Зустріч з Дмитром Павличком

"Шевченко біг і кричав Я вільний! Вільний!, а люди зігнулись і заплкали. Тоді Шевченко зрозумів, шо індивідуальної свободи не існує. Поки народ не вільний, він теж не вільний."

19 листопада 2014 року в інститут Журналістики Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка завітав український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч – Дмитро Павличко. Людина, яка приймала участь у всіх державотворчих процесах в Україні. Свою лекцію він розпочав з того, що зосередив нашу увагу на важливості професій майбутніх студентів Інституту Журналістики, зазначивши, наскільки важливим є те, щоб в центрі уваги була правда і тільки правда. Адже ми беремо на себе відповідальність за достовірність поданої нами інформації. Ми повинні володіти досконалими знаннями про те, що говоримо. Лекція з самого початку була пронизана патріотизмом, що є актуально у зв’язку із сьогочасними подіями, які розгорнулися в Україні.  Павличко каже, що твердження “брехня на благо”, є не правильним, тому що рано чи пізно брехня викривається. Він подає наприклад вірш «Мова» Бондаренка. Бондаренко пише від імені всіх слов’ян до Європи, і каже, що як прекрасно, що Європа є, бо вона починається на «є». Але Павличко звертає нашу увагу, що вона пишеться на «є» тільки в українській мові, а в інших мовах, таких як польська, вона починається на «е», а в європейців Європа – це «юероп». Він каже, що Європа не розуміє нас, українців, не знає нас, вони не можуть вимовити навіть наших літер. Але це не правда, бо ми теж Європа. Люди кажуть неправду тому, що вони неосвічені, нерозумні чи необізнані у певних питаннях. А журналісти повинні володіти досконалим знанням того, що говорять і навіщо вони це говорять. 

Дмитро Васильович розповів нам про своє дитинство. Народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині(тоді ця територія була під Польщею) у селянській сім'ї. Його батько був робітником дорожником. Щоб заплатити за навчання старшого сина, він відвів його до польської школи. «Я малий хлопчик, батько веде мене в Польську школу, в нього п'ятеро дітей і йому треба заплатити за навчання в Коломиї старшого брата. Йому потрібна копійка, а він нічого не має, лише землю. Ми йдемо і я йому кажу: “Тату, але ж ми минулу нашу школу”. Та він відповідає, що йому потрібна робота.» Дмитро був  один українець у польській школі серед жидів і поляків. Вчителка дає завдання розповісти вірш, про те що він поляк. А коли Павличко каже, що він українець вона бере лінійку і 20 разів б'є його по руках, кажучи що він русин, а українців не існує.  Це було однією з завдань і прагнень тодішньої влади – інтернаціоналізм, а тобто, межі між народами не повинні були існувати. 

Він розповів ще одну, цікаву історію з дитинства, про те як в селі проходив вечір Тараса Шивченка, на якому він читав вірш.  Під дверима стояв польський жандарм. І коли всі заспівали гімн «Ще не вмерла Україна» жандарм приклав руку до шапки і віддав честь. Томо що він боявся українських парубків. Саме тоді Дмитро Павличко вперше відчув, що бере участь у державній справі.

Він казав нам, що в дитинстві був зарозумілим, і читаючи вірш «До Основ`яненка»  думав, що і сам може такий написати. Почав складати вірші в 4 класі, міг написати у зошиті дівчинці любовного вірша.

Розповідаючи про свої університетські роки, вік каже що, доводилось  писати також прорадянські вірші, наприклад, про Леніна. «Прарадянська поезія була щитом, що захищала.» Одного разу Грушевський написав Хрущову про студента Павличка, який каже, що йде русифікація. Хрущов на це відповів: “А ви послухайте, що він говорить”. Тоді студента не виключили з униіверситету.

Дмитро Павличко вважав за потрібне створити товариство на захист української мови. Він і  8 поетів зустрічалися з Горбачевим та Щербицьким. Але всі крім Павличка, боялися відкрито заявити, про те що їм не подобається. Дмитро не побоявся виправити Горбачева, коли той переплутав вірш Маланюка з Тичиною. Також він питав його, чи є десь в Україні назви на українській мові. Тоді все перейменовували на російську, Павличко навіть зазначив, що на ці гроші можна було побудувати дві лікарні. Він декілька разів наголошував на тому, що Ленін  сказав «комуністи в Україні, повинні розмовляти українською мовою»

КГБ вважало, що Дмитро Павличко — націоналіст, тому ретельно придивлялися до нього. Але він не боявся і в Москві на трибуні, також казав, про те, що кажен має розмовляти своєю мовою.

Дмитро Васильович був головним редактором журналу “Всесвіт” протягом восьми літ, але не мав змогу публікувати все те, що хотілося. В ті часи його ретельно вичитували.

У кінці нашої зустрічі Дмитро Павличко висловив також свою думку щодо нинішнього політичного стану нашої держави, зауваживши, що ми повинні йти у Європу і що досить називати себе слов’янами. «Росія - це гідра! Москва нас завжди хоче знищити і війна з Росією йде вже тисячі років.»

Адже після тривалих зусиль здобуття незалежності наша країна знову стає об’єктом загарбання.

 Але Павличко зауважив, що порятунок ми повинні шукати перш за все у собі. Адже кожний повинен переосмислити історичні події, які скалилася, і які розгортаються на теренах нашої держави(так як історія перегукується із сьогоденням),бо шлях до спасіння йде через людську свідомість. Патріотизму мало, потрібні впевнені дії для порятунку наших земель від загарбників.