Селянські повстання проти більшовицького режиму на початку 1920-х років.

Боротьба за незалежність

12 грудня 1917 року З’їзд рад у Харкові проголосив встановлення радянської влади в Україні та створення нової радянської УНР із власним урядом – Народним секретаріатом, який звернувся до Раднаркому Росії з проханням про військову допомогу. Більшовики захопили Катеринослав, Олександрівськ, Одесу, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Крим, майже всю лівобережну Україну, загроза нависла й над Києвом.
Після поразки Української Народної Республіки у визвольній війні за незалежність українські воїни мусили залишати Наддніпрянщину і переходити на польську сторону, до чужих таборів. На Україну почала приходити більшовицька влада, протистояти якій могло лише селянство.
  Більшовики почали діяти одразу кількома методами: знищили старий державний апарат й почали створювати органи радянської влади, влада на містах перейшла до ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, ревкомів, воєнних ревкомів. Почалася націоналізація великих підприємств, встановлення робітничого контролю над виробництвом, уся українська промисловість мала тепер підпорядковуватись Вищій раді народного господарства Росії. Більшовики ліквідували українську грошову систему, вся територія України була розчленована на регіональні «республіки»: Донецько – Криворізьку, Одеську, Таврійську. Частина українських земель відійшла до Донської республіки.
На початку 1918 року почався страшний «Червоний терор», за якого тільки в Києві п’ять тисяч осіб було розстріляно без суду і слідства. Червоним терором прийнято називати терористичні заходи, які здійснювати більшовики проти осіб, які були проголошені «класовими ворогами» чи звинувачувалися у « контрреволюційній» діяльності.
Українське селянство миттєво відреагувало у своєрідній формі опору. Виникає так званий масовий « Білий терор», здійснюваний антибільшовицькими силами в часи Громадянської війни в Росії.У цей час він набував піднесення. Це були репресивні дії й акти спрямовані на більшовиків і прихильного до них населення.
Почався час повстань за нашу ідеологію, за наші погляди. У двадцятих роках двадцятого століття відновлюється збройна боротьба селянства, адже наша нація вже не раз поставала проти існуючого режиму. Причиною для народного опору стала саме репресивна політика більшовиків і денікінців. Селянство боролось за повне відновлення Української Народної Республіки, за встановлення справедливої народної влади, народ хотів сам виступати регулятор усім важливих нам подій, це була боротьба за самозбереження.   

