Українська еміграційна історична наука

Українська еміграційна історична наука потребує комплексного підходу з різних сторін, спробуймо розібратися.

  Час — цікава річ. Це невпинний потік, в якому ми живемо. З його горем та радощами, добром та злом, він долає новий і новий етап. А що його чекає на наступному повороті, залежить від нас та нашої духовності.

Історія прагне майбутнього, хоча сама є минулим. Часто можна побачити наскільки явно ми повторюємо помилики своїх предків, істрорія має властивість повторюватися. 

Для мене історія – це істина, що ховається десь поміж старих книжок, в яких написано хто такі українці, чому я – українка та що в нас спільного.

Звідки походять окремі народи та етноси – складне питання. Складність полягає в тому, що: по-перше, вона потребує комплексного підходу, а це необхідність залучення різних наук. По-друге, її треба аналізувати впродовж тривалого проміжку часу, коли зовнішні фактори змінюватимуться, коли змінюються внутрішня концепція суспільства. Більш-менш очевидно, що сучасні українці сформувались на території ранньофеодальної держави Київська Русь, виникла в масиві східнослов'янських племен. Слов'яни раннього залізного віку успадкували культуру населення доби бронзи лісової та лісостепової зони Східної та Центральної Європи, які належали предкам слов'ян, балтів, германців. Стає очевидним, що чим більше заглиблюємося в історію, тим ширшими стають територія пошуків історичних коренів українців і коло давніх народів, які до цього причетні.

Термін «історіографія» (від грец. kуфпсЯб – розповідь, оповідання – та гсЬцщ – пишу; буквально – опис, описання історії) є одним з найуживаніших в історичній науці, але водночас і найменш точним за  спрямованістю. Нині цей термін застосовується в суперечливих контекстах, зокрема для означення галузі, яка вивчає етапи розвитку історичної думки, та форми самосвідомості історичної науки, переважно у  рефлективному розумінні. Ще у ХІV ст. історіографом у Франції називали художника, який малював мініатюри на історичну тематику. В ХV-XVIст. значення цього терміна розширилося. Ним стали називати придворного письменника, який писав життєписи представників правлячої династії. Проте такі посади існували ще в Давньому Китаї й античному світі.

Український письменник і політичний діяч Володимир Винниченко після прочитання чергового фраґменту “Історії України-Руси” Михайла Грушевського, записав у своєму щоденнику: «Читати українську історію треба з бромом, – до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нешасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування... Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його оддадуть... Ні, ні, української історії ... без брому, без валеріанки або без доброї дози філософського застереження не можна».

На шляху до кращого життя, до незалежності українському народу довелося пройти крізь усі сладнощі виборювання права на самостійність. Але ми дочекались і час незалежності настав.

Якщо взяти сумарну кількість жертв двох світових війн, репресій, колективізації та голодів 1921-1923 р. та 1932-1933 р., то виходить, що у 1914-1945 рр. в Україні загинули майже кожний другий чоловік і кожна четверта жінка.

Українці були меншістю сереж населення найбільших центрів україни. Їх піддавали асиміляції, намагались розбавляти українців іншими народами, щоб вони забули хто вони такі. Українська інтелігенція була незначною, тому не могла виконувати роль провідника, не маючи політичного та господарського досвіду. Якщо додати до того майже абсолютну незацікавленність найбільших світових держав українською справою, то стає зовсім незрозумілим, як наприкінці ХХ ст. українцям вдалося проголосити свою політичну самостійність й утворити життєздатну та досить стабільну державу?Українська дорадянська й еміґраційна історіографія давала досить просту відповідь на це питання: українська нація бере свій початок ще з часів Київської Русі. Саме через політичні репресії була придушена національна ідентичність, але вона не зникла взагалі.

Сучасна материкова історіографія все більше уваги приділяє розвитку науки в діаспорі. Такий процес є цілком закономірним, оскільки дає змогу розглядати історію нації цілісно, в безпосередньому взаємозв'язку не тільки з корінними українцями, а й тими, хто проживав далеко за межами Батьківщини, але працював на її благо. Інтелектуальне життя української діаспори знайшло відображення у  працях, які нині не втрачають своєї цінності.

Імена Миколи Чубатого, Любомира Винара,  Пріцака Омеляна Йосиповича, як і багатьох наукових діячів діаспори, нині повертається до нас.

Микола Чубатий (*11 грудня 1889, Тернопіль — †10 липня 1975, Петерсон, США) —історик української церкви і права, педагог і публіцист, дійсний член НТШ (з 1928; засновник і перший голова Американського Відділу НТШ).

Головні наукові праці з історії украунської церкви

«Митр. Іпатій Потій, апостол церк. єдности» (1914)»

«Західна Україна і Рим у 13 ст. у своїх змаганнях до церк. унії» (ЗНТШ, 123 — 24 тт., 1917)»

«Правне становище Церкви в Коз. Державі» (ж. «Богословія», т. III, Л. 1925);

«Історія унійних змагань в Укр. Церкві» (1 — 3, Л. 1937)»

«Історія християнства на Руси-Україні» (т. І до 1353, та т. II до 1458, Рим 1965 і 1976).

