Більшовики й статеве питання. Частина 2

У середині 1930-х років починається поступова, але глибока й радикальна зміна комуністичної фразеології.

Якщо сексофобія 1920-х років підкріплювалася доказами «класової доцільності» та механістичними теоріями про можливість та необхідність переключення «статевої енергії» на більш піднесені соціальні цілі, то в 1930-х роках на перший план виступила моралізація, закамуфльована під турботу про укріплення шлюбу й сім'ї.

Прийнято вважати, що більшовицький похід проти сексуальності розпочався як частина загального закручування гайок та придушення особистості. «Сексуальний термідор» як один із елементів загальної соціально-політичної реакції справді розпочався в 1930-х роках. Еротичне мистецтво (особливо «декадентське»), сексологічні опитування, біолого-медичні дослідження статі 1920-х років явно не вписувалися в стандарт «пролетарської культури» та існували не завдяки партії, а всупереч їй. 3 липня 1924 року спільний циркуляр Главліту та Головного комітету по контролю за репертуаром і видовищами, вказуючи на поширення серед молоді фокстроту, шиммі та інших західних танців, так їх оцінював: «Будучи породженням західноєвропейського ресторану, танці ці спрямовані на найнижчі інстинкти. У своїй позірній скупості й одноманітності рухів вони, по суті, є «салонною» імітацією статевого акту та різних фізіологічних збочень. <…> У трудовій атмосфері Совєтської Республіки, яка перебудовує життя та відкидає гниле міщанське занепадництво, танець має бути іншим – бадьорим, радісним, світлим». Вільгельм Райх, який відвідав Москву в 1929 році, сподіваючись знайти Мекку сексуальної свободи, був вражений «буржуазно-моралістичними установками». Позбавлена приватної власності «нова совєтська сім'я», всі доходи й життя якої залежали від держави, не лише не могла бути незалежною від неї, а й сама ставала ефективним осередком соціального контролю над особистістю. 17 жовтня 1935 року був прийнятий Закон СССР «Про відповідальність за виготовлення, зберігання й рекламування порнографічних видань, зображень та інших предметів і торгівлю ними». Розпливчасті й неточні формулювання цього закону давали змогу порушувати кримінальні справи та запроторювати людей за грати, послуговуючись нікчемними приводами. 27 червня 1936 року були заборонені й стали кримінально караними штучні аборти, за винятком випадків, коли вони проводилися згідно з медичними рекомендаціями.   

Існував навіть анекдот, чим жінки різних націй утримують своїх чоловіків: німкеня – хазяйновитістю, іспанка – пристрасністю, француженка – вишуканістю, росіянка – парткомом. Другий анекдот розповідає, як у партком надійшла заява жінки про те, що її чоловік не виконує подружніх обов’язків.

- У чому справа? – запитують винуватця.

- Насамперед, товариші, я імпотент.

- Ні, - обриває партсекретар. – Насамперед ти комуніст!

Суперечливий процес лібералізації совєтського суспільства (одразу ж після смерті Сталіна) був насамперед наслідком розвалу комуністичної влади й ідеології, який починався з партійних верхів, чия поведінка все більше розходилася з їхніми проповідями. Партійні бонзи, офіційно проповідуючи асексуальність, мали численних коханок, яких утримували коштом держави, переглядали західні порнографічні фільми, а інколи й влаштовували оргії. Після арешту Берії совєтські люди дізналися, що його підлеглі прямо на вулицях викрадали жінок, яких він потім садистськи ґвалтував. Міністр культури, помітний партійний ідеолог Г. Ф. Александров разом із іншими високопоставленими апаратчиками організував цілий гарем із молодих актрис. Коли Александрова усунули з посади, жартували, що він пише мемуари «Моє статеве життя в мистецтві». Осередком усякої, зокрема й сексуальної, корупції в часи Брежнєва вважався Комітет молодіжних організацій (КМО) при ЦК комсомолу, головою якого був майбутній горбачовський віце-президент, а згодом – голова ДКНС Геннадій Янаєв. За казенний рахунок будувалися й утримувалися малі, але шикарні бані, сауни, готелі, мисливські будинки, в яких місцеві й приїжджі начальники могли насолоджуватися всіма радощами життя. «Інтим був немов особистим закордоном кожного, куди не сягав прискіпливий погляд суспільства. Сховище від соціальних стихій напряму прийшло від Ремарка й Хемінгуея, але отримало совєтське громадянство ще легше, тому що інших сховищ не було. У цьому, як у дорозі в нікуди, була чистота романтичної ідеї: любити напружено, всупереч побуту й суспільній моралі… Напівблатний надрив чергувався з в’ялим розгулом, що відбувається завжди, коли швидкий на почування романтик розчаровується в черговій емоції», - писали Вайль і Геніс. Як не парадоксально, однією з характерних рис совєтського суспільства стала демаскулінізація чоловіків. «Після десятків вечорів, проведених із затурканими, підкаблучними чоловіками та багатьма супержінками, я дійшла висновку, що Совєтський Союз, можливо, потребує не тільки жіночого, а й чоловічого визвольного руху. Я перевірила цю ідею на кількох своїх знайомих, і вона була добре сприйнята», - писала американська журналістка (Du Plessix Gray, 1989). Змова мовчання мала своїм наслідком вражаюче сексуальне невігластво.            

