Ми зуміємо об'єднатись!

«Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго - довго кров степами текла червоніла».

Чи часто ми замислюємось про те, що доля готує для нас сьогодні, завтра? Ні, не часто! Життя вирує: сім’я, кар’єра, діти… і найстрашніше – війна, неоголошена війна. Я б ніколи не подумала, що колись, мою рідну, кохану Україну буде пожирати страшний, безжалісний агресор. Слово війна почало викликати мурашки по шкірі. Мурашки від болю, страху, розпачу… І тут постає питання: за що? За чиї гріхи нашу Україну розривають на шматки, а її вірних синів вбивають?

     Це не риторичне запитання! Я знаю на нього відповідь. Ми всі знаємо. Але нещодавня зустріч та бесіда з незвичайною людиною остаточно підтвердила мої здогадки. А ще краще, допомогла повернутися в минуле, щоб ознайомитися з кожним кроком ненажерливого тирана, якому так муляє очі наша державність.

     4 жовтня 2014 року до нас, в інститут журналістики, завітав український політик та громадський діяч, народний депутат України, один із засновників ВО «Батьківщина», член Політичної ради партії та її Президії – Ярослав Петрович Федорчук. Це не просто політик та громадський діяч, це талановитий письменник та автор фільмів «Волинянин», «Вони боролись до загину».

     Хто краще може розповісти про страхіття війни, ніж людина, яка бачила її на власні очі. Людина, яка в часи формування національної свідомості та боротьби за нашу державність відчула на собі вплив цих процесів.

     Народився Ярослав Петрович 22 жовтня 1936 року в селі Несвіч, Луцького району, Волинської області. Здавалося б це був звичайний сільський хлопчина, який жив безтурботним дитячим життям. Ні! Доля розпорядилася інакше. З 6 до 7 років він перебував в німецьких таборах і вся його юність проходила у вирі тогочасних революційних подій. Що може розповісти нам людина, чия доля була такою нелегкою? Людина, яка як і всі ми живе в незалежній державі, але чомусь кожного дня дізнається скільки в нас поранених, як там справи на передовій, чи бачить гіркі сльози матері, яка втратила єдиного сина…

     Він розповідає нам передісторію цих подій. Фільм «Волинянин» - це розповідь дитини війни, що пам’ятає спалені окупантами села, зустрічі з вояками УПА. На мою думку, цей фільм – оголений нерв, який  і досі дає про себе знати. Це болючі спогади, які ніколи не згаснуть у серці Ярослава Петровича. Ми бачимо жорстокі, неписані закони війни… Про це боляче слухати, а коли усвідомлюєш, що зараз, в 2014 році, в період активного розвитку цивілізації, науки, техніки, інфраструктури все повторюється, то біль та розпач міцно стискають серце.

     Та Ярослав Петрович переконав нас, що українці – це нація, що здатна на самопожертву та самоорганізацію. Під чиєю владою ми не знаходилися б, який би окупант не диктував нам свої закони – ми вистоїмо. Ми сильні, свідомі, волелюбні, і ці риси страшно не подобаються нашим ворогам.

     У фільмі «Волинянин» Ярослав Петрович розповідає нам про цитадель українського козацького руху, місце, де плекалися ідеї незалежності – Холодний Яр. Саме жертовна боротьба холодноярівських селян надихала УПА. «Воля України, або смерть», - провідне гасло цих мужніх борців за нашу державність. Це яскравий приклад того, що українці можуть згуртуватися у боротьбі за свої національні інтереси. У фільмі подано дуже багато історичної інформації, але це не обтяжує його. Це навпаки заманює глядача, адже події показані з документальною точністю, і це ніби розгорнута книга історії України, яку читаєш і не можеш відірватися.

      Хто б міг подумати, що в часи незалежної України нам доведеться брати приклад з холодноярівців і гуртуватися у боротьбі проти агресора-кровопивці.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру!

      Події, що зображені у фільмі, дуже тісно переплітаються з сьогоденням і вчать нас: «Головне не здаватися, не дозволити агресору знищити нашу державність». Революція Гідності вже показала нашу національну свідомість та любов до рідної України. Але, лютий тиран не заспокоюється, та я переконана, що ми дамо йому відсіч, бо українці – це найкраща нація.