У працях з церковної історії Микола Чубатий підкреслював значення християнства на українських землях перед Володимиром Великим, підтримував тмутороканську теорію походження ієрархії в Києві та доводив автономію і помісність Київської митрополії.

Своїми публікаціями вчений сприяв поширенню знань про Україну в англосакському світі.

Любомир Винар – видатний український історик, людина широких наукових інтересів і великої ерудиції. Народився  у Львові в родині заслужених педагогів Евфрозини й Івана Винарів. Початкову освіту одержав у народній школі товариства “Рідна школа”, згодом навчався у Львівській академічній гімназії, де й формувався світогляд ученого, його любов до рідної землі й народу, які залишились на все життя. В 1944 р. Л.Винар разом з родиною переїхав до Німеччини. У 1949 р. вступив до Мюнхенського університету, де вивчав політичні науки, історію України, археологію. Одночасно навчався на філософському факультеті в УВУ, який закінчив у 1955 р. зі ступенем магістра філософії. У 1957 р. за наукове дослідження “Українсько-молдавські політичні відносини у другій пол. ХVІ ст.” він отримав  ступінь доктора філософії.

У системі історичних досліджень Л.Винар особливу увагу зосереджує на вивченні методології історії й інших суспільних наук, літературознавства, історії культури, мистецтвознавства, історії книжки, а також бібліотек та архівів, бібліографії та історії етнічних спільнот у Вестерн Резерв Університеті в Клівленді (Америка).

Його перші наукові статті з’являються ще в студентські роки. Вони присвячені новітній українській літературі, символізму, київськимнеокласикам, літературному доробку Остапа Грицая, його біографії та архівам.

У цей же час Л.Винар виявляє хист у редакторській роботі і стає одним з редакторів бюлетеня «Юність» (1949–1953), а згодом – академічних наукових журналів «Зарева», «Розбудова держави», а також першого українського Атласу історії України, фундаментальної Бібліографії історії України (англійською мовою) та Історії українців у США.

Переїхавши у 1956–1963 роках до США, вчений працював у різних професійних і наукових установах: професором у Колорадському, Денверському, Бовлінг Грінському і Кентському державних  університетах. У Кенті він заснував Науковий центр з вивчення етнічної преси і етнічних культурних установ, а в 1980 р. – міжнародний науковий

журнал “Етнічний форум” та створив концепцію наукового часопису «Український історик» (УІ) та Українського історичного товариства (УІТ), якому присвятив усе своє життя.

Омелян Йосипович Пріцак (7 квітня 1919, с. Лука (Озерне) Самбірський район , Львівська область, Польща — 29 травня 2006, Бостон, Массачусетс, США) — український історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновників Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів.

Навчався в Львівському, Берлінському та Геттингенському університетах. Викладав в університетах Геттингена, Гамбурга, Сіетлу. Ініціатор та засновник англомовного наукового журналу "Гарвардські українознавчі студії", Міжнародної Асоціації Україністів (МАУ). Серед відзнак вченого – золота медаль за праці з алтаїстики (1990, Будапешт). До 1998 – директор Інституту сходознавства імені А.Кримського НАНУ. Член академій багатьох країн, зокрема, турецької, американської, канадської, латвійської.

Омелян Пріцак відомий у світі як один зі співзасновників Міжнародної асоціації україністів (1989), керівник її археографічної комісії. Завдяки його невтомним зусиллям розпочато упорядкування «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства». О. Пріцак був одним з ініціаторів перевидання багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського (1991—1998). Саме з його аналізу історіософії великого українського історика і першого Президента України розпочинався перший том видання. З 1998 р. постійно жив і працював у США.

Наукові зацікавлення вченого охоплювали надзвичайно широке коло питань історії України, Східної Європи, Азії, алтайської, тюркської та слов'янської філології. В українській історіографії чи не найвідомішою стала концепція О. Пріцака про походження Русі, зв'язок давньої історії України та тюркомовного світу. Для вченого сама історія була передусім точною наукою і, як і всі точні науки, «абстрактною інтелектуальною дисципліною».

Омелян Пріцак — автор близько 1000 наукових праць із сходознавства та історії України. Зокрема, "Караханідські студії", "Староболгарський список князів", "Підстави тюркської філології", "Слов'яни і авари", "Походження Русі", "Що таке історія України?", "Історіографія та історіософія Михайла Грушевського", "Шевченко-пророк".

Для будь-якох людини та народу загалом важливо відшукати себе. Витоки, від яких йдуть звички, характер та до чого тягнеться душа. Щоб зрозуміти це потрібно знати історію свого народу, а в цьому допоможе саме історія.