Постать Миколи Міхновського в історії України

Найвідоміший український самостійник

Серед плеяди діячів національного руху в Наддніпрянській Україні кінця XIX початку XX ст. необхідно відзначити постать Миколи Івановича Міхновського, якого по праву можна вважати ідеологом української державності.

Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття, Микола Міхновський народився у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії 19 (31) березня 1873року. Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд М. Міхновського формувався під впливом батька, який виховував його у «самостійницькому дусі». Батько Миколи - Іван - свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською.

Ще будучи студентом юридичного факультету Київського університету, Микола Міхновський вже чітко усвідомлював, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ.

Радикально налаштований юнак шукає однодумців і у 1892 році стає членом таємної студентської організації «Братство тарасівців», її ідеологом і провідником. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою «Credo молодого українця». Тарасівці проголосили своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу, вільну між вільними, без пана і хама, без класової боротьби, федеративну всередині».

«Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму», - окреслив шляхи досягнення поставленої мети Микола Міхновський.

Братству Тарасівців не вдалося реалізувати ці бунтарські ідеї, оскільки 1893 року частину Тарасівців було кинуто за ґрати або вислано у села. Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту, і він не збирався зупинятися на шляху до мети.

Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим».

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, де енергійно і швидко завоював авторитет серед української громадськості.

Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у становленні РУП - першої самостійницької партії у Наддніпрянській Україні.  Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна» і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників. Це було значущою подією в житті Міхновського, хоча брошура й зазнала гострої критики як з боку малоросійської інтелігенції, вихованої на російській культурі, так і зі сторони самої РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму.

Згодом Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів. Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП» - один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським 1903 року і широко відомий в Україні та за кордоном. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», - пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією, запереченням державного шовінізму панівної нації.

Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто використовували всі можливі засоби для досягнення єдиної мети: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу із славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Ці ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував з невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912-1913).

Постать Миколи Міхновського є однією з найсуперечливіших та найтрагічніших в історії України. Він пізнав ненависть опонентів і зраду колишніх друзів. Поза досить вузьким колом своїх однодумців Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним. Його погляди поділяло лише невелике коло осіб, для інших він був зарозумілим демагогом, шовіністом і авантюристом. Проте він не відмовився від своїх принципів та ідеалів.

Один з його друзів та однодумців Варфоломій Євтимович так характеризував Міхновського: «Микола Міхновський - це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття».

З початком Першої світової війни у Миколи Міхновського з'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.

Наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу Центральної Ради. Проте жодної з проблем це не вирішило, і Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська.

Нова сторінка його біографії розпочалася після переїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією.

Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу.

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 - на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше - кінець Україні! Держава наша загине», - заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський.

Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Потім він деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений постійними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань.

1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Після кількох днів допитів він опинився на волі. Та вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. У його кишені знайшли записку з таким текстом:

«Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола». Так закінчив своє п'ятдесятилітнє життя Микола Міхновський, понад 30 років з якого він присвятив боротьбі за незалежність України.

Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:

«Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».