Світи Василя Стуса

«Нерухоме лиш Сонце любові» (В. Соловйов).

Велич людини – інваріантна величина, яка, щоб не перетворитися у власний негатив, має відповідати історичній динаміці.

Часто в боротьбі зі Злом потрібно віддати власне життя. Саме такий шлях найбільше цінується потомками, лише він справді навчає безсмертю існування – звідси у великих завжди є внутрішня готовність померти. Коли Мандельштам називав Бодлера християнським мучеником, він не знав, що передбачає власну долю. Тоді мучениками видавалися тоді, хто здатний відчувати біль. Сьогодні відомо, що мучеництво починається тоді, коли навіть біль здається більш творчим виходом із безглуздя життя, ніж вхід в осмислену анестезію смерті, - але саме в такому світі мученик і є повнокровним мешканцем.

Особистий подвиг Стуса – його творчість. Любов до України – живильне середовище, приватна справа: всяке перенесення особистої долі в сферу суспільних відносин – фальш; Вітчизна не є об’єктом релігійного поклоніння, якщо ж нації насаджується любов до Вітчизни як остання істинна віра – нація повертається до язичництва. Стус конструює образ України як частини Європи. Імена К'єркегора, Рільке, Верлена, Гете, Лорки, Унгаретті, Хайдеггера, Камю, Сартра в його листах із ув’язнення з'являються частіше, ніж імена співкамерників. Стус інтелектуально і духовно існує в європоцентричному світі, хоча його обителлю стають Мордовія, Магадан, Пермська область (с. Кучино, табір ВС – 389/36, карцер – місце загибелі поета в перший рік горбачовської перебудови). Чим біднішим стає контекст власного існування, тим більше Стус усвідомлює своє існування саме в контексті світової культури. В  той же час культура для нього хоча й є чимось більшим, ніж можливістю перебувати в лоні цивілізації, але водночас меншим, ніж можливість перебувати в самому собі. Таке перебування він називає «самособоюнаповненість», і воно дає змогу особистості існувати на лінії фронту між людським «Я» і «Вони»: «я повний трагічного оптимізму, що світ – проти мене – сам для себе, я же сам для себе – проти нього». Таке відчуття характерне саме для творчої особистості, яка не знала соборної радості молитви: душа тягнеться до молитви, але в ній (молитві) відсутній елемент спільності, церковності. На межі між Богом і мовою, між Європою й Вітчизною, між утопічним народом, во ім'я якого хочеться жертвувати («хочу бути достойним того народу, який народиться завтра…»), і народом реальним («моторошно відчувати себе без свого краю, без народу, який доводиться творити самому зі свого зболеного серця») (із «Тюремних записок») знаходиться та геометрична множина точок, із якої складається фігура поезії Стуса. Її обриси майже збігаються з обрисами «пограничної ситуації», але, незважаючи на весь інтерес Стуса до екзистенціалізму, попри спокусу зарахувати самого Стуса до екзистенціалістів, ані його життєвий шлях, ані поезія не вичерпуються близькою йому філософією. Для Стуса навіть Рільке «надто жіночний», його душа вимагає дії, звідси – така мужня позиція, звідси – вибір, що відбувається власне до моменту вибору – Стус немовби екзистенціаліст до самої екзистенції, до виникнення «пограничної ситуації», він долає екзистенцію своїми поезією й життям. Екзистенціалізм Стуса можна назвати і романтичним, і народницьким. Світ строго ієрархічний, в ньому є чіткий поділ на чоловіче й жіноче, верх і низ. Якщо поетичний антагоніст Стуса – Бродський – так і не виходить за межі пограничної ситуації, то Стус вольовими зусиллями приймає рішення: він стає жертвою системи, щоб перемогти її. Якщо Бродський обожнює мову, щоб, за його ж словами, коритися й служити всім велінням Мови, то Стус упокорює мову, робить мову інструментом, за допомогою якого будує і себе, і свій всесвіт. Таким чином, мова Стуса – матеріал, з якого ліпиться Всесвіт. Мова Бродського – матерія, з якої складається Всесвіт. Поезія Стуса – динамічна, Бродського – статична (невипадково нескінченні ямби (становлять три чверті поетичних метрів Бродського)  роблять із нього одного з наймонотонніших поетів ХХ століття). Стус же оперує й верлібрами, і віршами в прозі, фольклорними й класичними формами: від ліричних пісень до ямбічних анжамбманів та синтаксичної перенасиченості в дусі Пастернака, якого поряд з Рільке й Гете він називає не тільки найулюбленішим поетом, а й учителем. Бродський завершує традицію, Стус її розпочинає. Словесні блоки Бродського спресовані з культурно-життєвого матеріалу, словник Стуса складений з цеглинок-неологізмів, морфем-ізгоїв.            

