Дисидентство в УРСР

"Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання" - Іван Дзюба,український дисидент

Явище дисиденства є цілком притаманним для українського нескореного менталітету. Крізь всю історію червоною ниткою проходить небажання коритися  загарбницьким режимам, прагнення до священної свободи, до захисту цього беззаперечного права. Історія України насичена повстаннями та національно-визвольною боротьбою, а саме дисидентсво можна вважати особливою формою цієї самої боротьби.

Дисиденство – це рух, учасники якого прагнули до демократизації суспільства, дотримання прав і свобод людини. Особливість українського дисиденства полягала в тому, що культиувалося вільне використання української мови, її розвиток. Діяння дисидентів були спрямовані на реалізацію прав українського народу на власну державність.

Важко ставити запитання «Чим було зумовлене дисидентство?», адже режим Радянського Союзу мав цілком негативний вплив на розвиток не лише української культури, а й знищував будь-які сподівання українців на власну незалежність. Тоталітаризм, який панував у СРСР, русифікація України та прагнення асимілювати українців з іншими народами, відсутність фактичної автономії – усе це накопичувало гнів у серцях українців.

Дисидентство набуває поширення у 50-70-ті рр. ХХ ст. Відтоді політика радянського уряду зазнає критики від дедалі більшої кількості населення. Чому саме цей період? Десталінізація та розвінчання «культу особи» в період «відлиги» стали поштовхом до відчуття українцями(і не тільки) можливої свободи, послаблення гніту з боку радянскьої влади. Тому те населення, яке відчуло ковток свободи, не змогли змиритися із поступовим поверненням до тоталітаризму в період Брежнєва. Майже у цей самий час у низці європейських країн набуває поширення лібералізація – зокрема, розгортається широкий правозахисний рух, а у 1948 р. з’являється «Загальна декларація прав людини» ООН. Цей документ з’являється в УРСР у 1963 р., а сам СРСР не голосував за його прийняття. Важливим фактором є приклад антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору»(зокрема, у Польщі, НДР, Чехословаччині). Усе це стає підгрунттям для дисидентства та боротьби за відродження української нації як незалежної та самостійної.

Дисиденство було абсолютно відкритим явищем. Наприклад,  у вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. А листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

Особливість дисиденства в УРСР полягала в тому, що воно мало на меті не лише правозахисний рух, а й культурне і релігійне відродження.

Прикладом правозахисного спрямування дисидентського руху є діяльність Української Гельсінської Групи(УГГ), яка була відкритою громадською організацією і мала відкриті контакти з аналогічними групами по всьому СРСР. Ця відкритість у власних діях, небажання залишатися у підпіллі чи не найяскравіше характеризують прояви дисидентсва в УРСР. Програмні заяви УГГ явно відрізнялися новим мисленням, адже для них непритаманними були шаблованість та скутість. Її члени(група налічувала 37 учасників, серед яких Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Вячеслав Чорновіл, Ірина Сеник, Юрій Шухевич та інші; очолив УГГ політичний комісар у роки Другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації, письменник Микола Руденко) вбачали в основі закладання держави дотримананя законів та повагу до кожної особи, дотримання її прав. Саме це дає право називати цю складову дисидентського руху в СРСР правозахисницьким рухом. І хоча члени УГГ мали досить різні, а інколи – досить радикальні погляди, сама ж організація була поміркованою та нерадикальною. Патріотизм члегів УГГ не передбачав ворожого ставлення до інших народів. Вони вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР, а також проведення справедливих виборів.  Проте згодом члени УГГ були репресовані, ув’язнені або змушені емігрувати.

Культурне дисиденство – це період розквіту українського мистецтва, зокрема літератури, яка була збагачена творами письменників-шістдесятників. Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Василь Стус – усі ці імена та прізвища – це безцінний внесок в українську літературу. У своїх творах дисиденти зверталися до історії українського народу і намагался знайти у ній відповіді на актуальні для них запитання. Невпинний пошук правди та істини, формування власного «авторського стилю», відмова від побудови своїх творів за принципом «соціалістичного реалізму» - усе це характеризує дисиденство у літературі. Проте і в інших напрямах мистецтва, зокрема, у живописі, відчувається пошук власного «я» та відмова від канонів -  це можна побачити у картинах Алли Горської, Віктора Зарецького, Галини Севрук та  Панаса Заливахи.

Релігійне ж дисидентство було зумовлене боротьбою радянської влади із проявами релігії, проведенням антирелігійних капманій, активною боротьбою із греко-католицькою церквою як центром відродження української національної ідеї. Дедалі більша кількість церков закривалася, а священники заарештовувалися. Релігійний опір набув форми різноманітних петицій, протестів проти порушення свободи совісті і релігії. Українська православна церка виступала проти корупції та ліцедійства у своїх лавах, інші ж релігії та віровчення(наприклад, протестантська церква) активно відстоювали свої права на існування та так само відмовлялися коротися радянській владі.

Дисидентський рух було придушено на початку 1980-х рр. Він не набув масовості, проте його значення полягало в тому, що згодом все більші та більші маси населення почали усвідомлювати свою національну ідентичність. Також дисиденство дало поштовх відновленню Української Греко-Католицької Церкви і одержало широкий розголос за кордоном, що привернуло увагу міжнародної спільноти до питання лібералізації СРСР.

Дисиденство, як і будь-який інший рух боротьби за права та свободи, має бути прикладом наслідування. Сміливість дисидентів – та риса, якою ми маємо пишатися. Дисидентсво в УРСР - явище, яке через невеликий проміжок часу стало відлунням одержання Україною незалежності, отже, його потрібно активно вивчати та досліджувати.