівчинку, яку прийняла лікар, втомлена, але щаслива мама назвала Несрін. 

Багато оповідань Г. Токака присвячено любові до рідних і близьких. Одне з них - «Татусю! Твій піджак пахне тобою». Неможливо спокійно читати рядки листа осиротілої дівчинки своєму померлому батьку: «Смерть тебе зробила ще красивішим... Я побачила на твоєму обличчі, що смерть — це добре... Квіти суму з кожним днем розростаються в наших душах... Я не можу дихати, тату! Прийди, будь ласка, прийди!» Навіть після смерті донька перепрошує за те, що без дозволу взяла батькові речі: «Не гнівайся на мене... Я хотіла попросити, але... Тебе вже не було». Ця розповідь, яка зачіпає найпотаємніші закутки серця, навчає нас цінувати своїх рідних, поки вони з нами.

Прочитане довго не виходить із голови. У якійсь момент розумієш - існують же інші люди! Десь зовсім поряд, вони творять маленькі дива, переповідають свої історії та залишаються в тіні, аж поки не з’явиться той талант, що зможе передрукувати плач душі в чорнильні слова.

Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.