Існування в замкнутому просторі викликає анархічне протистояння системі. Виникає постійний бунт (внутрішній і зовнішній) як форма прояву своєї свободи. Свобода є вищою цінністю, але не кінцевою ціллю. Досягається вона лише з боєм, тобто внутрішнім шляхом, і досягається обраними – тими, хто має достатньо духовної сили. Кінцева ціль – «не приручати кордони, а привчатися бути самим собою // виконаним». Тобто завдання людини – одночасне досягнення й виконання свого «Я». Звідси й виникає онтологічний динамізм Стуса. «Повільний рух // Материка, раптовий зсув…»; «часу потік»; «вода // в ствердлих артеріях бігла»; «безум поривів»; «і вірш твій вирвався із титлу, // і дух рвонувся із тенет»; «і ось поплила-плила // вічність». Рух відбувається «від царства Сатани до царства Бога». Оскільки космос не завершений, то не завершена й мова, що є частиною космосу. При цьому мова є формою людської праці, до того ж, на думку Стуса, не найпочеснішою: «Якщо б жити було краще, я би віршів не писав, а – трудився би біля землі». Мова є обов'язок. Говорити слід во ім'я кращого життя, і в цьому сенсі слово є знаряддям праці, є зброєю, спрямованою не на зовнішнього противника (політичний режим, конкретні негідники, непорядні вчинки), а на корінь Зла – саме буття, «духовну аномалію» людського існування. Словом можна руйнувати й будувати міста, запалювати й зупиняти світила. Поезія Стуса космологічна, але його Всесвіт – Птолемеєвий Всесвіт, Ейнштенівська відносність у ній не прижилася. Зорі завжди на своїх місцях, небесна твердь (на відміну від тектонічної несталості Землі) малорухома, енергія зірок витрачається під час їх вібрації. Якщо «пустіють надра», «земля хитається під нами», то зірка – «згусток загального болю, // пронизаний вічністю». Книга є космосом, вірш – планетою, слово – обителлю планети. Макрокосм (=Всесвіт), за Стусом, відчужений від людського буття та є «світом-театром, де на гігантській багатоповерховій авансцені відбувається дія». Люди перебувають у «мікросвітах» - аналогах планет у Сонячній Галактиці – тому вони оточують «Великий Макрокосм», який «кастрований… для лялькового вертепу збожеволілої галактики». Він – не реальний космос, але «вихід театру в космос і сама боязнь виходу й сам вихід, як пошук глухого кута, лише б не дурманили безодня й стереометрія». Справжній космос у «закрайніх світах», куди не можуть вивести ні мистецтво, ні поезія: «надто збоку від центрального світу природи ця ніша – поезія. Надто збоку. За межами здоров'я й здорового глузду. Ілюстрація немочі, її зображення…» Стус знаходить вихід для людини в дословесному існуванні, оскільки мовне «Я» - фіксований для соціальних потреб обрій життєіснування, явище, перевернуте й явлене на соціальний  екран, на його потребу. Рух світу, а, значить, і людини, оскільки людина є світом, а світ – людиною, є прагненням повернутися до незабрудненої першооснови, певних фундаментальних категорій (звідси – часте використання поетом приставки «пра», спрямованої на чисте буття: «правікова чужина», «правікова розлука»). Світ був завжди, але до людини він був величний, нескінченний, містив у собі своє власне майбутнє, як німий первообраз містить свої відображення в дзеркалах різномовних культур. Стус, за всієї своєї культурологічності, є архаїчним поетом (у хайдеггерівському смислі).