Спогади Дмитра Павличка

Враження від зустрічі з Дмитром Павличко.

19 листопада 2014 року до Інституту Журналістики Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка завітав український поет, перекладач, громадський  та політичний діяч  Дмитро Васильович Павличко.

Зустріч з Дмитром Павличко організував нам наш професор Сергійчук Володимир Іванович.

Д. Павличко каже про нашого викладача так: «Ваш професор – мій друг», а сам Володимир Іванович казав: «Все життя Павличка – життя за Україну».

Свою промову український поет розпочав з вірша «Мова», а потім продовжив розповідати про роль журналістів.

Ось декілька його фраз, які я записала:

« Журналістика - велика сфера. Усе телебачення залежить від журналістів. Понад усе, журналісти повинні писати правду. Часи змінюються, а правда залишається важливою. Люди говорять неправду, тому що неосвічені. Тому журналісти повинні домінувати над людьми правдою.»

Але найбільше мене вразила та запам’яталася історія з його дитинства, тому я вирішила поділитися його спогадами і з вами.

Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селянській родині в с.Стопчатів, Івано-Франківської області. У його батька було 5 дітей, вони жили не заможно, але щоб дати освіту  своїм дітям, він працював на поляків. Одного разу, маленький Дмитро прийшов до батька і каже йому: «Батько, чому ми прогинаємось під поляків? Я не можу змиритися з цим». На що батько відповів: «Мене візьмуть на роботу дорожником, я буду отримувати грощі. Я змирився і ти змирись. Я один українець, і мені важко.»

Як батьку, так і сину було важко знаходитись серед поляків. Дмитро Павличко каже, що польська влада була такою ж як і російська. І розказав історію, як приклад.

« Мені важко було навчатися у польській школі. Мені вчитель дала читати вірш польською мовою, на що я відповів:  «Я українець. Буду читати вірші українською мовою», за це вчитель мене била залізною палкою по моїм лодоням  та  казала: «Нема нації «українець», є нація «русин». І ти є русином, запам’ятай!».

Одного разу його запросили на вечір, присвячений творчості Т.Шевченка, де маленький Дмитро читав вірш «До Основ’яненка» . Але за дверима стояв якийсь військовий, поліцай або дільничний, але поляк. І коли він почув, як усі співають «Ще не вмерла Україна», він зняв капелюх і пішов.

Вже в 5 класі  Д. Павличко починає писати свої перші вірші  у дівочих зошитах. Він писав любовні вірші дівчаткам. Мені було цікаво дивитися на нього, слухати його промову и спостерігати за його реакцією. Він з болістю, але з якоюсь приємною усмішкою розповідав про вірші у зошитах дівчат. Дівчата вважали його великим літератором, а він хотів бути популярним та відомим у класі.

Першу книжку, яку видав Павличко «Любов і ненависть», яка з’явилася у 1953 році. Взагалі, Павличко писав про Батьківщину.

Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990–1999 роках — Народний депутат України. З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатомУкраїни (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

У 1948 році  у Львівському Університеті  ім. І. Франка, він виступає з промовою, де каже: «Чому ми слухаємо лекції російською, а не українською мовою?»

Після цих слів, секретар Грушевського пише листа до Хрущова, що йде русифікація. А Хрущов  каже: « А ви послухайте Павличка, послухайте, що він каже.»

За це його не виключили. Таким чином, його прорадянська поезія була його щитом, ця мовна тема була однією з провідних.

У кінці свого виступу, Дмитро Васильович прочитав нам свій вірш. Студенти Інституту Журналістики першими його почули.

«Знаєм, буде попелу багато, що затвердне в росній цілині,
Знаєм, що запросять нас до НАТО, як помрем і встанем по війні.
Хто ж їм скаже голосно, щомога, щоб на цілий світ було чутно:
Українська кров – то перемога, сяюча давно, як сонця дно?»