Божа Квітка України

Геніальна українська художниця-самоука Катерина Білокур

Талант здобувається великою любов'ю

 Катерина Білокур

Зимового грудневого вечора 1900 року  Всемогутній Майстер  створив ще одне велике чудо, у яке  вдихнув Життя. Цим шедевром була дівчина-мрійниця. Творець наділив її неабияким талантом, подарувавши  чарівні руки, -  саме ними вона прославлятиме красу Його творіння. Та попри дарунки, Він приготував для дівчини  довгу, тернисту, повну страждань та скрути  дорогу. Але Творець  вірив, що  талант та всесильна любов допоможе їй пройти цей нелегкий шлях, а Божа іскра супроводжуватиме дівчину протягом усього життя.

«...Вже в молодості стала я кой у кого доставати книги і з них узнала, що є на світі такі люди – художники і яка їх робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово художник. От я й сказала собі, що чи рано, чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду – і все!» (1950р.)

Народилась майбутня художниця Катерина Білокур  в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії.  У віці 6—7 років Катря навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати починає з ранніх років, однак батьки не схвалюють це заняття і забороняють ним займатися. Катерина продовжує малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Пензлики Катерина робила з вишневих гілочок, до яких прив’язувала котячий пух або куряче пір’я. Саме такими пензликами можна було досягати якнайтонших ліній.

«Було й до мого часу багато художників – самоуків, але тих доля інакша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу... А мені, бачте, як судилось: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва й не зострілась. А вмісті з тим моє ство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі...

І я на матір – природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училася. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахучим чебрецем схиляються... і все це було удово, чудово! І я передавала на свої картини – і теж виходило чудово!» (11 лютого 1948 року)

Всі буремні події й перипетії епохи припали на її молодість і зрілість. Доводилося багато і тяжко працювати, грошей у селі люди практично не бачили — був у основному лише обмін товарами але в своїх картинах Катерина намагался  знайти притулок від тих бурхливих подій, що вирували в Україні на початку та в середині ХХст.

«Ніщо не мене не вдіяло такого враження, як «Кобзар».

Любов’ю до поезії Кобзаря, до його великого мистецтва складалася, виповнювалася її молитва.

«Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!»

І не переставала твердити, що життя для неї без мистецтва – не життя. Отже, малювання для Катерини Білокур – понад усе, то її земна велика радість і небесна височінь.

У 1922–1923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньоїкераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікумі Катерині відмовляють через відсутність документа про закінчення семирічки.
Вражена відмовою, вона повертається додому пішки.

1928 року дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється, і їй знову відмовляють по тій же причині.

Через постійні дорікання близьких, нарікання матері та намагання батька знищити усі її роботи, Катерина вирішила утопитися. І тільки після цієї спроби самогубства 1934 року батьки дали їй право малювати щодня: «Пряла, ткала, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати». 

1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у сестри люби Тонконіг, Катя почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні прославленої Оксани петрусенко. Вражена піснею й голосм Катерина, посилає листа співачці. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться із друзями – Касіяном, Тичиною; іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження – з’їздити у Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами. 

І от у село приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо – методичну раду обласного Будинку народної творчості. Захоплений роботами, декілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Було вирішено негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур, яка складалася з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви, у якій її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. У 1941 році Катря Білокур створю відомі «Польові квіти».

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, щоб висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!»

Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, щоб запропонувати виставку і купити картини. Одна за одною художниця створює свої прославлені картини: «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар-колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квітка і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953-1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955), «Георгіни» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958 – 1959), «Букет цвітів» (1959)...

«Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, годі вже буду малювати що – небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна другої чудовіші, та одна другої красивіші...Та начабто аж схиляються до мене і промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?». То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

Квіти художниця писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні та осінні – така картина створювалася природньо, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Була творцем пейзажів і портретів.

Повоєнна сторінка з біографії Катерини Білокур є чи не найуспішнішою. У 1949 році була прийнята до Спілки художників україни, у 1951 – нагороджена орденом «Знак пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року – Народного художника України. Твори Катерини Булокур регулярно експонують на виставках – у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.

Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі і мистцтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, мудра Катерина Василівна знайшла свою дорогу – оспівувала не неправду – «щасливе життя» закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Він неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона, знаючи вартісність своїх робіт, не йшла на компроміси - «додати, змінити».

« І до їх, до творів моїх, що –небіть добавляти і їх зміняти – не треба! не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альіа і омега, я не кажу, що мої твори  - це вже все...Але ж ї моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, - такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим – друге, то через дечкий час я вже своєї «Гілки яблуні» 1955 року роботи не взнаю як почну з неї дещо викидати та дещо добавляти!»

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, а полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати.

Тяжко доживала вої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей ХХ століття – художниця Катерина Білокур.

9 червня 1961 року Всемогутній Майстер подаруваав для свої улюбленої доньки рай, повен прекрасних квітів, які вона малюватиме для Нього.

О, чарівнице, мудра, незрівняна,

Твоє життя, то подвиг, далебі.

Ти досягла висот незнаних

Низесенько вклоняємось тобі!