Шлях Хасевича

Ім’я Ніла Антоновича Хасевича повернулося до шанувальників мистецтва після здобуття Україною незалежності.

З архівів КДБ виринули твори, над якими художник працював у підпіллі. «Бей», «Зот», «333», «Старий» — це псевдоніми Ніла Хасевича, члена українського парламенту — Української Головної Визвольної Ради (єдиного представника від Рівненської області), референта пропаганди служби безпеки ОУН на Волині.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. 1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке євангеліє. В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Хасевич - не лише художник підпілля. Як митець він відбувся ще в тридцятих роках. Його твори експонувались не лише в Рівному, Луцьку, Львові, а й Празі, Берліні, Варшаві, Парижі, Лос-Анджелесі, Чикаго, Нью-Йорку. У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Ім’я Ніла Хасевича ставили поряд з такими відомими українськими графіками, як Юрій Нарбут, Петро Холодний, Олена Кульчицька, Василь Кричевський... Одначе після війни Ніла Хасевича «забули» майже на півстоліття.

Під час Другої світової війни Ніл Хасевич намалював портрет командувача загонів УПА на Волині Клима Савура, похованого біля Дюксина, рідного села художника. Лише за океаном в 1950 — 1952 роках вийшли зібрані в альбоми твори Ніла Хасевича «Волинь у боротьбі» і «Графіка в бункерах УПА», які здивували світ. Вони розповсюджувалися серед працівників посольств, а також на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН. Не дивно, що працівники МГБ активно розпочали розшукувати автора нещадних до тоталітарної системи творів.

Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.).

У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці, спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Саме Ніл Хасевич намалював облігації на бойовий фонд УПА, так звані бофони, створив велику кількість ілюстрацій до листівок, серед яких дотепні карикатури на совєтських керівників.

В УПА, отже, він мав кілька псевдо. Найвідоміше – "Бей­Зот". "Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо "Бей­Зот", а мої земляки­-селяни не знають, – написав Ніл Хасевич за декілька місяців до загибелі. – Я хочу, щоб знали вони й знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б'юся різцем і долотом. Я – каліка (інвалід), б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються. Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!"

"Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля, – писала про Ніла Хасевича Марія "Марічка" Савчин, дружина регіонального провідника ОУН, у спогадах "Тисяча доріг". – Був він незвичайно вартісна для підпільної боротьби людина ще й тим, що постійно вишколював нових людей, які опісля відходили в різні округи, де ілюстрували підпільні видання чи виготовляли кліша для друкарень. Часто вони самі компонували довершені картини. "Зот" так досконало навчив деяких техніки деревориту, що недосвідченій людині було важко розпізнати, чи це праця Ніла Хасевича, чи, може, котрогось із його учнів".

Працював нерідко у криївці без світла, без спеціального обладнання. Кліше для друку виготовляв із вишні.

"У "Зота" не було однієї ноги, ходив на протезі, – продовжує Савчин. – Через свою інвалідність майже весь час сидів у бункері, лише час від часу, з огляду на безпеку, стару криївку замінювали йому на нову (перевозили на спеціально облаштованому для нього велосипеді). Кожний свіжовиготовлений дереворит "Зот" пересилав "Орланові" (полковник Василь Галаса, провідник ПЗУЗ), і в нього вони перебували. Кліша, що тематикою відповідали текстові тої чи тої брошури, "Орлан" віддавав до друкарні ім. Клима Савура, яка була розміщена в Луцькому районі. Після друку відсилали кліша назад до "Орлана".

Одна з останніх праць Хасевича – проекти нагород УПА. Виконав їх – загалом 16 – разом зі своїм учнем "Свиридом". У квітні 1950 року надіслав проекти до Головної команди УПА. У супровідному листі детально описав, як виготовляти ордени, жетони та стяжки в підпільних умовах: "Штампування й відливи можна робити й у криївці. Для виготовлення відзнак ОУН і УПА можна взяти метал з лусок (гільз) артилерійських набоїв або з більшовицьких орденів – вони мосяжні й легкоплавні. Тому я вважаю, що зреалізувати виготовлення відзнак і орденів є можливість. Коли б з якихось причин виготовити ордени ми не змогли, то в такому разі, на мою думку, можна було б виготовити самі лише стяжки з відповідними на них відзнаками. Хай наші підпільні орденоносці мають поки що бодай стяжки орденів. Чи носитимуть вони їх, чи ні, це вже їхня справа, але дати їм треба було б. Це справить, в кожному разі, їм приємність і буде доказом, що справу цю Провід трактує поважно, що надає їй великого значення, що турбується й дбає про це, що не забуває про заслужених навіть у сьогоднішніх найтяжчих обставинах і піклується про вирізнення їх. Така моя думка, думка рядового підпільника".

30 червня 1950 року Українська головна визвольна рада затвердила ці проекти нагород. Вони з'явилися 1951-­го. Де їх виготовили – поки що не встановлено. Самого Ніла Хасевича нагородили "Срібним хрестом заслуги" й медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах".

У руках МГБ по Волинській області (ще з 1947 року) знаходилося кілька десятків малюнків, знайдених у загиблої зв’язкової Ніла Хасевича, яка пробиралася до Луцька. Суто випадково чекісти не здогадалися, що автором був Ніл Хасевич.

1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії, а потім були надруковані у збірнику «Графіка в бункерах УПА». "Ці малюнки підкидають до посольств, делегатам сесії Генеральної асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність". Таке розпорядження в травні 1951-­го надійшло "згори" до всіх обласних управлінь Міністерства держбезпеки в Західній Україні. До розпорядження додавалася фотокопія альбому "Волинь у боротьбі" – про Українську повстанську армію. Альбом делегатам асамблеї ООН підкинув хтось із української еміграції.

Совєтські спецслужби взялися розробляти операцію з ліквідації повстанського художника. Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На альбомі відчитали ініціали – із накладених одна на одну літер виокремили "Н" і "Х". У раніше захоплених працівниками МДБ документах фігурував Ніл Хасевич. Чи то саме він – той автор пропагандистських антисовєтських карикатур і плакатів? Розпочали збирати інформацію.

На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку і закопав у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево» (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с. Сухівці, що за 12 км від Клеваня Рівненської області. Хутір оточили.

Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.

Увесь день шукали бункер і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив:

– Ну, довольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід.

Господар аж застогнав, схопившись за голову:

– Ах, не видержала! Будь ти проклята! – і показав вхід.

Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася".

Криївка була облаштована в клуні під стосом дров. Окрім Ніла Хасевича, там були двоє його учнів­­-охоронців – В'ячеслав Антонюк, псевдо "Матвій" та Антон "Гнат" Мельничук. Солдати почали розгрібати вхід. Що відбувалося далі, описав 1988 року літератор Теодор Гладков у книжці "Со щитом и мечом" в нарисі про службу в органах держбезпеки Бориса Стекляра, який дослужився там до полковника: "Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!" – крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення. Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду. Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух. Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: "Хто живий – виходьте! Інакше пустимо гранати в хід". Ніхто не вийшов. Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги – це був "Зот". У руці бандит стискав автомат".

Що сталося з тілами вбитих?

– Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок, – розповів уже в роки незалежності колишній вояк УПА Дмитро Удодик. – Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах. Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька (яр). Десь так і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок.
(http://gazeta.ua/articles/history-journal/_za-povstanskim-hudozhnikom-nilom-hasevichem-radyanski-specsluzhbi-polyuvali-do-b/425603">Gazeta.ua</a>)

26 грудня 2008 року Служба безпеки України передала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.