Горбачовська перебудова не змінила офіційного ставлення компартії до сексуальності – воно залишалося таким же підозріло-ворожим, як і раніше. Загальні фрази про зміцнення сім'ї, підвищення ролі жінки-матері, моральні основи виховання тощо не мали нічого спільного з дійсністю та її протиріччями. Ліберальні вчені намагалися переконати партійне керівництво, що страусяча лінія помилкова, що країні терміново потрібна більш реалістична стратегія. Гласність радикально змінила соціально-психологічний клімат. Сталінізм загнав у глибоке підпілля еротичне мистецтво; не дивно, що маятник почав коливатися в іншу сторону. На екранах з'явився «Конформіст» Бертолуччі (в совєтському кінопрокаті урізаний на третину). Стала доступною творчість Джеймса Джойса, Володимира Набокова, Девіда Герберта Лоуренса, Генрі Міллера.           

В історії совєтської сексуальної політики, отже, можна виокремити такі етапи: 1) перший (1917-1930 роки): скасування старого законодавства; дезорганізація традиційного шлюбно-сімейного укладу; соціальна емансипація жінок; послаблення інституту шлюбу й сформованої на його основі сексуальної моралі; різке зростання кількості абортів, рівня проституції та венеричних захворювань; нормативна невизначеність та спори про шляхи її подолання. У совєтській літературі 1960-1980-х років «сексуальна революція» 1920-х років описувалася як період вагань, після якого мав наступити (на думку деяких учених, і наступив) бажаний «порядок»; 2) другий (1930 – 1955 роки): тріумф тоталітаризму; курс на зміцнення шлюбу й сім'ї  командно-адміністративними методами; встановлення тотального контролю над особистістю; заперечення й пригнічення сексуальності; ліквідація еротичного мистецтва й легального сексуального дискурсу. Провал революційної утопії, яка заперечувала все старе, сприяв відродженню консервативної утопії, що заперечувала все нове, установка на астатевість обернулася махровим сексизмом. Сексуалізація образу Вождя справді була притаманною для масової психології й міфології; 3) третій (1956 – 1986 роки): заміщення тоталітаризму авторитаризмом; поступове розширення сфери індивідуальної свободи; початок відродження сексуального дискурсу; перехід від командно-адміністративних методів захисту шлюбу й сім'ї та моралі до морально-адміністративних; перехід від прямого заперечення та пригнічення сексуальності до політики її регулювання; спроби медикалізації й педагогізації сексуальності. У 1970-х роках у багатьох містах притягали до адміністративної відповідальності юнаків та молодих чоловіків  з довгим волоссям та жінок у джинсах. У Ленінграді міліціонери й дружинники прямо на вулиці схоплювали довговолосих юнаків, всіляко їх ображали, насильно стригли, фотографували; знімки, з вказівкою прізвищ та місця навчання чи роботи, розміщували на вуличних стендах під лозунгом: «Будемо стригти, не питаючи вашої згоди». Коли Брежнєв призначив на пост глави совєтського телебачення свого улюбленця В. Г. Лапіна, той заборонив появу на голубому екрані бороданів; 4) четвертий (1987 – 1990): крах совєтського режиму; послаблення державної влади й усіх форм соціального й ідеологічного контролю; вихід сексуальності з підпілля; аномія й моральна паніка; різке погіршення демографічних й епідеміологічних показників; вульгаризація, комерціалізація й вестернізація сексуальності; зародження елементів нової сексуальної культури, еротичного мистецтва й т. д. Як писав Дж. Орвел, «справа не лише в тому, що статевий інстинкт творить свій власний світ, який непідвладний партії, а значить, має бути за нагоди знищений. Ще важливіше те, що статевий голод викликає істерію, а вона бажана, тому що її можна перетворити в воєнне шаленство та в поклоніння вождю…» Більшовицька сексофобія політично сприяла утвердженню соціального контролю над особистістю та фанатичного культу Держави й Вождя. Ось як це висловила героїня роману Орвела:

«коли спиш з чоловіком, витрачаєш енергію; а потім тобі добре й на все начхати. Їм це – поперек горла. Вони хочуть, щоб енергія в тобі бурлила постійно. Все це маршування, крики, махання прапорами – просто секс протухлий. Якщо ти сам по собі щасливий, для чого тобі збуджуватися через Старшого Брата, трирічні плани, двохвилинки ненависті та іншу мерзотну ахінею?

Між утриманням та політичною правовірністю є прямий і тісний зв'язок. Як ще розігріти до потрібного градусу ненависть, страх і кретинську довіру, якщо не закривши наглухо якийсь могутній інстинкт, щоби він перетворився в паливо? Статеве бажання було небезпечним для партії, і партія поставила його собі на службу».