Магія Традиції: російське дзеркало

«Повстання проти сучасного світу» - промовиста назва головної праці Юліуса Еволи – стала магістраллю «третього шляху» із лозунгом «За відродження древніх традицій і Прогрес!».

Рене Генон, французький філософ-езотерик, окультист, який відкинув буржуазний світ, жив у Єгипті життям суфія (в 1912 році прийняв іслам; арабське ім'я – Абд-аль-Вахід Яхья) та оприлюднював трактати, мов Гермес Трисмегіст.

За індуїстською доктриною, стверджував Генон, світ рухається від вищого до нижчого, все більше віддаляючись від Принципу. Первісна Традиція вийшла з гіперборейських регіонів. Протягом чотирьох періодів історії (золотий, срібний, бронзовий, залізний віки) первісна «примордіальна духовність» затемнюється. Понад 6 тис. років триває четвертий період – Калі-юга (темний вік). Претензії сучасних людей на широту й повноту історичних знань безпідставні, їхня ідея прогресу безглузда. Від остаточного виродження профанну цивілізацію Заходу врятувало християнство, яке її трансформувало. Але з XIV століття розпочався новий занепад. Профанна філософія й наука звели знання до його найнижчих рівнів, гуманізм – до суто людських пропорцій (відвернутися від Неба під приводом підкорення землі). Хаос і безлад перетнули всі межі і – починаючи з Заходу – можуть поширитися на ввесь світ. Із кінця Калі-юги можна вийти лише через страшний катаклізм. Протистояння Сходу й Заходу – протистояння первісної свідомості й свідомості спотвореної. Схід утверджує безумовну перевагу споглядання над дією, Захід – навпаки. Традиційні (сакральні) науки є шляхом до вищого знання, універсального синтезу, чистої духовності, найбільш довершена з яких – алхімія (результатом спотворення якої стала хімія, що прийняла лише її матеріальний аспект). Вся сучасна наука заснована на руїнах древніх сакральних наук. Про «традиційні», «сакральні» мистецтва й науки сучасний Захід не має ані найменшого уявлення. Індивідуалізм є запереченням усякого принципу, що перевищує рівень людської індивідуальності, зведенням усіх компонентів цивілізації до суто людських елементів. Культ «великих людей» і «геніальність», породжена індивідуалізмом, є категорією суто профанною та нічого не значить у духовному смислі. «Індивідуалізм», «гуманізм», «профанізм» - різні імена одного профанного світогляду, заснованого на абсолютній відсутності вищого Принципу. Всезагальність заперечення робить сучасний світ жахливим. Антитрадиційний світогляд – антирелігійний: починаючи зі спотворення релігії, він завершує її повним знищенням.

За демократичною концепцією, влада має приходити знизу й коренитися в більшості, тоді як насправді вона приходить зверху (вище не може походити з нижчого, як із меншого неможливо отримати більше). У випадку демократії йдеться про «навіювання». Народ нікому не може довірити свою владу, оскільки сам нею не володіє. У духовному світі на чолі ієрархії стоїть Єдність. Істинна влада приходить зверху й може бути легалізована тільки з санкції влади духовної, в іншому ж разі вона стає лише пародією на владу, що сіє повсюди тільки хаос і руйнацію. Демократія заперечує ідею еліти. Пацифізм узагалі не можна сприймати всерйоз. Раніше воювали невеликі професійні армії, сьогодні всі кидаються один на одного гуртом, «повстання мас», «загальна мобілізація», ідея «озброєної нації» стали нормальним явищем. Єдиною організацією традиційного характеру залишається Католицька церква, яка б могла стати консолідуючим центром для відтворення інтелектуальної еліти, достатньо лише повернути її доктрині втрачений глибинний смисл. Навіть якщо немає надії на реставрацію Традиції перед загибеллю світу, ніхто не може протистояти силі істини: «Vincit omnia Veritas» («Істина перемагає все») – девіз древніх ініціаційних організацій Заходу.              

