Політична і культурна діяльність шістдесятників

Українська мистецько-творча еліта

З кінця 50-х – початку 60-х років ХХ століття  національно- патріотичні процеси опинилися під егідою  молодої мистецько-творчої еліти – Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Алла Горська, Лесь Танюк, Сергій Параджанов, Микола Лукаш,. Згодом до них приєдналися Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, Борис Антоненко-Давидович, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Опанас Заливаха, Богдан та Михайло Горині  , Петро Григоренко, Іван Гель та багато інших.

         У політиці 1960-1970-х років шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму. Вони виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

         Осередком духовного і громадянського становлення багатьох шістдесятників був київський клуб творчої молоді «Сучасник», створений наприкінці 1959 року. Президентство довірили Лесю Танюку. Вже 1960 року клуб заявив про себе на повний голос. Він допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, пісні, мови, став сценічним майданчиком, творчою лабораторією виставочним залом молодого пагіння української культури.

         Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання, художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Поїздки Україною, шевченківські вечори, самвидав, знайомство зі спадщиною розстріляного Відродження, Биківня, трагедію якої першими розкрили Василь Симоненко,Алла Горська та Лесь Танюк, формували світогляд незалежних духом митців.

         Під безпосереднім впливом київського у Львові з’явився клуб творчої молоді «Пролісок», поштовхом до утворення якого був приїзд 1962 року до Львова Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча. Президентом клубу обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

         Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість,  ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

         Ідеї та настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники – В.Симоненко, І.Драч, Ліна Костенко, Б.Олійник, Д.Павличко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам'яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

  Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета Василя Симоненка (1935 - 1963), збірки "Тиша і грім", "Земне тяжіння", "Поезії". Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі ("Ти знаєш, що ти - людина...", "Задивляюсь у твої зіниці", "Де зараз ви, кати мого народу ?..". Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета - "Казка про Дурила". Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики ("Зимовий вечір", "Степ", "Вже день здається сивим і безсилим").

  У 60-і рр. у літературний процес влився Іван Драч (1936 р. н.) - поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча "Соняшник", "Протуберанці серця", "Балади буднів", "Поезії", "До джерел", "Корінь і крона", "Київське небо", "Шабля і хустина", "Теліженці", "Храм сонця", "Духовний меч" властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі "Чорнобильська мадонна" (1987) І.Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

  Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини XX ст. є Борис Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам'ять та місце людини в житті ("Урок"), поетизує простих трудівників ("Дядько Яків", "Формула", "Про хоробрість"). Творчість Б.Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль ("Кредо", "Мавзолей Володимира Леніна"). До образу матері звертається поет у циклі "Сиве сонце моє", що складається з дев'яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема "Сім" звертається до подій чорнобильської катастрофи.

Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938-1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер в ув'язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: "Зимові дерева" (1970), "Свіча в свічаді" (1977), "Палімпсести" (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка "Дорога болю" (1990). Твори поета пройняті глибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, від якого він був відірваний.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі».

На початку 60-х років посилився гаступ режиму на націонал ну культурну та творчі інтелігенцію, було заборонено проводити вечори пам’яті Т.Шевченка, в Київському університеті розгромлено вітраж, присвячений Шевченкові, - твір Алли Горської, Людмили Семикіної, Опанаса Заливахи, Галини Зубченко та Галини Севрук, а також композицію Алли Горської та Володимира Прядки у 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався клуб. Тричі побили В.Симоненка, переслідували Л. Танюка та А.Горську. клуб творчої молоді закрили 1965 р. Була заборонена збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе».

З 24 серпня по 4 вересня 1965 року Україною прокотилася хвиля політичних арештів – у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії. Одесита Святослава Караванського, засудженого, 1945 р. на 25 років за зв’язки з ОУН і амністованого 1960 р., повернули досиджувати згаданий строк. У березні-квітні 1966 р. у Львові суили найбільшу групу опозиціонерів – художника Феодосійського театру Михайла Масютка, п’ятикрсника вечірнього відділення історичного факультету університету Івана Геля, модельєра-конструктора Ярославу Менкуш, співробітника Льввівського музею українського мистецтва Богдана Гориня, його брата Михайла – психолога заводу автонавантажувачів, старшого викладача кафедри журналістики Львівського університету Миайла Осадчого, літературного редактора обласного архіву Мирославу Зваричевську ( вироки – від 2 до 6 років таборів ).

У січні 1966 року в Луцьку викладач історії Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз був засуджений на 4 роки таборів. Звільнений 1 вересня 1969 р., він за кілька чергових публікацій через 9 місяців був знову заарештований і засуджений на 6 років спец тюрми, 3 роки таборів та 5 років заслання. У числі п’яти дисидентів його в квітні 1979р. Обміняли на двох радянських розвідників. Асистента Луцького педінституту Дмитра Іващенка покарали двома роками таборів. Того ж 1966 р. були засуджені вчитель з Івано-Франківщини Михайло Озерний, письменник з Житомира Анатолій Шевчук.

Арешти і суди 1965-1966 рр. викликали численні протести. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» з різким осудом репресій виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. У листопаді на захист заарештованих звернулися у ЦК КПРС кінорежисер С.Параджанов, композитори В.Кирейко та П.Майборода, письменник Л.Серпілін, поети Л.Костенко та І.Драч, авіаконструктор О.Антонов. 78 діячів української культури заявили протест проти закритих судових процесів у листі до прокурора УРСР та голови КДБ. 20 квітня 1966 року листом до Верховного Суду на підтримку О.Заливахи стала група членів Спілки художників УРСР. Згодом, у квітні 1968р., 139 діячів науки, літератури та мистецтва, робітники і студенти в листі Л.Брежнєву, О.Косигіну та М.Підгорному протестували проти політичних процесів 1965-1966 рр. Завдяки цим і подібним протестам шістдесятники стали відомі Україні і світові.