Другий зимовий похід 1921 року

Війна триває

Українці – нація, приречена на вічну боротьбу. Історія створила нам імідж того «вічного революціонера», про якого колись писав Іван Франко. Дивно, що попри численні поразки, попри столітній колоніальний статус, попри агітацію й пропаганду масового знищення українськості ми все ще Є. «Ми є, були і будем Ми. Й Вітчизна наша з нами!» - на думку відразу спадають життєствердні мотиви Івана Багряного. Цитати подібного змісту в цьому контексті ллються рікою. А скільки їх усього – закликів до боротьби, художніх рядків, сповнених надії, віри у краще…

Українці дійсно унікальні своєю жертовністю. Чи є ще у світі нація, яка між смертю і гідністю без долі вагань обирала останнє? Навіть у моменти, коли ймовірність поразки сягала дев’яноста дев’яти відсотків, в українця не тремтів «національний» нерв і не скніла національна душа. Тільки кров, ще ота січова, козацька, споконвіків кипіла в жилах тих, хто виборював (на жаль, і  досі виборює) незалежність.

Кипіла кров козацька і 1921-го під час Другого зимового походу, що став останньою спробою українських  сил збройним шляхом завоювати незалежність України в ході національно-визвольних змагань. Тоді сприяти перемозі не могла навіть погода. Тоді теж «сонце тьмою дорогу заступало», так само як і славнозвісному Ігорю 1185 року.

Через квінтесенцію  сумнівів і величезної віри в перемогу  був прокладений маршрут українських похідних груп. "Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти", - зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський.  Та вояків підживлювала пам'ять про Зимовий похід 1919 - 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно. Бажання покласти край несправедливості ,  рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих і атрофований інстинкт самозбереження кликали козаків і старшину на вірну смерть.

Для керівництва повстанням у Києві в березні 1921 р. створюється Центральний Український Повстанський Комітет , який очолює український старшина  І. Андрух. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми. На території Польщі урядом УНР був сформований спеціальний орган - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). Очолив ППШ генерал-хорунжий Ю. Тютюнник, що був одним із героїв першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців в Україні.

Спочатку планувалося розпочати повстання 1 травня, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити організовані українські підпільники, потім час виступу був перенесений на 1 червня, далі - на жнива 1921 року. Юрко Тютюнник намагався пришвидшити час всенародного виступу, але Петлюра - під тиском Польського генерального штабу, який вів подвійну гру, - відтягував прийняття рішення. Таким чином був упущений найбільш вдалий час нападу і організації повстання – серпень, період жнив і збирання продподатку . Обікраденого, голодного, кинутого напризволяще селянина легше підняти на бунт. Та Петлюра, залежний від волі своїх польських союзників, знову відклав дату початку повстання.

Тим часом минув вересень, відсвяткували й Покрову. Починалися листопадові холоди. Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, чудово розуміли, що з наближенням зими обеззброєним повстанцям годі й сподіватися на перемогу. Та ейфорія у війську була сильніша за тверезу оцінку можливостей. І коли Кузьма Кузь "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза.

Дивитися у вічі смерті, насторожитися від її морозяного листопадового холоду ніхто не хотів. Повстанці тішили себе надією на фарт, сподівалися на підтримку селян. Але радянська влада заздалегідь подбала про те, щоб знищити опір селянства.  Запровадження НЕПу, проголошення амністії всім повстанцям за умови їх відмови від боротьби з радянською владою, проведення широкомасштабних пропагандистсько-агітаційних кампаній, масові терористичні акції зі знищення непокірних – усе це призвело до чисельного скорочення тих, хто був готовий підтримати повстанців під час Зимового походу.

Юрій Тютюнник і Симон Петлюра все ж вірили, що поява повстанців навіть у післяжнивний час підніме національний бунт у селянстві, який зможе подолати окупаційний режим. Симон Петлюра у наказі ППШ про початок Другого Зимового походу визнає, що боротьба буде важкою, але жодного натяку немає на поразку: « Пане генерале, виряджаючи Вас, П.П. Штаб та старшин з козаками на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московських ворогів, від цілого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам й козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з'ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значення того великого акту самопосвяти, який вони виявляють вирушаючи на Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам і всім старшинам та козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині».

Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім - на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з'єднатися з Волинською групою для спільних операцій. Групи сходилися  з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, але й самі про це не знали.

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.

7 листопада Волинська група Тютюнника здобула перемогу в Коростені, але втримати місто не вдалося. Ворог наступав на всіх маршрутах. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою». Фатальним стало рішення більшовицького командування кинути проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського.

Трагічною була доля повстанців, захоплених у полон. Спочатку їх замкнули у церкві с. Малі Миньки, а ранком 18 листопада погнали до м. Базару, щоб там влаштувати суд. З полонених познімали черевики і змусили йти по крижаному снігу. Перед розстрілом Г. Котовський виголосив перед повстанцями  промову, в якій обіцяв помилування, якщо ті вступлять до лав Червоної армії. Полонені відповіли мовчанням, а один із них, рядовий вояк С. Щербак, заявив: «… ми знаємо, що нас чекає, і не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Коли ж ви повбиваєте нас, то знайте, що вам помстить весь український народ…» .

Суворим став вирок «п’ятірки» Надзвичайної комісії, де фігурував і підпис Г. Котовського. 22 листопада 1921 р. нею було вирішено розстріляти 359 повстанців, які зі зброєю в руках виступили проти радянської влади. Полонені падали від куль під слова «Ще не вмерла Україна…».

 Уже тоді учасники походу пронесли перед очима народних мас синьо-жовтий двоколор, національний прапор Української Народної Республіки. Той прапор, який у 1991 р. з'явився над усіма державними установами незалежної України.

Та чи втілена мрія учасників Зимового походу 1921?
Скільки ж іще героїв, що «не вмирають», віддали своє життя за добробут України вже після проголошення незалежності. Віддали і досі віддають. Ворог той самий, але щоразу маскується то під «визволителя», то під «старшого брата».  

Утвердити своє законне право на територіальну недоторканність , зберегти державну цілісність, Україну для українців – це те, за що споконвіків «тіло рве до бою» український революціонер. Щоразу хочеться вірити, що востаннє чуємо про жертви війни. Жертви нескінченної, то  превентивної, то прихованої , війни за незалежність. Єдине, що лишається, - це сподіватися і вірити у Боже провидіння.