«Чорний барон» Юліус Евола, справжній римлянин, аристократ із древніми іспанськими коренями, Юліус Евола під час Першої світової війни служив офіцером артилерії. Після війни захопився дадаїзмом й анархізмом, але знайомство з книгами Генона перевернуло його погляди. Доктрина Еволи синтезувала анархізм нігілістів й окультизм. У книзі «Язичницький імперіалізм» (1928 рік) він сформував світогляд, який вплинув на формування нацистської ідеї. Людина не має самостійної цінності. Її життя повністю визначене кастовою системою та розкривається в Імперії. Нижчі касти управляються міфами, які формулюють вищі касти. Аристократія ж вільна від міфів, її справа – осмислення вищої реальності. Імператор над релігією («Над кожним «божественним» Імператором горить «вогонь небесної слави»…, тому він непереможний»). Культи крові, раси, війни є шляхами духовного очищення. Справжня  свобода – свобода служіння. На сторінках «Майн Кампф» важко не знайти точок збіжності двох доктрин, хіба що гітлерівська – без підкресленого антихристиянства Еволи, переосмислена в площині антисемітизму. В 1930-х роках Евола був членом елітних нацистських клубів; у роки війни на запрошення СС шукав у німецьких архівах матеріали по масонству (після одного з бомбардувань до кінця життя залишився паралізованим). В останніх публікаціях, аналізуючи причини поразки «консервативної революції», він доходить висновку, що оскільки вона є духовним явищем, то має вічний вимір і її зовнішня поразка ні про що не свідчить. Рано чи пізно руйнація духовних цінностей буде усвідомлена людством, тоді її ідеї знову актуалізуються: «Сучасному занепадницькому, профанному світу, тому, що розкладається, з його гуманістичними й демократично-буржуазними цінностями протистоїть героїчний, сакральний світ Традиції з його абсолютними ідеалами: ієрархією, честю, вірністю, служінням, війною і самопожертвою». Евола славить героїв-одинаків, які, всупереч поразці, «створюють у самих собі передумови порядку»; тих, кому притаманні «вірність собі й ідеї, зосереджена міць, неприйняття компромісів, тотальна наполегливість в політичній боротьбі та повсякденному житті». «Нові праві» Європи 1970-х років обирають його своїм політичним «небесним світилом» (звідси прізвисько Еволи – «Маркузе правих»).

Ідеї «Абсолютного Я», Традиції, консервативної революції, особистої ініціації Еволи стали наріжними каменями світогляду Євгенія Головіна. Світ має не два центри, а один. Хоча (з погляду іудео-християнства) сучасний світ дрейфує на південь, нордична людина завжди дивиться на Північ, де цвіте Древо життя, де начало Адама. Північ організовує й надихає життям, матерія лише породжує нескінченні формації (чим далі від Півночі, тим менш організовані). На Півночі є «фалічний центр світу», Вулкан, що палає золотистим вогнем, від якого розцвітає море й розливається живильна сила в атмосфері. Зі статті Еволи «Свастика як символ полюсу» відомо, що Полюс – не лише «фалічний центр», а й нерухома точка, середина й опора, центр упорядкованого руху «колеса царства», знаку королівської влади, «льодового хреста» - Свастики. Тут, на Полюсі, відкривається істинна арійська пра-духовність, «Полярний» символ якої – «символ непереможної сили в її непереможній перевазі, цілком спокійної могутності зверху… чиста присутність… безпосереднє й небезпечне переживання чогось трансцендентного… Нагірного Світу»… Свастика – це гіперборейський бог Аполлон. Це сонце, - але не те, що сходить і заходить, а спокійне й рівномірно поширене світло… Сонячне начало, справді північний знак, який вказує на те, «що прабатьківщиною білої, арійської раси була арктична, полярна область». І нехай Північна Прабатьківщина щезла і її не досягнути більше зовнішнім шляхом, в Гіперборейську батьківщину можна проникнути польотом духу, й нічого кращого, ніж знак Свастики, не вкаже на цей шлях. Вона запевнює зростання «нових, глибоко внутрішніх сил Європи» та відродження «однієї з найвеличніших рас-спадкоємців гіперборейського володаря». Шлях же на Південь – шлях до смерті, занурення в природу. (В романі Едгара По «Повідомлення Артура Гордона Піма» описується, власне, такий «вологий» шлях – герої твору на напівзатопленому кораблі дрейфують в Південній півкулі; до них, приречених на повільну смерть, наближається корабель з трьома мертвими матросами, які, хоч і привітливо посміхається, але сморід вказує – щось негаразд (перша алхімічна операція у «вологому» шляху: «путрефакція», або «гниття»). Один із героїв умирає, розкладаючись на очах товаришів. Двоє інших дістаються острова Відчаю, на якому живуть туземці-людоїди, яким набридло навіть власне людоїдство. У фіналі роману герої дістаються антарктичної безодні Південного полюсу, де з чистого неба починає падати дощ із білого попелу, а з безодні постає величезна людська фігура в савані – Снігова Королева: «…її шкіра вирізнялася абсолютною білизною снігу, а довкола літали гігантські мертвотно-білі птахи й кричали “текелі-лі”, “текелі-лі”…».) За Головіним, не існує ніякого «народу-богоносця» та «загадкової російської душі» («російські чоловіки женоподібні, мають прутень, але не фалос»), а є лише суворий нордичний Полюс Духу – акватичний материк вічного життя, алхімічна Полярна Зірка, що блистить на голці ейдетичної осі, куди сходяться всі земні меридіани. Найпалкішими адептами Головіна стали О. Дугін й Г. Джемаль, поряд із ними з'явилася ще одна «алхімічна фігура» - граф Амвросій фон Сіверс (Олексій Борисович Смірнов), який називав себе архієпископом Готфським та главою Російської Катакомбної церкви істинно православних християн (у 2008 році, прихопивши в Сбербанку кредит на 3,5 млн. доларів, утік із Росії); відомий, головним чином, «заклинательною молитвою» проти «демону ВІЛу» на Червоній площі (7 квітня 2007 року), а також канонізацією Адольфа Гітлера в чині православного святого Атаульфа Хітлера (Берлінського).        