  Лідерами повстань ми можемо назвати: Нестора Махна, М. Григор’єва, Д. Терпила. Найпотужнішою течією повстансько – партизанського руху До причин розгортання повстанського руху Махна ми можемо віднести невдоволення більшості населення більшовицькими експериментами в економічному та політичному житті, які, на жаль, призвели до погіршення життя простого народу і до зростання соціальної напруги. Нестор Махно не сприймав централізм, диктатуру пролетаріату та керівну роль більшовицької партії, він підтримував усе українське.
Ми можемо говорити про те, що Громадянська війна в Україні кінця 1919 – початку 1920-х років мала свою низку особливостей, адже була значна кількість претендентів на владу( і більшовики, і поляки, і білогвардійці, і Директорія, і місцеві повстанські рухи). Також не було певної військової сили, яка домінувала б на Україні упродовж довгого часу і могла б впливати певним чином на долю народу. Також була велична нестача зброї,боєприпасів, та інших ресурсів для ведення війни. Селянському повстанський рух поділяли на декілька напрямів, на це впливали різні політичні партії, що діяли в Україні. З 1919 р. у ньому ми можемо чітко побачити три напрямки: «уенерівські», що виступали за владу Директорії УНР, «анархо-махновські», а також ті, що не мали чіткого політичного визначення.
  Попри  загальне антикомуністичне спрямування, селянські повстанці мали цілий набір розрізнених політичних гасел, що виникали відповідно до певної  ситуації. Вимоги політичного характеру все більше поступалися соціально-економічним. Більшість селянства виступала під такими гаслами «Мир – хатам, війна – палацам!», «Землю – селянам!».
  Потужний сплеск селянського повстанського руху відбувся також й після закінчення радянсько-польської війни та остаточного закріплення більшовиків на українських теренах. Наприкінці 1920 років лише у великих повстанських загонах налічувалось понад 100 тис. осіб, не враховуючи участі селян у численних повстаннях, що охопили всю Україну. Взимку у повстаннях окремих сіл брали участь тисячі невдоволених українців. Застосовуючи тактику партизанської боротьби у цьому ж році, повстанці утримували під своїм контролем майже всю сільську місцевість. Розмах повстанського руху, який усе збільшувався і збільшувався, були змушені визнати й керівні кола республіки. На одній з конференції комуністичної партії, вони все ж таки змушені були визнати, що «куркуль став фактичною владою на Україні». В. Ленін також визнав, що радянська влада розпочала нову форму війни – селянську.
  Хоча більшість учасників повстанських загонів складали вихідці з бідняцького та середнього прошарків селанства, більшовики охрестили їх «куркулями» та «бандитами». Усвідомлюючи усю масштабність такої внутрішньої загрози, радянська влада використовувала найбрутальніший, найгрубіший арсенал засобів для боротьби проти повстанців. У місцевостях, охоплених повстанським рухом, запроваджувався інститут заручників та кругова порука населення за будь-яке заворушення проти радянської влади. У випадках відвертої непокори та ворожості населення до більшовиків, останні вдались до повного знищення сіл. Наприклад, за підтримку повстанців були зруйновані села: Ковалівка, Триліси, Сидори, Маринці та Дрозди. Восени 1920 р. під час придушення селянського повстання більшовики розстріляли 224 особи і спалили село Гедеримівку.  
  Натомість щоб запобігти масовій втечі селян до повстанців, чоловіків із сіл почали арештовувати. Боротьбу проти повстанців прирівнювали до боротьби проти білогвардійців. У губерніях створювались управління начальників губернських дільниць тилу, у повітах – комендатури, які мали боротися з повстанцями. Тобто вся влада на той час була направлена на придушення повстань.
Остаточний спад повстанського руху відбувся вже у 2-й половині 1921 року. Особливо помітним він був на Лівобережній Україні, де чисельність повстанських загонів після розгрому Нестора Махна різко зменшилась. На Правобережжі цей спад був значно меншим. Значною мірою така тенденція була зумовлена близькістю кордонів. У такій ситуації в Україні були зацікавлені насамперед сусідні Польща та Румунія. Вони підтримували повстанські загони, дозволяючи їм відходити на свою територію у випадку поразок, а також використовували її для підготовки нових рейдів. Найбільш значними стали рейди, проведені за допомогою урядів цих країн загонами генерал-хорунжого армії УНР Ю. Тютюнника, полковника М. Палія та генерала Гулого-Гуленка. У жовтні-листопаді 1921 р. вони здійснили Другий зимовий похід армії УНР на Правобережну Україну, внаслідок чого ВУЦВК був змушений оголосити воєнний стан і загрозу «бандитизму» у Волинській, Подільській, Київській та Одеській губерніях. Однак це був останній спалах масового повстанського руху. Селяни не підтримали рейдів, а радянський уряд мав змогу швидко мобілізувати військові сили для знищення цих загонів. Всередині листопада 1921 р. у районі м. Базар на Житомирщині основні сили групи генерала Ю. Тютюнника були оточені, безліч осіб потрапило в полон і було розстріляно.
  Загалом в Україні було ліквідовано 52 повстанські загони та об’єднання, в тому числі такі великі як «армія» Махна, загони Чорного, Богатиренка, Брюховецького, Колесникова та Інгі. Всього за 10 місяців 1921 р. різними способами було виведено з боротьби безліч отаманів. Під час бойових дій Червона армія захопила майже всі гармати, кулемети, гвинтівки та значну кількість іншого військового майна. До кінця 1921 р. як організована збройна сила повстанці втратили опору на селі. Незважаючи на це, у вересні 1921 р. в УСРР ще було загони,які начислювали більше 3 тисяч осіб.
 В умовах голоду 1921–1923 рр. політична активність селянства знизилася майже до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирював повстанців. Збагнувши це, радянський уряд «допоміг» природним катаклізмам справитися з «куркульським бандитизмом», конфісковуючи злиденні продовольчі запаси у голодуючих.
Українська нація була просто поставлена на коліна, це був добре спланований хід радянської влади, щоб покорити безпомічний народ. Наприкінці 1923 р. повстанство як форма боротьби селян з радянською владою,як висловлення простим народомо свого невдоволення було, на жаль, остаточно розгромлено. Лишилися тільки одниці загонів, які ще досі вважали себе політичною силою, але вже ж таки їх кількість зменшувалась. Незважаючи на воєнний розгром повстанського руху, більшовики були змушені прийняти й деякі селянські умови для примирення: замінити продрозкладку продподатком і легалізувати товарно-грошові відносини.