Відродження духовності українців та національних меншин

Перебудова національної свідомості українців наприкінці ХХ століття

Чимало часу знадобилося українцям, щоб довести світу свою культурну самобутність, а також пробудити в собі національну свідомість й внутрішню силу і зажити по-новому. Який би період історії України ми не розглянули, українці у всі часи творили мистецтво, боролися за свободу вираження думок і почуттів.

У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність. На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України" 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки. У розділі IV "Основ законодавства про культуру" йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

У той час значно посилилася в Україні увага до задоволення духовних запитів національних меншин. У місцях компактного проживання національних етнічних груп працює 210 шкіл з викладанням національними мовами. У вищих навчальних закладах відкрито факультети з вивчення болгарської, угорської, польської, новогрецької, єврейської, кримськотатарської та інших мов національних меншин. Мовами національних меншин виходить низка газет і журналів, ведуть радіо- і телепередачі.

  Однією з ознак національного відродження в Україні стали нові взаємини між державою і церквою, представниками всіх релігій. Вірним повертають храми, інші культові споруди. Створюються належні умови для здійснення свободи совісті. Важливою подією на цьому шляху було широке відзначення улітку 1988 р. 1000-річчя впровадження християнства на Русі.

  Усе активнішим стає процес відродження української літератури й мистецтва. Почалися переоцінка фактів і явищ суспільного життя, нове осмислення здобутків самої літератури. Письменники стали у перші ряди борців за національне відродження. Повернулося чимало імен і творів, свого часу насильно забутих. Значно пожвавило літературні процеси знайомство з творами літераторів-українців зарубіжжя. Особливого розвитку набуває публіцистика. Сказала вагоме слово і літературна критика. Зокрема, не можна не помітити публікацій М. Жулинського. Об'єктивно, правдиво аналізує письменницьку творчість М. Слабошпицький.

Увійшла в літературу тема Чорнобиля, їй присвячено поеми С. Иовенко "Вибух", Б. Олійника "Сім", І. Драча "Чорнобильська мадонна", повість Ю. Щербака "Чорнобиль", роман В. Яворівського "Марія з полином у кінці століття" тощо.

  Після заборони знову побачили світ твори В. Винниченка, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Знайшли свого читача твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобородька, В. Рубана тощо, чию діяльність щодо захисту української літератури та мови в минулі часи розцінювали як націоналістичну. Повернувся на рідну землю з вимушеної еміграції письменник і правозахисник М. Руденко, знову повноголосо зазвучала поезія Л. Костенко. Плідно продовжує традиції української літератури талановита молодь — В. Герасим'юк, І. Римарук, О. Забужко, М. Тимчак, І. Малкович, І. Маленький, Г. Пагутяк, П. Гірник та ін.

  Відроджується українське драматичне мистецтво. Виникли нові драматичні колективи, театри-студії. Відбувається демократизація образотворчого мистецтва. Розширюється виставкова діяльність художників різних напрямків.

  Музичне мистецтво теж не стоїть на місці, популяризуються українські гурти та виконавці, які співають українською для українців й набувають популярності поза межами Батьківщини.

  На жаль, фінансово-економічні не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти. 

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво і преса - більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери - переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

У наш час відродження національної культури триває й досі, адже це важкий, тривалий процес. Важливим є те, що стало популярним читати українське, розмовляти українською, слухати українську музику. Молодь все більше цікавиться вітчизняним та «своїм». До цього ми йшли дуже довго, особливо було важко на початку становлення незалежності, адже багато хто не звик до того, що заборонене стало дозволеним, що можна і потрібно любити те, що любе серцю і душі.

Національне відродження з усіма його труднощами є однією з найважливіших складових українського державотворення, а ми – його енергія, сила та підримка!