У «Постфілософії» (2009 рік ) Дугіна (курсі лекцій, прочитаному на філософському факультеті МДУ в 2005 році) світова історія поділяється на три основні віхи: Традицію, Модерн, Постмодерн (абсолют добра, безсумнівне зло, абсолютне зло). Традиція – «всеосяжний, надлюдський, універсальний імператив», поза яким «немає нічого реального», що здіймається до Божественного Витоку. Ієрархія цінностей «повної, універсальної й інтегральної» Традиції загалом повторює структуру «Язичницького імперіалізму» Еволи. Чоловік у традиції рівний Богу (оскільки його вищим сакральним проявом є маніфестаціонізм – витікання світу з Абсолюту). Креаціонізм незворотно й трагічно розриває тотожність суб'єкта й об'єкта, людина вже не рівна Богу, хоча й може бути «врятована». У Модерні людина стає рівна самій собі (людина – міра речей). У Постмодерні людина остаточно щезає. Кінцівкою книги стає вчення про Радикального суб’єкта – Надлюдину, одинокого героя «на стиках парадигм», переможця Постмодерну, що протистоїть свино-бісо-людству (вельми нагадує героїв-одинаків останніх книг Еволи),великого маргінала абсолютного андеграунду, «правого анархіста», ініційованого, врятованого. Йому в сприятливий момент (момент катастрофи) може трапитися нагода блискавично усунути руйнівні сили Постмодерну й врятувати світ. Консерватизм, фашизм, комунізм програли, лібералізм, перемігши, трансформувався в побут, споживацтво, індивідуалізм; на початку ХХІ століття ідеологій не залишилося. Дугін, як і слід думати, пропонує євразійство з чотирма принципами: 1) народ є абсолют і вища цінність (Любов, глобальна тілесність і мова). «Просте вимовляння навмання вибраного російського слова – це справжня магія, колосальна духовна дія, оскільки в сказаному відчувається шелест і шурхотіння фундаментальних речей <…> Прокидаючись, слід говорити: «Я російська людина». Засинаючи, підтверджувати: «Ось, засинає російська людина». Лише це має значення». Російська людина абсолютна такою мірою, що сенс існування інших народів щезає. Російська держава має бути агресивною ззовні й дуже м'якою всередині, щоб не порушити процесу національного духовного еротичного життя народу (еротичний патріотизм); 2) Росія є живим простором, живою реальністю, втіленим духом землі; 3) Росія – це вічність, інша реальність, ідея, що не належить теперішньому; 4) євразійство – шлях із Заходу на Схід, шлях переведення Заходу в Схід. «Євразія» перетворюється в політичну релігію: «Євразійство є релігійним служінням Росії. Євразійське вчення – вчення духовне,.. пророча школа. Це точка злиття великих рік думки. Цілком самодостатня доктрина, яка дає людям все: смисл життя, енергію творення та правильну орієнтацію любові».  Доктрини держави жорстокої кастової системи індійського взірця з воїнами-жрецями на вершині ієрархії, де право на духовне мають лише вищі касти, плебс же цього права позбавлений, знайшли відгук і в церковному середовищі.