Зусилля діаспори щодо відродження української державності

Братерська рука допомоги з-за тисячі кілометрів та сотні років

Завзяті патріоти кажуть: «Покидаєш Батьківщину – зраджуєш її», беручи до уваги лише те, що люди їдуть шукати кращої долі для себе та своїх дітей. Ніхто ніколи не думає, що це вимушений крок наприклад для порятунку від злиднів та поневірянь. Жорстокі реалії життя показують, що людям, які залишають рідний дім набагато важче живеться за кордоном, адже прагнення душі до рідної землі – непереборне.

У ХХ столітті відбулася значна міграція українців на Захід. До цього наших земляків спонукали історичні події, кожна з яких мала певний політичний підтекст. Це і Перша російська революція 1905-1906 рр., і Перша світова війна, Жовтневий переворот 1917р., Громадянська війна, Друга світова війна, сталінські репресії та встановлення тоталітарного диктаторському режиму у колишньому Радянському Союзі. Всі ці обставини зумовили переважно політичну міграцію українців спочатку в країни Західної Європи, а згодом вже і за океан (в США, Канаду, Аргентину, Бразилію та Австралію). Загалом на сьогодні українці проживають у приблизно 42 країнах світу.

Внаслідок цього Україна втратила значний розумовий капітал – цвіт нації, адже репресії та переслідування були направлені, перш за все, на зрівняння всіх на один копил та приборкання непокірних, які своїм розумом та ідеями, звичайно протилежними ідеям царату та партії, намагались відновити самостійність України, або хоча б покращити життя мільйонів людей. Наука не володіє точними даними про те, скільки за період масових міграцій втратила наша держави і яку вигоду отримали західні. Адже, за неофіційними даними, загальна чисельність українського етносу сягає 60–80 млн. осіб, тоді як у нашій державі в 1989 р. українців налічувалось трохи більше 37 млн. осіб. Деякі фахівці вважають, що чисельність світової української діаспори більша, ніж чисельність половини населення України, і дорівнює майже двом третинам етнічних українців у нашій державі. Лише в країнах Західної Європи діаспора налічує близько 2 млн. осіб.

Особисто у мене в голові постає запитання: «Скільки ще талантів та геніїв, що породила українська нація, повинно виїхати за кордон, аби держава зрозуміла, що вже досить піднімати рейтинги провідних держав за рахунок представників нашого етносу?»

Достатньо сказати, що Канада другою після Польщі визнала незалежність України після референдуму 1 грудня 1991 року. Та це і не дивина, адже в Канаді проживають 16 млн. українців, а це 15% населення цієї країни. В 1996 році в Канаді ж друкувались і перші гривні, бо наша незміцніла держава ще не мала потрібного обладнання. Ще до здобуття незалежності закордонні українці всіляко допомагали нам. Під час Голодомору вони збирали та надсилали гуманітарні вантажі, які зухвало відхилялися радянським урядом. Зрештою, українська діаспора піднімала питання про репресії проти українського народу на світовому рівні.

Вже наприкінці 40-х – на початку 50-х років ХХ століття у Канаді виник ряд громадсько-політичних організацій, основною метою яких стало відновлення суверенітету України. Згодом усі ці організації об’єднались в Український визвольний фронт Канади (УВФК). З 40-х років у Канаді почалися масові акції, організовані представниками української діаспори. Так, 18 червня 1950 року, в Торонто відбулася велика маніфестація, в якій взяли участь 20 тис. українців. Вона була приурочена двадцятирічю знищення українською владою СРСР Спілки української молоді та процесу над Спілкою визволення України.

Дещо пізніше, у 1965 році, Канадою прокотилася акція «Одним фронтом – проти Москви». Українська діаспора проводила пікетування посольства СРСР у Оттаві, розгорнула кампанію у пресі та ЗМІ загалом, проводила прес-конференція та засідання, присвячені подіям в Україні та закликам почути прагнення українців до самостійного творення та вирішення своєї долі.

Європейська діаспора вагомо вплинула на встановлення творчих партнерських зв’язків між вишами України та держав Європи. Це і сприяння перепідготовки фахівців різних галузей у ВНЗ Європи, і обмін методиками викладання дисциплін, і надання допомоги науковою літературою та періодикою задля розвитку українського наукового потенціалу (аби він базувався не лише на радянській, а й на західних наукових школах).

Вагомим є вклад української закордонної частини нації на повернення в Україну багатьох культурних, історичних та мистецьких цінностей. Прикладом цього може бути повернення в Україну літературних творів Емми Андієвської та Олега Ольжича (передано Центральному державному архіву Музею літератури та мистецтва (ЦДАМЛМ)). Величезну кількість художніх творів діаспора подарувала Національному художньому музею України в Києві, серед яких полотна художника В. Хмелюка (Франція), митця О. Мазурика (Франція) та ін..

Тож, беззаперечним є те, що діаспора своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, а також надає посильну допомогу історичній батьківщині. Позитивним є те, що влада України нарешті зрозуміла, що сила країни в її народі. І навіть, виславши чи змусивши виїхати українців за кордон, не можна вбити в їх серцях любов до рідної землі, любов до країни, хоч і не ідеальної в економічному чи соціальному сенсі, але все ж найкращої…батьківщини.

На жаль, помилки минулих поколінь неможливо виправити, більшість українців не повернулися, їх діти та онуки є громадянами інших країн. Однак я впевнена, що українське коріння не зникає, воно відроджується в інших поколіннях, нагадуючи про вічне – рідну землю, яка дала життя.